«Ми покликані до того, щоб нести слово Боже, і де б ти не був – чи в західній, чи східній Україні виклик такий самий, – зазначає в інтерв’ю отець Микола Пілецький, TChr, який до 2022 року здійснював служіння у римо-католицькій парафії в Донецьку. «Там набагато легше працювалося, – додає він, – тому що там люди були спраглі Божого слова».
Про це пише Vatican News.
«Я всім повторюю, що якщо для більшості українців, також і в Україні, війна почалася в 2022 році, і ми називаємо це повномасштабним вторгненням, то для мене вона почалася ще в 2014 році», – зазначає отець Микола Пілецький зі Згромадження Отців Товариства Христа. 1999 року отець розпочав своє служіння в римо-католицької парафії святого Йосифа в Донецьку, але від 2022 року він там не був. Тепер священник є сотрудником на парафії Санктуарію Пресвятого Серця Ісуса в Кам’янці-Подільському. В інтерв’ю для ватиканських медіа він розповів про зародження свого покликання, про служіння в Донецьку та про те, як це служіння змінила війна в Україні.
Зародження покликання
Отець Микола родом з Калинівки Вінницької області. Розповідаючи про зародження свого покликання до священства, він пригадує свою бабусю, з якою з дитинства ходив до костелу і яка прищепила йому віру, і отця Ярослава Ґіжицького, який приїхав з Польщі до Вінниці. Отець Ярослав належав до Згромадження Отців Товариства Христа, які, в основному, займаються душпастирською опікою польських емігрантів. Приклад служіння цього священника надихнув молодого Миколу, і в 1992 році він прибув до Польщі, де вступив до того ж згромадження і розпочав навчання в семінарії.
Священник розповідає, що 1992 року, на прохання Слуги Божого єпископа Яна Ольшанського, тодішнього очільника Кам’янець-Подільської дієцезії, отець Ґіжицький вирушив у Донецьк для того, щоб служити для тамтешніх римо-католицьких родин. У жовтні отець Ярослав розпочав там свою душпастирську працю, а вже на Різдво Христове відбулася реєстрація парафії в Донецьку. Ще через рік дали дозвіл на будівництво храму, і з 1994 року Згромадження Отців Товариства Христа почало будувати храм в Донецьку, а в 2006 відбулося його освячення.
Початок служіння в Донецьку
«Я був висвячений на священника 25 травня 1999 року, – каже отець Микола, – і відразу того ж року був направлений як вікарій-помічник до Донецька. Цю парафію я вже добре знав, тому що з 1994 року, ще будучи семінаристом, я під час канікул, два рази на рік, приїжджав у Донецьк, щоб допомагати спочатку отцю Ярославу Ґіжицькому, а потім отцю Володимиру Дідуху. Отже, парафія, практично, розвивалася на моїх очах. З цієї парафії також постало багато інших парафій, де пізніше вже служили інші священники».
Наш співрозмовник зазначає, що на Донеччині тоді мешкало багато людей, які походили із Західної України, а зокрема з Житомирщини, Хмельниччини, Вінниччини. Окрім того були також вихідці з Білорусі. «Отже, там було багато католиків, – додає він, – і коли вони дізнавалися, що в Донецьку є римо-католицький священник, то приїжджали із сусідніх міст, таких як Макіївка, Горлівка, Покровськ, Краматорськ, Словʼянськ, Бахмут. А пізніше, коли в тих містах сформувалися невеличкі групи людей, то ми вже там реєстрували парафії і доїжджали до них. Мірою того, як розвивалася дієцезія, єпископ мав більше священників і призначав окремих душпастирів на кожну парафію».
«Нести слово Боже, і де б ти не був»
Ділячись своїми думками про особливості служіння на Донеччині, отець Микола Пілецький відмітив, що душпастирське служіння, де б воно не було, залишається тим самим у своїй суті. «Ми покликані до того, щоб нести слово Боже, і де б ти не був – чи в західній, чи східній Україні – виклик такий самий, – каже він. – Люди бувають різні, але служіння – те саме. Там набагато легше працювалося, тому що там люди були спраглі Божого слова, і з ними легше працювати, ніж з тими, хто вже має певну формацію, бо щось виправляти набагато важче, ніж будувати від початку».
Священник пригадує, що перед тим, як в Донецьку збудували храм, отець Ярослав збирав людей у центрі міста, а пізніше за сприяння однієї з парафіянок, яка працювала викладачем в університеті, він відправляв богослужіння в одній із аудиторій цього навчального закладу. «І люди були спраглі, вони шукали Бога, шукали римо-католицьку Церкву, тому що багато людей, які мали польське коріння і католицьке коріння, і хотіли, наприклад, охрестити дитину, то вони мусіли їздити за тисячу кілометрів або до Мурафи, або на Хмельниччину до Гречан, звідки вони походили і де були священники. І раз в рік, коли вони мали відпустку, то їхали туди, щоб посповідатися, прийняти Причастя, охрестити дітей і повернутися назад, бо на тих територіях не було ні священників, ні храмів. Зі всіх храмів, які на тих територіях були побудовані, зберігся лише єдиний католицький храм в місті Єнакієве. А у всіх інших містах таких, як Донецьк, де був польський храм, бо була польська діаспора, в Макіївці, в Маріуполі, храми були повністю зруйновані ще в радянські часи».
Парафіяни опинилися в різних країнах світу
Пригадуючи про події 2014 року, отець Микола зазначив, що того року він став настоятелем парафії святого Йосифа в Донецьку. «Тоді багато парафіян виїхало з тих територій. – пригадує він. – Більшість виїхала до Польщі, тому що мали польське коріння. І Польща двічі організовувала евакуацію всіх, хто має польське коріння, тобто не лише католиків, але всіх, хто міг підтвердити польське коріння і бажав виїхати. Оскілки на цих теренах зникла можливість праці і розвитку, то молодь також повиїжджала в різні країни. Сьогодні наші парафіяни є і в Україні, і в Польщі, в Португалії, в Канаді – тобто роз’їхалися, практично, по всьому світу. Виїжджали, щоб забезпечити майбутнє і спокій своїм дітям. В парафії залишилися, в основному, літні люди. Залишилося кілька молодих сімей, що мають літніх батьків, яких треба доглядати і які не погоджуються виїжджати».
Розповідаючи про той період, римо-католицький священник зазначив, що він міг безперешкодно продовжувати своє душпастирське служіння: «Були різні перевірки, бо не можна було дати якогось політичного поводу для того, щоб заборонили служіння. І з огляду на те, що нічого не могли знайти, жодного якогось політичного підтексту, а було чисто релігійне служіння, тому заборони як такої я не мав в служінні».
Отець Микола підкреслив, що в той період йому допомогла підтримка чотирьох греко-католицьких священників, які також продовжували там своє служіння, бо з римо-католицьких священнослужителів він був один. Також йому допомогло те, що він мав приписку в Донецьку.
«Для мене пріоритетом завжди було служіння, і якщо би сьогодні була можливість там бути, я би там був, – підкреслює отець Микола, – але такої можливості просто зараз немає. І мені дуже важко це переживати, тому що люди, які там залишилися, мені телефонують, вони плачуть і кажуть: “Ми так тішилися, коли парафія постала, що нас буде кому поховати, що ми можемо сповідатися, причащатися, а тепер будемо вмирати і навіть ніхто нас не поховає і ніхто за нас не помолиться”. І коли чуєш такі слова, то звісно, що тебе серце болить через те, що вони там залишаються на одинці, а ти далеко. І не тому, що не хочеш там бути, а тому, що не можеш там бути. І це ще більший біль за парафіян».
Початок повномасштабної війни
Повертаючись думками до початку повномасштабного вторгнення, отець Пілецький каже: «Я всім повторюю, що якщо для більшості українців і в Україні війна почалася в 2022 році, і ми так називаємо повномасштабне вторгнення, – то для мене вона почалася ще в 2014 році. Наш храм розташований недалеко від Донецького аеропорту, а ми знаємо про ті події, які там відбувалися в той час. Вночі все небо світилося, все трусилося. Для мене вже тоді була відчутною ця війна. Тому коли все розпочалося в 2022 році – а в той момент я був у Кам’янці-Подільському – і звучали перші сирени протиповітряної тривоги і треба було спуститися в бомбосховище, то я вже всіх заспокоював. Говорив: “Спокійно, без паніки. Не поспішаємо”. Бо всі були у великому шоці, а я вже це раніше пережив, тому знав, що не треба так панічно реагувати, а до всього треба спокійно підходити. Це не значить, що треба себе наражати на небезпеку, але потрібно зберігати спокій, бо коли ти в паніці, то можеш зробити більше помилок».
Тепер отець Микола здійснює душпастирське служіння як сотрудник в парафії санктуарію Пресвятого Серця Ісуса в Кам’янці-Подільському, бо там працює також його Згромадження Отців Товариства Христа. З храму санктуарію постійно ведуться онлайн-трансляції молитов і богослужінь, до яких доєднуються також і парафіяни отця Миколи з різних частин світу, де вони опинилися. З ними священник досі підтримує контакт. «Коли я відвідую тих парафіян, які виїхали з Донецька у різні країни світу, – ділиться він, – то їхні теперішні парохи кажуть мені: “В тебе такі активні парафіяни були, що приїхавши сюди, вони відразу увійшли в життя парафії”. І це дуже тішить. Тобто, смутки перекриваються такими радісними моментами, коли ти збираєш плоди своєї праці. Це тішить, що ніхто не відійшов від храму, що навіть не дивлячись на ці труднощі, вони все ж ревно тримаються Бога, тримаються віри, і що вони не ображаються на Бога. Бо в час страждання часто виникає образа: “Чому так? Чому я страждаю?” А якщо людина залишається при вірі, то вона подолає всі труднощі».
Надія – в людських серцях
В контексті Ювілейного року, присвяченого темі надії, ми запитали отця Миколу Пілецького про те, де він бачить в Україні промені надії? «В людських серцях? –відповів він. – Тобто людина все може змінити. Сьогодні з’являється дедалі більше голосів, які говорять про те, що всі втомилися. Тобто цю надію ми заглушуємо втомою. Спочатку ми жили надією, а зараз вже втомилися надіятись, і вже хочемо, щоб воно припинилося, і мовляв “вже як буде, так буде”. Але ми не можемо скласти руки. Мені пригадується молитва Мойсея, коли Ізраїль вийшов з єгипетського рабства: коли Мойсей молився і його руки були піднесені вгору, то Ізраїль перемагав, а коли руки опускалися, то Ізраїль програвав. То потім треба було двох людей, які тримали руки Мойсея, щоб вони були піднесені вгору. Так і ми маємо один одного підтримувати в молитві. І добре, що цей Ювілейний рік присвячений надії, бо він нагадує нам, що не треба здаватися, не треба опускати руки, а йти далі з вірою, з надією і з любов’ю – це все має бути разом і ці три речі потрібно втілювати в своє життя. Бо любов допомагає нам перемогти ненависть, бо якщо не буде любові в наших серцях, а буде ненависть, а то ми просту загинемо».
