У вівторок, 25 лютого 2025 року у Ватикані оприлюднено Послання Папи Франциска на цьогорічну Чотиридесятницю, яка розпочинається у перший тиждень березня. Його тема «Прямуймо разом у надії» перегукується з гаслом Ювілейного року, в центрі якого – чеснота надії.
Про це пише Vatican News.
Дорогі браття й сестри!
Покаянним знаменням попелу на голові ми з вірою і надією розпочинаємо щорічне паломництво Великого Посту. Церква, мати і вчителька, запрошує нас приготувати наші серця і відкритися на Божу благодать, щоб з великою радістю відсвяткувати пасхальний тріумф Христа Господа над гріхом і смертю, як наголошував святий Павло: «Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?» (1 Кор 15, 54-55). Бо Ісус Христос, померлий і воскреслий, є центром нашої віри і гарантом нашої надії на велику обітницю Отця, вже здійснену в Ньому, Його улюбленому Сині: вічне життя (пор. Ів 10,28; 17,3).
На цю Чотиридесятницю, збагачену благодаттю Ювілейного року, я хотів би запропонувати вам деякі роздуми про те, що означає прямувати разом у надії, і відкрити заклики до навернення, з якими Боже милосердя звертається до всіх нас, як окремих осіб, так і спільнот.
Перш за все, прямувати. Гасло Ювілею «Паломники надії» нагадує про довгий шлях ізраїльського народу до обітованої землі, описаний у книзі Виходу: важкий шлях від рабства до свободи, задуманий і ведений Господом, Який любить свій народ і завжди зберігає йому вірність. І ми не можемо згадати біблійний вихід, не думаючи про багатьох братів і сестер, які сьогодні втікають від ситуацій страждання і насильства та вирушають у пошуках кращого життя для себе і своїх близьких. Тут виникає перший заклик до навернення, бо всі ми є паломниками в житті, але кожен з нас може запитати себе: яким чином я дозволяю цьому стану кинути мені виклик? Чи я справді в дорозі, а чи радше паралізований, статичний через страх і брак надії, або ж влаштувався в своїй зоні комфорту? Чи шукаю шляхів звільнення від ситуацій гріха і браку гідності? Було б доброю великопосною вправою зіставити себе з конкретною дійсністю якогось мігранта чи паломника і дозволити їй залучити нас, щоб відкривати те, чого Бог вимагає від нас, щоб бути кращими подорожніми до Отчого дому. Це добрий «іспит» для подорожнього.
По-друге, ми здійснюємо цю подорож разом. Прямувати разом, бути синодальними – це покликання Церкви. Християни покликані долати шлях разом, а не як самотні мандрівники. Святий Дух спонукає нас виходити із замкнутості в собі та прямувати до Бога, до наших братів і сестер, ніколи не замикатися в собі. Йти разом означає бути ткачами єдності, беручи за основу нашу спільну гідність дітей Божих (пор. Гал 3,26-28); це означає крокувати пліч-о-пліч, не топчучи і не пригнічуючи іншого, не плекаючи заздрості чи лицемірства, не дозволяючи на те, щоб хтось відставав чи почувався відторгнутим. Йдімо в тому ж напрямку, до тієї ж мети, вислуховуючи одні одних з любов’ю і терпеливістю.
Цього Великого Посту Господь закликає нас перевірити, чи в нашому житті, в наших сім’ях, в місцях, де ми працюємо, в парафіяльних чи чернечих спільнотах, ми здатні прямувати вперед разом з іншими, слухати, перемагати спокусу замикатися в нашій самодостатності та дбати лише про власні потреби. Запитаймо себе перед Господом, чи здатні ми, як єпископи, священники, богопосвячені особи та миряни, разом працювати на служінні Божому Царству; чи маємо гостинне ставлення, з конкретними жестами, щодо тих, хто до нас наближається, і до тих, хто перебуває далеко; чи даємо людям змогу почуватися частиною спільноти, а чи тримаємо їх на узбіччі. Ось у чому полягає другий заклик: навернення до синодальності.
По-третє, ми долаємо цей шлях разом в надії на обітницю. Надія, яка не розчаровує (пор. Рм 5,5), що є головним посланням Ювілей, нехай буде для нас горизонтом великопосної мандрівки до пасхальної перемоги. Як навчав нас Папа Бенедикт XVI в енцикліці Spe salvi, «людина потребує необумовленої любові. Вона потребує тієї впевненості, яка спонукає її сказати: “Ні смерть, ні життя, ні ангели, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любові, що в Христі Ісусі, Господі нашім» (Рм 8,38-39)». Ісус, наша любов і наша надія, воскрес, живе і царює в славі. Смерть перемінена в перемогу, й у цьому полягає віра та велика надія християн: у Христовому воскресінні!
Ось третій заклик до навернення: навернення надії, довіри до Бога та Його великої обітниці – вічного життя. Ми повинні запитувати себе: чи маю я переконання в тому, що Бог прощає мої гріхи? А чи поводжуся так, ніби сам можу себе спасти? Чи прагну я спасіння і призиваю Божу допомогу, щоб його прийняти? Чи я живу конкретно надією, яка допомагає мені прочитувати події історії та спонукає до зусиль на користь справедливості, братерства, піклування про спільний дім, дбаючи про те, щоб ніхто не залишився позаду?
Сестри і браття, завдяки Божій любові в Ісусі Христі ми перебуваємо в надії, яка не розчаровує (пор. Рм 5,5). Надія – це «якір душі», надійний і непохитний. У ній Церква молиться, щоб «усі люди спаслися» (1 Тим. 2,4) і чекає, щоб у небесній славі поєднатися з Христом, її нареченим. Свята Тереза від Ісуса висловилась так: «Надійся, душе моя, надійся. Ти не знаєш ні дня, ні години. Чувай дбайливо, все минає на одному подиху, хоча твоя нетерплячість може зробити непевним те, що є певним, а довгим дуже короткий час» (Взивання душі до Бога, 15, 3).
Нехай же заступається за нас Пресвята Діва Марія, Матір надії, та супроводжує нас під час великопосної мандрівки.
Рим, базиліка святого Йоана на Латерані, 6 лютого 2025, спомин святого Павла Мікі та сподвижників, мучеників.
Франциск
