Від початку повномасштабної війни в Україні гуманітарна асоціація з італійського регіону Пʼємонт займається наданням допомоги найуразливішим верствам українського населення. Вже здійснено 68 гуманітарних місій. «Ми хочемо, щоб український народ не відчував себе самотнім», – зазначає представник цієї асоціації Роберто Фаллетті.
Про це пише Vatican News.
До війни в Україні асоціація «La Memoria Viva» (з італ. Жива памʼять), що діє в регіоні Пʼємонт (Італія), займалася поширенням серед молоді усвідомлення того, що жахіття минулого означали для великої частини людства. Діяльність асоціації та волонтерів зосереджувалася, зазвичай, на трагедіях Другої світової війни, зокрема на пам’яті про події в нацистському концентраційному таборі Аушвіц-Біркенау. Так було до 24 лютого 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Того дня все змінилося, змінилася вся Європа. Про гуманітарні місії в Україну асоціації «La Memoria Viva» в інтервʼю для ватиканських медіа розповідає її представник Роберто Фаллетті.
Роберто, розкажіть, будь ласка, що спонукало вас розпочати допомагати українцям в час війни?
Наша асоціація, як випливає з назви, дбає про збереження пам’яті і обізнаність серед молоді про жахіття, які пережили люди, насамперед, у концентраційних таборах Аушвіц-Біркенау. Серед свідків, яких ми запрошували до молоді, була Лідія Максимовіч, яка пережила експерименти доктора Менґеле. Сьогодні вона мешкає в Кракові. Коли до Польщі прибули літні люди, матері з дітьми, вона попросила нас про допомогу. Ми відразу ж взялися до справи, і 26 лютого 2022 року з Кастелламонте вирушила перша місія з мікроавтобусом, завантаженим підгузками, засобами гігієни та одягом. Завдяки Посольству Італії в Польщі та Посольству Польщі в Італії, з тодішньою послом Анною Марією Андерс нам вдалося дістатися до Медики, де ми зв’язалися з місцевою владою. Так ми започаткували цю гуманітарну мережу, до якої потім долучилося багато інших асоціацій і з якою ми до сьогодні здійснили 68 місій. Завдяки цій мережі ми привезли в Україну дві карети швидкої допомоги, які нам безкоштовно надала волонтерська організація “Misericordie” регіону Тоскани, щоб допомагати людям з інвалідністю та похилим віком в Харківській області та Донецькій, тобто у тій її частині, яка ще вільна від агресора. У цих машинах швидкої допомоги були ліки, підгузки і, основне, ліки від діабету. Бо у цих районах, завдяки мережі волонтерів, ще вдається доставляти допомогу літнім людям, які нічого не мають, не можуть навіть вийти з підвалів, бо дрони-камікадзе знищують усе, що рухається, і вони, зрозуміло, не хочуть залишати свої домівки, бо єдине, що у них залишилося, – це їхні будинки. Вони категорично відмовляються евакуюватися, хоча український уряд і намагається їх до цього спонукати, але вони хочуть залишитися, і тому ми доставляємо туди те, що може здаватися краплями в морі, але ми робимо це із щирим серцем, щоб український народ не відчував себе самотнім.
Ви пригадуєте свою першу місію на початку війни в 2022 році?
Я був у Польщі. Перша місія була до Медики, Польща. Спочатку ми поїхали на фургоні, потім на дев’ятимісному мікроавтобусі, автобусі на 54 місця з гуманітарною допомогою, а потім везли до Італії матерів, дітей, літніх людей, людей з інвалідністю. Ми надали медичну допомогу багатьом інвалідам завдяки адміністрації регіону П’ємонт, завдяки цій гуманітарній мережі, яку нам вдалося створити, також завдяки нашому другові на ім’я П’єро Москардіні, колишньому співробітнику Національного департаменту цивільного захисту. Він навіть організував нам кілька зустрічей з Папою Франциском і Папою Левом. Звичайно, всі ці люди глибоко вдячні Богові за те, що їм вдалося втекти від цього жаху. Вони приїхали в Італію і отримали лікування завдяки цій мережі. Завдяки Італійській єпископській конференції, завдяки Caritas Italiana, але передусім завдяки кардиналу Маттео Дзуппі ми змогли доправити цих людей на лікування до лікарні “Дон Ньоккі” та інших медичних закладів.
Ви сказали, що здійснили 68 гуманітарних місій в Україну. Ви особисто брали участь у кожній місії?
Насправді, для цього я викроюю час із своєї комерційної діяльності, тому що гуманітарна допомога не є нашою основної роботою: це все волонтерство. Але ми дуже це цінуємо, тому що тільки ті, хто переживає жахи війни, можуть зрозуміти і допомогти. Я вам скажу, що я вже зовсім не та сама людина, якою я був до 26 лютого 2022 року. Я і раніше завжди старався допомагати іншим, як в Італії, так і в інших місцях, куди нас викликали як муніципальну службу цивільного захисту або з іншими волонтерськими організаціями, але, на щастя, я ніколи не бачив війни. Жахіття війни радикально змінюють людину: вони або позбавляють людяності, як це сталося з агресорами, або ви дійсно стаєте рятувальником, який не може думати ні про що інше, як тільки про повернення в Україну, щоб привезти допомогу. Я брав участь майже у всіх наших місіях. Можливо, пропустив лише декілька. Я розумію, що ця допомога – незначна, але ми веземо її близько до фронту, де літні люди, – а ми переважно допомагаємо літнім людям, дітям, сиротам та інвалідам, – які нас дійсно потребують. І моєю найбільшою молитвою, окрім тієї, яку я щовечора звертаю до Богородиці, щоб Її омофор поклав край цій трагедії і настав мир, є прохання допомогти якомога більше поширювати інформацію, бо наближається четверта зима. Четверта зима для українського народу означає знову проблеми з опаленням, електроенергією, одягом для тих, хто залишається в прифронтових районах. І в цей період, після майже чотирьох років, коли вони справді втомлені, ми не повинні залишати їх на одинці. Найбільше бажання – це об’єднатися з усіма цими асоціаціями, щоб продовжувати надавати допомогу, особливо на сході України, де агресія дійсно сильна. На жаль, ворог просувається день за днем і не щадить нічого на своєму шляху. Скажу вам тільки одне: ми привезли дві карети швидкої допомоги. Колеги з Краматорська в Донецькій області показали мені карету швидкої допомоги, яка напередодні ввечері була продірявлена кулями, тому що тепер росіяни, в основному, обстрілюють карети швидкої допомоги, пожежні та поліцейські машини, щоб навести жах на цивільне населення, щоб воно покинуло свої помешкання, і вони могли спокійно нищити їх артилерією. Це те, що відбувається в Донецькій області, в частині Харківської області, в Сумах, і це те, що бачили мої очі не тільки під час цієї місії, але, на жаль, з 26 лютого 2022 року.
Як ви зазвичай організовуєте свої гуманітарні місії? Скільки людей вирушає до України?
Ми збираємо речі першої необхідності та ліки в нашому офісі. Потім, щоб не наражати людей на небезпеку, деякі наші волонтери приїжджають на кордон з Польщею, а я з іншим колегою в’їжджаємо в Україну, звичайно, попереджаючи посольство Італії, яке допомагає нам перетнути кордон, і прямуємо до фронту. Наприклад, цього разу з нами був Вітторіо Камера, який також є волонтером Червоного Хреста, але тут, звичайно, у якості волонтера асоціації “La Memoria Viva”. Якщо є більше транспортних засобів, звичайно, потрібно більше водіїв. Я стараюся приїжджати одним транспортним засобом на місяць, щоб не наражати на небезпеку інших людей, і приїжджаю тільки я з одним колегою. Ми відчуваємо глибоке бажання приїжджати, тому що іноді ми відчуваємо себе більш українцями, ніж багато інших, бо на власні очі бачили дітей, літніх людей, які постраждали. Справжня проблема полягає в тому, що удари здійснюються по цивільному населенню, а не по військових об’єктах. На жаль, сьогодні війна, що ведеться за допомогою дронів і КАБів, спрямована, перш за все, на те, щоб тероризувати цивільне населення.
Минуло більше трьох з половиною років з початку російського вторгнення. Чи вдається вам і досі залучати людей в Італії до збору гуманітарної допомоги для України?
Вже не так, як раніше. Іноді в Італії люди вважають, що це далеко. І також вони вже майже звикли до цього. Але ми забуваємо, що, наприклад, від Турина до Палермо така сама відстань, як від Турина до Львова, тож це війна, яка відбувається дуже близько. Ми забуваємо, що українці борються за свою свободу, але також і за свободу Європи і свободу громадянського суспільства, яке прагне жити на своїй вільній землі, не боячись, що агресор може захотіти її завоювати. Тому ми намагаємося сприяти обізнаності людей [ред. в Італії]. Однак мушу сказати, що кожного разу – а ми не збираємо кошти, а лише речі: ліки, підгузки, одяг, генератори тощо – милосердний Бог завжди допомагає мені. Ці дві карети швидкої допомоги, які безкоштовно надала організація “Misericordie” з Тоскани, були несподіваними, а в Донецькій області вони були дійсно потрібні. Вони потрібні для евакуації літніх людей вночі, що звичайно, відбувається з усіма ризиками, тому що, незважаючи на наявність детекторів дронів, зараз, про що наприклад, не говорять в Італії, росіяни винайшли дрони на оптоволокні, і тому їх неможливо зупинити: 30 кілометрів дроту – і вони можуть вражати, вони вражають карети швидкої допомоги. Власне, минулого тижня в кареті швидкої допомоги загинув лікар Костянтинівської лікарні. 3 серпня я був у Костянтинівці в лікарні, щоб доставити допомогу, але цього разу, на жаль, мені довелося зупинитися тільки на вокзалі, тому що дрони-камікадзе, особливо на оптоволоконі, знищують все, що рухається, як вдень, так і вночі. Справжня проблема полягає в тому, що літні люди живуть у підвалах цих будинків. Там вже нема електрики, немає води, немає нічого. Вони не хочуть виїжджати, бо менталітет літніх людей, звичайно, полягає в тому, щоб залишатися у своїх домівках. І коли я спускаюся в ці підвали і бачу цих бідних людей, які від акумуляторів від автомобілів прокладають кабелі, щоб увімкнути світло вночі, і тремтять від вибухів над ними, я запитую себе: а через місяць, півтора місяця температура знову опуститься до -15°, -20°, як вони будуть обігріватися? Що з ними буде? І, головне, з таким просуванням на фронті. Що станеться з Краматорськом і зі Слов’янськом? І це величезна проблема. Нам не залишається нічого іншого, як молитися і намагатися, як громадянське суспільство, як люди, що на власному досвіді пережили війну, бути поруч з українським народом, допомагаючи, чим можемо. І це те, що я буду намагатися робити, поки милосердний Бог мені допомагає і поки маю сили.
Ви ніколи не думали про те, щоб зробити перерву в цій діяльності, можливо, через фізичну та психологічну втому? Адже Ви вже так багато зробили…
Ні, це неможливо. Я кажу вам від щирого серця, що моє життя повністю змінилося. Немає ночі, щоб я не бачив уві сні вибухи, дрон, який, наприклад, переслідував мене минулого місяця в Куп’янську. Немає ночі, щоб я не думав про це, і коли я думаю про це, я кажу собі, що мушу повернутися з чимось, не з порожніми руками. Все, що ми мали, як родина, ми віддали. Разом з усіма нашими друзями намагаємося підтримувати українців. Українська громада Турина, звичайно, також продовжує надавати дуже сильну допомогу численним місцевим асоціаціям, іншим асоціаціям, що діють по всій Україні. Ми намагаємося створити мережу, синергію, бо, звичайно, після чотирьох років люди втомилися, але якщо ми зможемо залишитися об’єднаними, ми не залишимо їх самих. Сьогодні, як ніколи, український народ не повинен відчувати себе самотнім, бо вже хтось залишає наодинці з інших точок зору, на які ми, звичайно, абсолютно не можемо вплинути. Але ми, як громадянське суспільство, можемо сприяти підвищенню обізнаності, розповідати і, насамперед, старатися у цю четверту зиму привезти ковдри, одяг, підгузки, ліки, генератори – все, що є надзвичайно важливим для виживання літніх людей та осіб з інвалідністю. Звичайно, ми повинні намагатися розповідати правду, щоб ніколи не забувати, хто є агресором, а хто – жертвою, і молитися про справедливий мир, щоб всі ці українські хлопці не загинули даремно, а ми змогли хоча б зберегти територіальну цілісність, наскільки це можливо, якомога швидше.
Ви сказали, що українці чинять опір і борються не тільки за свободу своєї країни, але й за свободу Європи. Що Ви маєте на увазі?
Я думаю, що неможливо пояснити це поняття, поки його не відчуєш на собі. Свобода, яку ми отримали від наших дідів, дякувати Богу, наші діди вибороли її у Другій світовій війні, це свобода, яка не є вічною. І доказом цього є війна, яка, на жаль, зараз триває не тільки в Україні. Бог послав мене сюди, але є багато інших конфліктів, про які не можна забувати. Але свобода – це як спортзал: якщо не ходити туди щодня, є ризик втратити її через будь-що, через будь-яке людське безумство. Бо людина тоді перетворюється на тварину, дегуманізується і робить жахливі помилки. Коли втрачається свобода, то ціною цього є молоді люди, які щодня гинуть, захищаючи свої права. Слід зрозуміти українців, яких я раніше не знав, бо до 26 лютого 2022 року, до того телефонного дзвінка, до тих жахливих кадрів, які ми бачили по телевізору, я знав Україну лише через дітей Чорнобиля, але ніколи не мав жодних контактів, жодних друзів, ніколи не думав, що приїду сюди, на цю землю, звідки я зараз з вами розмовляю, з Харкова. Коли я побачив незламність, стійкість молодих людей, які не є військовими, а пекарями, електриками, банкірами, які зазнали насильства в своїх домівках через окупацію, які бачили, як зґвалтували їхню матір чи як вбили їхню сестру, і вирішили захищати свою землю – ось це урок життя, який дали мені українці, яким я вдячний, і який залишиться зі мною назавжди. Бо це означає і стійкість, витривалість, але й любов до свободи та своєї землі. На жаль, ми забули, хто є загарбником, ми забули, хто є загарбаним, і, що найголовніше, ми іноді перебуваємо під впливом пропаганди, яка не є правильною. На жаль, багато людей не може приїхати подивитися на це на місці, і дякувати Богу. Бо щоразу, коли я перетинаю кордон з України до Польщі, я молюся Богові, щоб ніхто ніколи не побачив тих жахіть, які бачили мої очі протягом цих днів, а я роблю це приблизно тиждень, 4 або 5 днів на місяць. А українці бачать це вже понад 1200 днів. Ця сирена, яка проникає в тебе день і ніч, яка не дає тобі жити, ці діти, які не ходять до школи через дрони і КАБи, не мають спілкування, це їхнє бажання вийти знову під відкрите небо, бігати і сміятися, бути разом, ці обійми на вокзалі, дружин з чоловіками, які від’їжджають на фронт і не знають, чи повернуться. Чому? Через кого? Що зробили українці? Нічого. Не українці вторглися в Росію. І про це ми не повинні забувати. Але незалежно від цього – бо ненависть, гнів ні до чого не приводять – найкраще, щоб настав мир, який хоча і, мабуть, не буде справедливим, але принаймні припиняться смерті і, головне, дипломатичними засобами буде досягнуто збереження суверенітету, на який Україна заслуговує.
