Новина про призначення наступного ординарія для Кам’янець-Подільської дієцезії принесла радість подолянам і щирі зітхання на Львівщині. Сайт CREDO часто писав про душпастирську та гуманітарну діяльність цього єпископа-францисканця, що став відомий зокрема завдяки допомозі потерпілим у межах акції «Папа для України».
Інформаційний ресурс CREDO опублікував інтерв’ю єпископом Едвардом Кавою OFMConv.
Перш ніж перебиратися на Поділля, новопризначений ординарій відповів у Львові на кілька запитань.
Вісім років тому Ви стали єпископом-помічником Львівської архідієцезії. Як би Ви підсумували своє служіння Львівській Церкві?
Перше, що спадає на думку, – це велика вдячність Богові за дар служіння у Львівській архідієцезії. За ці вісім років я отримав багато Божих дарів через людей – як від духовенства, так і від мирян. Це було джерелом великого позитиву, що супроводжував кожен мій крок. Звісно, бували й важкі моменти; але позитиву було значно більше. Для мене цей досвід служіння є надзвичайно цінним.
Коли вісім років тому я, як францисканець, отримав номінацію на єпископа-помічника, у мене було багато страхів і сумнівів. Я боявся, чи зможу – як францисканець, вихований у дещо іншому дусі, – адаптуватися до дієцезіяльного способу життя; чи мене приймуть; чи я знайду себе в цьому служінні. Але з першої хвилини після номінації відчув надзвичайну доброту, прийняття, підтримку й молитву від людей Львівської архідієцезії. За це я дуже вдячний. Я бачу в цьому не свою заслугу, а насамперед конкретну допомогу і велику підтримку людей, які мене оточували.
Після оголошення номінації один священник надіслав мені повідомлення, яке зворушило буквально до сліз. Воно було щирим і глибоким, і я зрозумів, як люди мене сприймали і як виглядало моє служіння. Я дуже вдячний Господу за ці вісім років – не лише служіння, а й життя у Львівській архідієцезії.
Як Ви відчуваєте: наскільки Вам вдалося зберегти в собі той францисканський дух, а наскільки Ви прониклися дієцезіяльним способом життя?
Мені важко оцінювати себе з такої перспективи; але я вважаю, що францисканський дух завжди буде зі мною. Він не суперечить дієцезіяльному способу життя. Можливо, єдина відмінність – те, що я тепер живу не у спільноті, а більш самотнім життям; але це не становить великої проблеми. Францисканський дух залишився зі мною.
За ці роки я багато чому навчився в архідієцезії – як із практичної, так і з духовної сторони. Дізнався про ментальність дієцезіяльних священників, специфіку їхнього життя у великих і малих парафіяльних спільнотах, у віддалених регіонах. Це відкрило мені нове обличчя Церкви. Я раніше мав лише уявлення про це, але не безпосередній досвід. А він став для мене справжнім скарбом, який я ціную. Я бачу, яким великим багатством є кожен священник, кожна богопосвячена особа, кожен мирянин, який хоче щось зробити для Церкви і робить це на славу Божу.
Усі ці роки ми бачили, як у Вашому служінні проявляється Ваше синівське серце. Тепер Ви йдете, щоб бути також батьком, бо стаєте єпископом-ординарієм. Наскільки важко буде змінити свій стиль служіння, адже відповідальність тепер буде ще більшою?
Це цікаве питання, яке стосується певної динаміки мого життя. Вісім років тому, призначений на єпископа-помічника, я вже мав досвід відповідальності за францисканську спільноту в Україні, де був своєрідним «батьком». Але увійти в роль єпископа-помічника, де потрібно прислухатися до розпоряджень архієпископа, було непросто. Іноді я погоджувався з його рішеннями, іноді мав власну думку; але архієпископ завжди з усмішкою показував мені інший шлях. Мій сповідник казав: «Ти маєш навчитися бути сином, який виконує волю батька, бо ти – помічник». Це вимагало великого самозречення і внутрішньої боротьби, але з часом я прийняв цю роль із миром у серці. Співпраця з архієпископом була дуже доброю, – принаймні я так відчуваю.
Нещодавно один священник запитав, як архієпископ переживає мій відхід. Він відповів: «Як у родині – діти виростають і йдуть своїм шляхом». Це дуже влучно. Свого часу кардинал Мар’ян Яворський у Кракові часто звертався до мене «отче єпископе», підкреслюючи мою відповідальність як батька для священників і мирян. Ці слова глибоко запали мені в серце, і я часто роздумував над тим, як бути отцем. Зараз, коли я переходжу до нового служіння, ці слова знову оживають. Чи я стовідсотково готовий? Не знаю. Але якщо це воля Божа, я покірно кажу: «Так, Господи, я готовий».
Декілька днів тому я розмовляв із єпископом, який працював у Кам’янець-Подільській дієцезії 20 років тому. Він сказав: «Церква доручила тобі найкращу дієцезію в Україні. Інші не гірші, але ця найкраща, бо тепер вона твоя». Я прийняв ці слова з великою відповідальністю. Якщо це воля Божа, я готовий служити як отець для тих, кого Бог мені доручив.
Чи можна відмовитися від номінації, не прийняти призначення?
Так. Церква завжди залишає вибір. Представник Папи прямо запитує: «Чи приймаєш цю місію?» Ти можеш відповісти «ні», якщо відчуваєш, що не готовий чи не можеш. Але я вірю, що це Господь вибирає нас для певного служіння. Коли я отримав цю пропозицію, то прийняв це як Божу волю і погодився після короткого часу роздумів. Довгі роздуми нічого б не змінили – або ти погоджуєшся з волею Божою, або ні.
Чи відчуваєте Ви мир і спокій після прийняття цього рішення?
Не можу сказати, що відчував абсолютний спокій. Були і неспокій, і багато запитань: «Чи зможу? Чи не занадто це важке завдання?» Але на молитві прийшла думка: «Ти покладаєш надію на себе чи на Бога?» Якщо Господь дає це завдання – значить, Він дасть і сили. З цим переконанням я свідомо відповів «так» на пропозицію Папи Лева XIV.
Ви вже думали над тим, які зміни хотіли би впровадити в Кам’янець-Подільській дієцезії?
Нове служіння саме по собі несе зміни. Кожен єпископ має свої дари. Наприклад, єпископ Леон Дубравський OFM має свою енергію, побожність, любов до колядування – це його скарб. Єпископ Радослав Змітрович ОМІ, мій помічник, – дуже систематичний і відповідальний. Мій стиль, мабуть, буде десь посередині. Революції чи перевороту не буде – це не по‑Божому. Церква продовжує своє життя, і я хочу зберегти спадщину, яку залишив Слуга Божий єпископ Ян Ольшанський, великий авторитет і приклад святості. Моє бажання – не зіпсувати цього, а продовжувати за натхненням Божим, щоб це викликало природну динаміку зростання.
Якими будуть Ваші перші кроки?
Я вже побував у Кам’янці-Подільському з коротким візитом. Катедра справила на мене велике враження: це справжня святиня, омолена багатьма поколіннями вірян. Зараз моя увага зосереджена на організаційних питаннях, пов’язаних з інгресом 23 серпня, підготовкою запрошень та іншими деталями. Також уже вирішуються питання життя дієцезії: я спілкуюся з єпископом Радославом, священники запрошують на парафіяльні події. Життя вже набирає обертів.
Щодо змін – я вважаю, що їх потрібно впроваджувати поступово, після того, як я занурюся в середовище, стану його частиною. Робити зміни без досвіду було б неправильно. Потрібно спільно розпізнавати, що необхідно; і це буде процес, який ми переживатимемо разом.
Львівська архідієцезія доволі велика, і Вам довелося служити в непрості часи: пандемія, війна, численні пастирські поїздки… Як Ви відчуваєте – у Кам’янець-Подільській дієцезії вдасться трохи відпочити?
Служіння у Львівській архідієцезії за ці роки було дуже насиченим. Виклики, пов’язані з пандемією, війною, гуманітарними та душпастирськими завданнями, – це все створювало враження, ніби я прожив тут не вісім, а двадцять років. Відстані справді великі: наприклад, поїздка до парафії в Теребляче – це 330 кілометрів, приблизно як від Львова до Кам’янця. Багато часу в дорозі. Днями я попросив єпископа Радослава зробити мені список парафій, спільнот, деканатів, ініціатив, які діють у Кам’янець-Подільській дієцезії. Він надіслав детальний звіт і я побачив, яке багатство там є: садочки, військове капеланство, численні спільноти, різні формаційні ініціативи. Це свідчить про активне життя дієцезії. Єдиний плюс – відстані менші, адже це дві області, тож менше часу піде на дорогу. Але щодо інтенсивності життя, думаю, великого відпочинку не буде: там є для кого і з ким працювати.
Що Ви заберете зі собою в серці, покидаючи Львівську архідієцезію?
Найбільший дар – це прийняття з боку людей і священників. Я дуже боявся, чи мене приймуть, але відчув величезну доброту. Я намагався відповідати на неї так само: бути відкритим, доступним, добрим. Чи вдалося це – не мені судити, але я старався. Цей досвід я забираю з собою.
Я хочу ввійти в Кам’янець-Подільську дієцезію з такою ж добротою, яку пізнав тут. Мені близькі слова брата Альберта Хмелевського: «Будь добрим, як хліб, від якого кожен може відрізати собі шматок». Навіть якщо хтось може зловжити цією добротою, це не змінює мого прагнення бути добрим. Я сподіваюся зустріти таку ж доброту в новій дієцезії.
У Львівській архідієцезії віряни зберігають певну дистанцію у ставленні до єпископів та духовенства, тоді як у Кам’янець-Подільській люди більш безпосередні. Чи не буде це для Вас незвичним?
У Львівській архідієцезії я не відчував великої дистанції. Під час візитацій чи зустрічей з людьми завжди був відкритий діалог. Коли я запитував: «Які у вас питання чи пропозиції?», люди швидко відкривалися. Якщо зробити крок назустріч, будь-яка дистанція зникає.
Щодо Кам’янець-Подільської дієцезії, я знаю, що там інша ментальність – люди більш щирі, відверті, можуть прямо сказати, що їм подобається, а що ні. Для мене це радість, адже не потрібно буде створювати додаткових умов для спілкування. Люди будуть говорити відкрито, і це дуже цінне.
Ми часто могли бачити, як Ви перед урочистостями у різних парафіях сідаєте до конфесіоналу. Чи продовжуватимете цю практику надалі?
Так, для мене Таїнство сповіді дуже важливе. Я сам регулярно сповідаюся і відчуваю потребу сповідати інших. Це допомагає залишатися священником, а не перетворюватися на «церковного менеджера». Сповідь зближує з людьми, дозволяє відчути їхні труднощі, змінює серце. Я хочу продовжувати цю практику і заохочувати до неї священників.
Один старший священник із Західної Європи розповів мені сумний досвід: коли священники перестали сповідати і заохочувати вірян до сповіді – люди перестали брати участь у Євхаристії, храми спорожніли, а згодом зникло і суспільне життя. Він радив: «Завжди будь доступним для сповіді». Я вірю, що сповідь веде до Євхаристії, а Євхаристія – до життя у благодаті. Це мої пріоритети як священника і єпископа.
Ви згадували про те, що у Вашому служінні бували і труднощі. Якого характеру проблеми непокоїли Вас найбільше?
За вісім років було кілька важких моментів. Наприклад, коли я отримував скарги на священників – що хтось погано ставиться до людей, принижує дітей чи парафіян. Я завжди намагався поговорити з такими священниками особисто. У кількох випадках це закінчувалося неприємно. Один священник сказав, що розчарований мною, бо я вірю людям, а не йому. Я відповів, що саме тому розмовляю з ним, щоб усе з’ясувати. Але він не захотів продовжувати діалог, і донині уникає мене. Таких випадків було три за вісім років. Це прикро, але я молюся за цих священників, щоб вони розпізнали Божу волю у своєму житті. Я бажаю їм добра.
Дякуємо Вам, отче єпископе, за ці роки Вашого відданого служіння. Ми сподіваємося, що Кам’янець-Подільська дієцезія також пізнає вашу відкритість і щедрість серця. Бажаємо вам Божого благословення на нове служіння!
Дякую вам за ці роки спільної праці та ваше служіння для Церкви. Я також вдячний усім парафіянам Львівської архідієцезії – у великих і малих парафіях, навіть у найменших селах, де залишилися тільки старші люди. Їхня молитва, доброта й підтримка були для мене дуже важливими. Я не прощаюся, бо Львівська архідієцезія – моя рідна. Я часто приїжджатиму, хоч форма мого служіння зміниться. Дякую за вашу молитву і підтримку. Нехай Господь благословить усіх нас!
