З нагоди третьої річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну кардинал Тімоті Редкліфф написав лист до домініканської родини в Україні. Англійський домініканець не раз зазначав, що Україна близька його серцю, а війна на цій землі – найбільша трагедія сучасності. У 1992-2001 роках о. Тімоті Редкліфф був генералом Ордену Проповідників і за його каденції формувався вікаріат отців домініканців в Україні, зокрема інститут і видавництво в Києві.
У своєму листі він нагадує про біблійних постатей, які вчать нас очікувати з надією, відкриваючи двері Господу. Кардинал зазначив, що кожен, хто роздумує над Божим Словом і слухає інших, прагнучи зрозуміти, що у них на серці, є знаком надії.
На завершення, домініканець закликав до активного очікування Господнього миру, творячи його вже зараз – примирюючись із тими, з ким ми у ворожнечі: у наших сім’ях, громадах, монаших спільнотах. Ми відкриваємо двері для Господнього миру кожним маленьким актом доброти, що відкидає логіку відчаю та насильства.
Повний текст листа подаємо нижче:
ЛИСТ ДО ДОМІНІКАНСЬКОЇ РОДИНИ В УКРАЇНІ
«А ті ж, що на Господа вповають, відновлюють сили, немов орел, здіймають крила, біжать, не знають утоми, ідуть уперед, не знемагають» (Ісая 40, 31)
Мої дорогі Брати і Сестри,
Мої думки зараз з вами, в цю третю річницю жорстокого вторгнення у вашу улюблену країну. Наш брат Ярослав Кравєц OP, Провінційний Вікарій України, попросив мене написати вам листа з цієї сумної нагоди, але насправді це ви надихаєте весь Орден своєю мужньою витривалістю протягом цих довгих років того, що кардинал Конрад Краєвський, папський роздавач милостині, назвав «тією найдурнішою з воєн».
Ви, мабуть, страждаєте від страшної втоми тіла й душі. Чи закінчиться коли-небудь це жахливе насильство? Ви і ваша розіп’ята країна спадаєте нам на думку щоразу, коли ми співаємо цей псалом:
«Хіба ж Господь нас відкинув навіки, і вже більш не буде до нас прихильний? Хіба Його милість скінчилася назавжди? Чи Його обітниці обірвалися навіки? Чи Бог забув про милосердя? Чи у гніві Він закрив своє милосердя?» (Псалом 77, 8–10)
Але Бог обіцяє через Ісаю: «А ті ж, що на Господа вповають, відновлюють сили, немов орел, здіймають крила, біжать, не знають утоми, ідуть уперед, не знемагають» (Ісая 40, 31).
Історія нашого спасіння наповнена тими, хто чекає з надією. Авраам і Сара чекали двадцять п’ять років народження обіцяного сина. Мойсей і народ Ізраїлю чекали сорок років у пустелі, щоб увійти до Обіцяної Землі, яку сам Мойсей так і не побачив. Симеон і Анна чекали десятиліттями в Храмі на прихід Господа. Ми досі чекаємо на прихід Царства. Святий Джон Генрі Ньюмен казав, що християнин – це той, хто чекає на Христа.
Але ми не чекаємо пасивно, як пішаки історії, але активно, відкриваючи двері Господу, який прийде могутньо тоді, коли ми найменше цього очікуємо.
На свято Стрітення, яке ми відзначали на початку цього місяця, ми бачимо Божий народ, який очікує приходу Господа. Це була довга, важка зима видимої відсутності Бога, роки приниження від жорстокої завойовницької сили. Але двоє літніх людей (я все більше ціную старших!) – Симеон і Анна – чекають на Господа з терплячою надією. Особливо Анна – вона активно чекала десятиліттями, прагнучи Господа, підтримуючи надію в інших, говорячи про обіцяне відкуплення. Як і ми, подібно до Анни, можемо підтримувати цю надію одне в одному під час довгої зими очікування?
Господь чує
Під час довгих років вигнання в Єгипті здавалося, що Господь не чує. Завдання євреїв ставали ще важчими. Але в пустелі Мойсей почув голос Господа: «Бачу я, бачу бідування народу мого, що в Єгипті, і чую голосіння, що його спричинюють доглядачі. О, я знаю біль його! Тому я й зійшов рятувати його з рук єгиптян і вивести його з тієї землі в землю простору і гарну, що тече молоком та медом» (Вихід 3, 7-8). Господь чує наші благання і пам’ятає нас. Ми, ваші домініканські брати і сестри по всьому світу, пам’ятаємо про вас. Особливо листи брата Ярослава підтримують пам’ять про вас у наших серцях.
Через те, що війни та насильство поширюються по всьому світу, особливо на Близькому Сході та в Південному Судані, Україна вже не завжди на перших шпальтах наших газет. Інші образи насильства з’являються на наших екранах. Але ви не забуті. «Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона? Та хоча б вона й забула, я тебе не забуду! Глянь! Я записав тебе в себе на долонях, мури твої завжди переді мною» (Ісая 49, 15-16).
В англійській мові слово “remember” (пам’ятати) також нагадує “re-member”, тобто відновлення єдності нашого єдиного тіла у Христі, що триває через простір і час, долаючи розлуку і смерть. Перед своєю смертю Ісус сказав: «Робіть це на спомин про Мене», і ця пам’ять охоплює всіх, хто досвідчує Його розп’яття. Дивлячись на страждання корінних народів, Бартоломе де Лас Касас писав: «Я залишив Ісуса Христа в Індіях, нашого Господа, знову і знову зневаженого, стражденного, битого та розіп’ятого, не один раз, а мільйони разів». Усі розіп’яті світу, зокрема тисячі ваших людей за ці останні три роки, згадуються у Євхаристії – нашому великому Таїнстві надії. Під час Тайної Вечері ця надія могла здаватися примарною, як і нам сьогодні, але Великодній ранок був попереду!
Надія навчання і проповіді
Один із типово домініканських способів очікування у надії – це продовжувати навчатися, викладати і проповідувати. Насильство, яке дедалі більше охоплює світ, здається позбавленим сенсу. Ми вивчаємо і проповідуємо Слово Боже, бо віримо, що світло Господа ніколи не згасне: «І світло світить у темряві, і не пойняла його темрява» (Йоан 1, 5).
Я добре пам’ятаю відкриття Інституту релігійних наук святого Томи Аквінського в Києві. Під час вступної лекції нашого брата Войцеха Гертиха OP йшов сніг, а коли єпископ освячував будівлю, він неодноразово повторював: «Це занадто маленьке» І цей інститут зріс, бо серед жорстокої безглуздості війни зростає голод за істиною. Найглибший голод людського серця – це прагнення знайти сенс свого життя.
Наші брати і сестри в Іраку відповіли на жахливі злочини, що спіткали їхню країну, відкриваючи школи і продовжуючи навчатися і викладати. Наш брат Лукаш Попко ОР з École Biblique розповів мені: «У Газі один з наших співпрацівників продовжував викладати у наметі – як реставрувати старовинну кераміку! Серед усього руйнування і бомбардувань. І в нього було щонайменше десятеро учнів! Наймудріше, що можна зробити в нелюдяні часи, – це залишатися людиною.»
Тож ми очікуємо у надії, ніколи не відмовляючись від віри, що в Божому Слові ми можемо віднайти найглибший сенс нашої радості і страждання. Це сенс, який ми пізнаємо повністю лише у Царстві Божому: «Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; тоді ж – обличчям в обличчя. Тепер я спізнаю недосконало, а тоді спізнаю так, як і я спізнаний» (1 Коринтян 13, 12).
Кожен студент – а кожен учень Христа є студентом – хто роздумує над Божим Словом і слухає інших, прагнучи зрозуміти, що у них на серці, є знаком надії. Кожна школа є таїнством нашої надії на прихід Господа. Ці довгі роки сповнені світла і темряви. Часто це нестерпне світло вибухів і вогню, бомб і дронів. Часто й темрява, коли зруйновані електромережі і цілі міста залишаються без світла і тепла. Але у нашому навчанні і проповіді ми бачимо Того, хто сказав: «Я – Світло світу. Хто йде за Мною, той не блукатиме в темряві, але матиме світло життя» (Йоан 8, 12). Це світло ніколи не згасне.
Очікування в надії через творення миру
Мене зворушили слова брата Ярослава у його останньому листі: «Папа написав на листівці [яку приніс кардинал Краєвський] цитату зі святого Лева Великого: «Natalis Domini, natalis est pacis» («Різдво Господнє – це народження миру»). Я був дуже вражений його наголосом на тому, що Різдво Господнє – це також народження миру. Тому під час проповіді я говорив, що кожен із нас може бути творцем миру. Ми вже отримали цей дар від Христа у Його Народженні. Він у наших серцях, і ми повинні ділитися Ним із тими, хто поруч».
Навіть зараз, коли я пишу, говорять про початок мирних переговорів. Але яким буде цей мир? Конституція ІІ Ватиканського собору Gaudium et Spes нагадує нам: «Мир – це не просто відсутність війни; його не можна зводити лише до підтримання балансу сил між ворогами чи встановлення диктатури. Натомість, мир справедливо і правильно можна назвати справою справедливості» (GS 78). Чи приведуть ці переговори до «справи справедливості», чи це буде лише про власні інтереси могутніх держав?
Але незалежно від того, що роблять сильні світу цього, ми активно очікуємо Господнього миру, творячи його вже зараз – примирюючись із тими, з ким ми у ворожнечі: у наших сім’ях, громадах, монаших спільнотах. Так ми відкриваємо маленькі двері для Господнього миру, про який ми молимося на кожній Літургії та яким ділимося в поцілунку миру – тому мирі, якого світ не може дати.
Після Другої світової війни один французький домініканець відправляв Літургію у селі, поділеному між тими, хто співпрацював із нацистами, і тими, хто воював у русі опору. Коли він став перед вівтарем на початку Служби, то побачив їхню ворожнечу. Тоді він сказав громаді: «Я не розпочну цю Літургію, доки ви не обміняєтеся поцілунком миру». Деякий час нічого не відбувалося, а потім одна відважна людина зробила крок, і це перетворилося на хвилю примирення. До кого маю підійти я, щоб принести Господній мир?
Ми відкриваємо двері для Господнього миру кожним маленьким актом доброти, що відкидає логіку відчаю та насильства. Кожна страва, подана в Центрі святого Мартина, є маленьким знаком вічного бенкету, який Господь приготував для свого народу.
Уся Домініканська Родина солідарна з вами, коли ви активно очікуєте приходу обіцяного миру, здійснюючи вчинки, які відкидають тріумф зла та логіку власних інтересів. Господній мир уже переміг на хресті. Перемога добра вже звершилася. Нехай радість цієї перемоги торкнеться нас уже зараз.
Коли уряд Південної Африки заборонив політичний мітинг проти апартеїду, архієпископ Туту провів службу в соборі святого Георгія в Кейптауні. Солдати і поліція, озброєні штиками, були відправлені, щоб це припинити. Туту звернувся до них: «Ви, можливо, сильні – дуже сильні – але ви не є Богом. Бога не можна зневажати. Ви вже програли.» Потім він зійшов із кафедри, підійшов до них із посмішкою і сказав: «Оскільки ви вже програли, ми запрошуємо вас приєднатися до переможної сторони». І всі почали танцювати.
Якимось незбагненним способом, у Божому провидінні, навіть ці страшні роки страждань принесуть плід, так само як хрест Великої П’ятниці привів до світанку Пасхального життя. Зараз це може здаватися нам неможливим, і все ж Господь уже сіє зерно чогось нового і доброго, навіть якщо деякі з нас ніколи не побачать цього в цьому житті. Перемога вже здобута, навіть якщо ми ще не уявляємо, якою вона буде.
З вдячністю за вашу проповідь і свідчення, навіть у часи виснаження і темряви, ми дякуємо вам і Господу, Який завжди поруч із вами.
Ваш брат у святому Домініку
Тімоті Редкліфф OP
24 лютого 2025 року
Переклад: Петро Балог ОР
