Сестра Франциска Туманевич зі Згромадження Сестер Пресвятої Родини з Назарету розповідає про життя і служіння сестер назаретанок в Житомирі, про цінність подружжя та його вразливість, про виклики з якими зустрічається сім’я під час війни і про досвід служіння черниці у єпископському суді.
Про це повідомляє Vatican News.
«Думаю, що якби нас не було, то родинам Житомира щось би бракувало. Точно!», – зазначила в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News сестра Франциска Туманевич, Згромадження Сестер Пресвятої Родини з Назарету, психологиня, доктор канонічного права, церковний юрист, викладачка та ведуча формаційних зустрічей для родин у Житомирі. Вона поділилася досвідом свого служіння та своїх співсестер родинам під час війни.
Місія сестер назаретанок в Житомирі на четвертому році війни
Сестра Франциска розповіла, що спільнота сестер назаретанок складається з трьох сестер, які вже понад 20 років служать у Житомирі при парафії святого Вацлава, а відтак в осередку Карітас-Спес Київсько-Житомирської дієцезії, в садочку та в церковному суді. Останньою, а саме в жовтні 2024 року у спільноту прийшла сестра Ґабріела Душинська, польська назаретанка, яка п’ятнадцять років перед тим жила і працювала в США, надаючи психологічні консультації родинам. «Це така наша родзинка», – зазначила співрозмовниця нашої редакції.
Коли розпочалася повномасштабна війна, сестри в Житомирі організували для родин, якими вони опікувалися, онлайн-молитву, і до них почали приєднуватися назаретанки та миряни з різних куточків світу. Сестра Ґабріела від самого початку, всі ці роки щодня була присутня на молитві, а також перекладала з польської на англійську для учасників молитовних зустрічей. «У 2024 році вона відчула в серці бажання бути з нами, – поділилася сестра Франциска, – для всіх це є здивуванням, як ця людина проміняла Америку на Житомир».
Вона розповіла, що пробувала відмовити сестру Ґабріелу від переїзду в Житомир, розповідаючи, що в Україні небезпечно і важко, і радячи їй продовжувати молитися за мир. «В якомусь моменті вона зрозуміла, що їй цього замало, і що вона хоче бути ближче», – розповіла черниця. Сестра Ґабріела отримала можливість здійснювати своє служіння в Житомирі, і їй відразу доручили стати локальним координатором Центру підтримки родин. Водночас польська назаретанка розпочала вчити українську мову. «І вже за тиждень-два вона могла домовлятися… часом їй бракує слів, але все можна вирішити часом руками, часом серцем, а часом посмішкою», – розповіла сестра Франциска.
Сестра Беата Собчик, яка працювала з дітьми у центрі Карітасу «Світлиця» у Житомирі ще до війни, як і сестра Ґабріела – полька. Житомирська назаретанка розповіла, що коли розпочалась повномасштабна війна, її співсестру Беату «родина, знайомі з Польщі запитували чи вона не повертається», обгрунтовуючи свої заклики залишити місце свого служіння, яке стало небезпечним, «бо це ж не її країна». Проте сестра Беата вирішила залишитися і на усі запитання та прохання виїхати відповідала, що коли хтось прийшов в гості, а в господарів трапилася пожежа, то гість не втікає, а допомагає гасити вогонь. Отож війна внесла зміни у її служіння, і в травні 2022 року сестри заснували «маленький дитячий садочок, який функціонує до сьогодні», у якому сестра Беата працює вихователькою.
Назаретанка з Житомира поділилася з українською редакцією деякими виховними моментами, які застосовує сестра Беата у садочку з дітьми під час війни: «вона вчила їх, що коли сирена виє, треба помолитися, піти в коридор, але там треба молитися». Діти, повертаючись додому, під час повітряних тривог не забувають про цю молитовну практику і діляться нею у своїх родинах.
Натомість сестра Франциска, яка сама родом з Житомира, втретє повернулася у цю спільноту чотирнадцять років тому, на запрошення архієпископа Петра Мальчука, тодішнього ординарія Київсько-Житомирської дієцезії, який потребував черницю для праці в церковному суді. Спочатку це було служіння нотаря, а пізніше з’явилася потреба у вивченні церковно-канонічного права для того, щоб могти працювати суддею.
Нові обставини, які принесла війна, як зазначила сестра Франциска, запалили бажання «бути ближче», «щось робити руками» і «допомагати більше». Тому в її життя увійшло служіння в Карітасі: «В робочий час я працюю в церковному суді, а всі свої вікенди чи канікули, чи відпустку, я намагаюся допомогти в Карітасі».
Покликання допомагати родинам – тридцять років служіння
Ще навчаючись в школі, молода дівчина, яка виростала в католицькій сім’ї, мріяла стати черницею. Сестра Франциска згадує, що усе своє життя бажала допомагати родинам, але її непокоїла думка, чи її прагнення «піти в монастир» не є втечею, страхом перед майбутнім, страхом, що їй не вдасться поступити у виш. Черниця розповіла, як вона у 1996 році вирішила перевірити своє покликання спробою поступити на юриспруденцію в Польщі. Здавши успішно вступні екзамени і ставши студенткою права у Вроцлаві, молода житомирянка натомість стає кандидаткою сестер назаретанок і розпочинає своє чернече формування в Білорусі.
Сестра поділилася, що перед своєю працею у суді вона виконувала різні служіння, до яких її призначали: від навчання дітей і до праці в монастирському городі. Як вона зазначила, саме завдяки довготривалій праці в суді, проаналізувавши свій досвід, відчула потребу проводити формаційні зустрічі для сімей. «Я точно знаю, як не повинно бути», – поділилася черниця і це стало для неї поштовхом до нового служіння: проводити зустрічі для родин та завдяки набутому досвіду та освіті допомагати їм долати труднощі у їх щоденному житті.
Людина не створена для самотності
Сестра Франциска поділилася думками про те, в чому полягає цінність подружжя: «Людина не створена для самотності: людині просто необхідна людина… і в подружжі як ніде, це можна реалізувати». «Для мене це – цінність, коли люди можуть бути разом, працювати над собою, дбати про себе, – розповіла черниця. – Бо (є потреба) працювати над собою, тому що збоку є хтось, для кого це потрібно робити». Роздумуючи над вразливістю подружжя, вона поділилися думкою, що труднощі настають, коли «люди забувають про те, що в подружжі я себе даю, я себе дарую», і, що це дарування не може бути частковим – «себе трошки даю», а потребує повного віддавання одне одному навзаєм.
Під час війни подружжя в Україні зустрілися з новими викликами, які здатні руйнувати навіть здорові стосунки. Сестра розповіла, що саме, на її думку, може запобігти руйнівним процесам, які принесла в наші родини війна: потрібно шукати час і можливість «бути лише вдвох», і присвятити його не розмовам «про побут, про проблеми, про список покупок, про дітей», а своїм стосункам. Під час розмови про труднощі в родинах можна було відчути, як її голос став емоційним: «Це так важливо… Це потім дуже важко відновити, але це так важливо… просто неймовірно важливо!».
Розумних жінок у Церкві дуже багато
На запитання про те чи збільшується кількість жінок у Церкві, які здатні розвинути свої обдарування в різних сферах, у яких раніше переважали чоловіки, черниця відповіла: «Я думаю, що таких як я дуже багато зараз, і я цим неймовірно радію». Вона розповіла, що помічає як у різних церковних структурах зростає кількість розумних жінок, які здатні здійснювати різноманітні служіння. У її житті, як зазначила сестра Франциска, нові горизонти відкривалися за ініціативи когось, хто був відкритий до нового.
Вона пригадує, як «один сміливий священник» запросив її провести конференцію для всіх священників дієцезії: «Коли я побачила, що треба було виходити до них і говорити, я думала: Господи, хто ж мене буде слухати?». Її досвід провадити реколекції розпочалися тим, що «отець Іван наважився і запросив» і «воно якось так все пішло». «І я зрозуміла, виявляється, що реколекції теж можуть вести сестри», – зазначила вона.
Досвід праці в суді, став нагодою для сестри змінювати усталені стереотипи. Сестра розповіла, що на початку, «були моменти зверхнього ставлення». Як зазначила черниця, потрібен був час і терпеливість, щоб її почали сприймати, як повноцінного церковного юриста. «Коли в Церкві не бояться наважитись на нові рішення, це дуже часто дає круті результати», – підсумувала вона.
Родинам в Житомирі бракували б назаретанки
На запитання яким би був Житомир без сестер назаретанок і що би втратило місто, сестра Франциска відповіла, що «гуманітарна сфера» без їх спільноти була би біднішою. Служіння житомирських назаретанок внесло багато світла у життя родин. Черниця вважає, що завдяки її співсестрам родини «отримали якусь пораду», «почули якісь підбадьорливі слова для виховання своїх дітей, для своєї сім’ї». Інтерв’ю зі сестрою Францискою можна підсумувати її словами: якби назаретанок не було б в місті, то «родинам Житомира щось би бракувало».
