Апостольський Нунцій в Україні коментує вчорашню першу аудієнцію з Папою Левом XIV в Апостольському палаці у Ватикані: «Це була дуже підбадьорлива зустріч, зустріч сповнена молитви». Архиєпископ розповідає про драматичну ситуацію в країні, але також і про свідчення людяності багатьох солдатів на фронті. «Молімося, щоб потенціал Церкви приніс плоди», – закликав він.
Про це повідомляє Vatican News.
Надія, молитва, свідчення людяності, скорбота з приводу жорстоких обстрілів, що мали місце в останні години по всій Україні. Всім цим Апостольський Нунцій у стражденній країні архієпископ Вісвальдас Кульбокас поділився зі Святішим Отцем , який прийняв його у п’ятницю, 6 червня 2025 р., в Апостольському палаці у Ватикані. Це була перша зустріч папського представника з Левом XIV. Про неї архиєпископ розповів в інтервʼю для ватиканських медіа.
Ваше Преосвященство, це була Ваша перша зустріч з Папою Левом XIV. Як пройшла ця зустріч?
Хочу, насамперед, зазначити, що йдеться про дуже важливі зустрічі, тому я готувався до неї молитвою: моєю особистою, молитвою моїх співробітників у нунціатурі в Києві, єпископів, навіть деяких державних службовців України, моїх друзів, моїх колишніх парафіян у Литві. Адже, перш за все, це зустріч духовного, душпастирського характеру. Я приїхав до Риму на щотрирічну зустріч апостольських нунціїв, яка відбувається в цьому Ювілейному році надії. Це зустріч, яка присвячена дуже важливій темі для кожного з нас в Україні: надії. Бо з людської точки зору, яку надію ми можемо мати? Незначну. Але в Бозі ми маємо повноту надії, маємо навіть радість, бо навіть війна не може вбити те, що є християнським. Це моя перша зустріч з Папою Левом, і я вдячний йому за неї. Зустріч була досить тривалою. Вона була присвячена, насамперед, питанням, що стосуються нас як Церкви в період війни. Для мене було важливо відчути серце Папи, а також поділитися своїм досвідом, насамперед духовним, у цей час війни. Бо в цьому полягає наша місія. Що ми, як Церква, як Святий Престол, можемо зробити в час війни? Це була дуже підбадьорлива, церковна зустріч, сповнена молитви. Я хотів би це підкреслити, бо молитва є нашою головною зброєю. Я так її називаю, і Святий Отець також називає її найпотужнішою зброєю з-поміж усіх. Так каже Господь, так каже Діва Марія. У наших руках найпотужніша, добра, позитивна зброя для встановлення миру. Решта зустрічі була присвячена деяким конкретним питанням, серед яких також бомбардування цієї ночі [6 червня, ред.] в Києві, Тернополі, Луцьку та інших регіонах і містах України. Це означає жити, не маючи можливості спати чи вільно пересуватися між містами і в містах. Підсумок зустрічі такий: ми є Церквою, і тому навіть у найгірших ситуаціях війни ми є свідками того, що є Бог, того, що Він може зробити, незважаючи на людські слабкості та гріхи. Це є надія, надія для душпастирів і для вірних. Тому я дуже вдячний Святішому Отцю за цю розмову і за цей момент спільної молитви, який він розділив зі мною. Коли я повернуся в Україну, я хочу поділитися цим з єпископами, військовими капеланами, родичами цивільних і військових полонених, родичами дітей, які ще повинні повернутися в Україну, і з усіма.
Ви згадали про масштабний російський удар по різних регіонах України. Яка загальна ситуація в країні?
Очевидно, що стосовно обстрілів існують певні відмінності між регіонами. Наприклад, сьогодні [вчора, ред.] у Херсоні було зруйновано будівлю обласної адміністрації. Там це триває вже четвертий рік, можливо, немає навіть 10 хвилин тиші, настільки часті обстріли. Є й інші міста, такі як Одеса, Запоріжжя, Харків, де також постійно звучать протиповітряні тривоги, але з деякими перервами. А ще є решта країни, де тривоги не є постійними. Але якщо взяти столицю Київ, то важко знайти одну-дві ночі на місяць, коли не було б хоча б атак безпілотників. Наприклад, співробітники нунціатури, які мешкають у багатоповерхових будинках, особливо на верхніх поверхах, запізнюються на роботу і часто кажуть мені, що не зможуть бути дуже ефективними в роботі, бо не мають фізичних сил для цього. До цього додаються інші труднощі, бо під час атак не працюють супермаркети, банки, державні установи, школи, а також припиняються урядові засідання. Вже діють підземні школи, а ще 140 підземних шкіл будуються по всій країні. Діти з цілих регіонів, наприклад, Сумської області, зустрічаються лише тоді, коли приїжджають групи, такі як, наприклад, асоціація «Ангели радості», які організовують для них свята. Хотів би також підкреслити ще один дуже важливий аспект. На фронті військові, які помирають, просять лише одного: прощення гріхів. Там вже не допомагають ні лікарі, ні хірурги, їм може допомогти лише військовий капелан або той, хто уповноважений молитися за них. Так само і з пораненими або людьми, які зазнали травми. Фахівці, навіть самі психологи, часто кажуть мені, що Церква має великий потенціал, оскільки поранені, також і тяжкопоранені сприймають набагато позитивніше священників та богопосвячених осіб, які накопичили постійний досвід роботи з людьми, також у складних ситуаціях. Отже, це робота, яку Церква здатна виконувати і на психологічному рівні. Тут поєднуються два аспекти: людсько-психологічний і духовний, що означає нести радість Ісуса. Ми наближаємося до П’ятидесятниці, і в П’ятидесятницю Ісус каже нам: «Я залишаю вам мир, даю вам мій мир. Даю вам мою радість, повноту моєї радості, і нехай ніхто не сміє відібрати у вас цю радість». Отже, це наша місія: незважаючи на такі важкі руйнування, незважаючи на щоденні вбивства – навіть цієї ночі [з 5 на 6 червня, ред.] загинуло кілька цивільних осіб, є також поранені – Ісус каже нам: «Диявол не повинен мати влади над вами, він не повинен переконати вас, що ви безсилі. Бо ваша радість у небі, в обіймах Всемогутнього Бога». Тому навіть коли наше земне життя перебуває під загрозою, коли його катують і знищують, ніхто не може забрати у нас вічне життя, життя Бога Отця. Це найбільша надія, яку ми маємо.
У медіа ми часто бачимо картини війни, руйнувань і страждань. Звичайно, це нас тривожить, і ми схильні думати, що для збереження свого спокою і радості потрібно якось відгородитися від усього цього. Однак є ризик втратити співчуття. Як нам поєднати ці дві речі: співчувати перед обличчям дуже суворої реальності і зберігати внутрішню радість?
Тут є два аспекти: один з них дуже трагічний, тому що якщо в XXI столітті міжнародна спільнота не здатна захистити ані міжнародне гуманітарне право, ані міжнародне право, це велика трагедія. Це міркування підштовхує нас, підштовхує мене до іншого висновку: що єдина надія, яка у нас є, – це надія на Господа. Не в теоретичного Господа, а в Господа, Який надихає на дії, самовідданість, жертовність, витривалість, мужність. Коли я говорю про надію і радість, я маю на увазі також надію і радість, яку військові капелани несуть на фронт: вони моляться, посвячують військових Непорочному Серцю Діви Марії, роздають розарії. Я пам’ятаю, як один військовий сказав мені: «Вчора я бачив, як загинули двоє моїх товаришів по службі. Я не можу сказати їхнім дружинам, що їхні чоловіки померли, бо я не маю доказів. Я тільки бачив це на власні очі. Для мене це великий біль». І вони плачуть. Для мене, як нунція, розмовляти з усіма цими людьми, в тому числі з командирами військових підрозділів, і бачити, скільки чуйності є серед військових, є великою втіхою. Розмовляючи з ними, я бачу не тільки людяність, але, незважаючи на тяжкі втрати, я бачу в них бажання зростати в людяності. Вони кажуть: «Коли не вистачає грошей, щоб оплатити реабілітацію наших товаришів по службі, ми докладаємо свої гроші, зі своєї зарплати». Для мене це свідчення того, якою має бути людяність: допомагати один одному. Я не думаю, що ми досягли рівня, на якому можемо сказати Богу Отцю: «Ми досконалі, ми добрі». Але ми благаємо Його, просимо Його як недосконалі діти. Я б сказав, що це також роль Церкви, також моя роль: підтримувати все позитивне, що є, незважаючи на війну.
Ваше Преосвященство, чи Ви хотіли би щось додати?
Моя зустріч з Папою Левом відбулася після бесіди Святішого Отця з Президентом України, з нагоди Святої Меси на початку понтифікату, та після телефонної розмови з Президентом Російської Федерації. Політики усього світу також свідчать, принаймні символічною мовою, про бажання продовжувати контакти з Церквою, зі Святішим Отцем у цих складних ситуаціях. Я б сказав, що ці контакти ще більше підкреслюють роль Папи не тільки для Церкви, але й для людства. І в цьому я б сказав, що обов’язок кожного католика в ці дні – молитися до Святого Духа: за Церкву, за Святішого Отця, щоб потенціал Церкви і Ісуса Христа приніс плоди, дав усі ті результати, які Ісус Христос обіцяв нам, коли ми залишаємося вірними Його слову.
