«Ми маємо багато спільного зі східними православними Церквами у сфері віри та розуміння Церкви. Центральним питанням залишається служіння Петрове. Тут також є добрий вихідний пункт, адже православні визнають ієрархію єпископів, у якій Рим посідає перше місце. Відкритим залишається питання, які саме повноваження має єпископ Риму — чи це виключно почесний примат, чи ж із ним пов’язані певні завдання та права», – зазначає кардинал Курт Кох в інтерв’ю німецькому католицькому порталу kath.net.
Переклад розмови оприлюднила сторінка Wiara.pl
Префект Дикастерії у справах сприяння єдності християн відповідає, зокрема, на запитання: яким є стан екуменічного діалогу після понтифікату Папи Франциска та як він розвиватиметься під проводом Лева XIV.
Міхаель Геземан (kath.net): Ваша Еміненціє, перші дві зустрічі Папи Лева з почесним главою православ’я, Константинопольським патріархом Варфоломієм І, а також запланований візит Папи до Туреччини з нагоди 1700-річчя Першого Нікейського собору знову вивели екуменізм, діалог і примирення з Церквами Сходу в центр уваги. Але перш ніж перейти до Папи Лева, давайте озирнемося на попередній понтифікат папи Франциска. Що він приніс для екуменізму? Які кроки було зроблено в екуменічних питаннях?
У папи Франциска є два особливо важливі аспекти, які варто підкреслити. Перший – це його безпосередні зустрічі з представниками інших Церков. Він завжди користувався потрійною формулою: «йти разом, молитися разом, працювати разом». Для нього це було пріоритетом – так само, як і дружні стосунки з іншими Церквами.
Другий аспект – так званий «екуменізм крові», термін, який він запозичив у папи Йоана Павла ІІ. Йдеться про усвідомлення, що сьогодні є багато мучеників, і кожна християнська спільнота має своїх мучеників. Християн переслідують не за те, що вони католики, православні чи протестанти, а за те, що вони християни. Кров мучеників нас єднає – а не розділяє.
Папа Франциск надавав цьому великого значення. Якось він сказав мені напівжартома, але водночас дуже серйозно: «Хіба ти не вважаєш, що переслідувачі християн мають кращу екуменічну візію, ніж ми? Адже вони знають, що ми – єдині». Думаю, для нього це було дуже важливим.
У Відні нещодавно відбулася конференція, присвячена так званій великій схизмі між православ’ям і Католицькою Церквою 1054 року. Чи можна взагалі говорити про схизму, чи радше про поглиблення відчуження? Як би Ви це прокоментували?
Треба виходити з того, що відлучення 1054 року не було відлученням Церков як таких. Кардинал Гумберт із Сільва-Кандиді відлучив патріарха Михаїла, а патріарх – кардинала. Згідно з католицьким ученням, відлучення втрачає чинність після смерті конкретної особи. Тож мова не йшла про взаємне відлучення Церков. Можливо, це було дещо неправильно зрозуміло в 1965 році, коли папа Павло VI та Патріарх Афінагор «віддали анафему 1054 року історичному забуттю». У цьому сенсі не можна говорити про власне схизму. Я поділяю погляд професора Григоріоса Ларенцакіса з Граца, на який також посилався Патріарх Варфоломій у своєму вітальному слові у Відні.
Як можна подолати це відчуження?
Потрібно зустрічатися особисто, особливо там, де найбільш виразно відчувається католицька чи православна ідентичність – тобто в літургії. Це базовий психологічний закон: емоції не можна подолати лише інформацією, якою б доброю вона не була. Потрібне позитивне емоційне пережиття, передусім усвідомлення, що обидві сторони є християнами та обидві люблять Христа. Саме тому діалог любові дуже важливий, щоб пізнати одне одного на глибшому рівні.
У своєму першому зверненні з лоджії базиліки Святого Петра Папа Лев говорив про синодальність – термін, добре знаний у православних Церквах. Німці пов’язують його зі своєю «синодальною дорогою», що, без сумніву, не те, що мав на увазі Папа Лев. Чи можете пояснити різницю між синодальністю у розумінні Папи Лева та «синодальним шляхом» німецьких єпископів?
Сам Папа Лев XIV у своєму виступі дав ключ до розуміння, сказавши, що він учень святого Августина, тобто августинець. Августин висловився дуже влучно: «З вами я – християнин, для вас я – єпископ». Уся концепція синодальності лежить у цьому напруженні між «бути з вами» через хрещення та «бути для вас» через свячення.
Синодальність не заперечує ієрархію, а навпаки – обидва елементи взаємно необхідні. Немає синодальності без примату і немає примату без синодальності. Папа Франциск завжди наголошував, що синодальність – це не парламентаризм. Її прообразом є Святий Дух. Папа Лев також дотримуватиметься цієї лінії. У своєму виступі він наголосив, що насамперед прагне бачити Церкву місіонерською, а отже – синодальною, адже синодальність служить місії.
Чи можна назвати Папу Лева XIV другом православ’я?
Так, можна. Це було видно й у його промові до Східних Католицьких Церков. Він має внутрішній зв’язок зі світом Сходу. Те, що він сказав про католицькі східні Церкви, у певному сенсі стосується й православних Церков Сходу.
Як далеко ми просунулися на шляху до єдності з різними Православними Церквами? В деяких випадках, наприклад вірменській Церкві, вже були відповідні досвіди. Який нинішній статус?
Ми маємо багато спільного зі східними Православними Церквами у сфері віри та розуміння Церкви. Центральним питанням є служіння апостола Петра. Тут також є добрий вихідний пункт, адже православні визнають ієрархію єпископів, у якій Рим посідає перше місце. Відкритим залишається питання, які саме повноваження має єпископ Риму – чи це виключно почесний примат, чи з ним пов’язані певні обов’язки й права?
У 1995 році папа Йоан Павло ІІ запросив усі християнські Церкви до пошуку спільної практики примату, щоб служіння Петрове перестало бути перешкодою і стало допомогою на шляху до єдності. Минулого року наша дикастерія опублікувала документ з цього питання, який розіслано всім християнським Церквам. Як тільки ми отримаємо відповіді, підготуємо узагальнення і обговоримо з Папою Левом, як можемо рухатися далі.
