З 17 до 20 червня в с. Павшино у монастирі згромадження Сестер Святого Йосифа де Сен-Марк, відбулися реколекції для всіх сестер з різних орденів та згромаджень, котрі служать у Мукачівській дієцезії. Реколекції провів Луїджі Сантопаоло, бібліст з м. Неаполь, Італія.
Про це пише Мукачівська дієцезія.
На цих реколекціях Луїджі провадив присутніх сторінками Старого завіту, а точніше книгою Буття, переплітавши деякі епізоди з Нового завіту. У першому розділі Дух Божий «носився» над безоднею, вирощуючи світ у Своєму лоні. Творіння це вагітність, а Всесвіт – дитя, яке все ще б’ється під серцем Бога. Так Луїджі хотів нам донести, що Бог є і Матір’ю, яка носить в собі нове життя.
У книзі Буття, людина виходить з саду, а в Євангелії від Луки син іде з батьківського дому в обидвох випадках першою дією Бога/Батька є не покарання, а щедрий дар. Господь сам одягає Адама і Єву після гріхопадіння, це жест ніби «таємно придана сума» на дорогу: Бог одягає людину у гідність, що не змивається жодною провиною. Одяг нагадує нам про втрачений Рай і водночас обіцяє повернення – у ньому сховано пам’ять про ніжність Творця. У притчі батько розділяє маєток ще за життя і відпускає молодшого сина. З авансом свободи. Його обличчя не похмурніє від осуду сина, він дивиться за сином доти, доки той не зникне за обрієм, а потім щодня його виглядає. Тут відображається пильна турбота про сина. Так Бог дбає і про нас, коли відходимо в своєму серці від Нього, Він нас чекає і виглядає поки не повернемось до Його батьківських обіймів. Коли Адам виходить з раю, здавалося б, що він втрачає все, та насправді входить у період, коли поруч тільки Бог. Подібно і блудний син після розтрати спадку залишається на самоті з собою, і саме там відкривається батьківська пам’ять, що кличе додому. Так є і в нашому житті, що коли найбільш ми оголені в житті тоді це місце стає місцем найглибшої зустрічі з Богом. У хвилини гріха природно впасти у безнадію, ніби все втрачено, але тексти нам стверджують що в найтемніших ситуаціях життя ми найбільш огорнуті батьківською любов’ю. Пам’ять про любов – це той «одяг», який Бог уже поклав у наші руки і Він шепоче, навіть зараз – «Ти мій улюблений син/донька».
Шлях Адама зі саду і блукання блудного сина, відбуваються в середині божественної утроби, де ритм любові не припиняється жодної миті. Вигнання свого створіння з Раю завершується тілесним актом турботи Бога про Адама: одяганням та обіймами. Це та сама материнсько-батьківська рука, що прикриває сором і піднімає з колін. Гріх може ранить, але не здатен нас вирвати із цієї люблячої руки. Гріхопадіння та відхід блудного сина це епізоди дозрівання свободи. Бог свідомо ризикує, даючи нам «кишені, повні дарів». Він знає, що тільки так любов стане взаємною. І коли ми спинимося у виснаженні, згадаємо: шлях назад завжди коротший, ніж дорога втечі, бо Бог уже біжить нам на зустріч. Тому, спіткнувшись, не заламуймо руки. Піднесімо очі: і побачимо, що на нас все ще одяг світання, що пахне садом, і в грудях б’ється серце, народжене в лоні Творця-Матері.
