Український священник-редемторист, спілкуючись із спільнотою Дикастерії в справах комунікації, розповів про важкий досвід півторарічного російського полону й про те, як віра допомогла йому вистояти та підтримувати інших полонених. В зустрічі священника з журналістами взяв участь також Апостольський нунцій в Україні, який наголосив на тому, що цивільні полонені є найбільш забутою категорією в’язнів.
Про це пише Vatican News.
«Що мені допомагало витримати? Це просто: Бог», – зазначив під час онлайн зустрічі з ватиканськими медіа греко-католицький священник отець Богдан Гелета, ЗНІ, розповідаючи про свій досвід російського полону. Отця Богдана Гелету разом з його співбратом отцем Іваном Левицьким заарештували 16 листопада 2022 року в місті Бердянськ. На той час місто вже дев’ять місяців перебувало під російською окупацією. Тривалий час після арешту про них не було жодної інформації. 28 червня 2024 року обидва священники були звільнені.
Випробування віри
Онлайн зустріч, яка відбулася з отцем Богданом у четвер, 20 лютого 2025 року, за участі Апостольського Нунція в Україні архієпископа Вісвалдаса Кулбокаса, була приурочена до третьої річниці російського повномасштабного вторгнення в Україну. Спілкуючись з учасниками зустрічі, священник зосередився на духовних аспектах непростого досвіду понад півторарічного ув’язнення. Все, що з ним відбулося, священик розглядає, як випробування віри, яке впродовж життя переживає кожен християнин. «Війна, яка іде в Україні, те, що відбувається з нашими людьми, – це дуже жахливо, – зауважив він. – Але ми знаємо зі Святого Письма, і знаємо, що Христос говорив, що мають прийти ці випробування».
Сила з висоти
Священик підкреслив, що в нього «була постанова, мотивація, щоби спасати ворогів». «І я дякую Богові, що дав мені можливість бути там, – сказав він. – Хоча це дуже важко, тому що це середовище брутальної зневаги до людської особи. Це постійне відчуття, що перебуваєш в середовищі смерті. В такому середовищі людина хоче просто померти. Ніхто з в’язнів не боїться смерті, але вони бояться, що будуть катувати тіло, будуть знущатися. І я дякую Богові, що дав мені силу поєднувати ці тортури з Христом, з Його стражданнями, з шляхом Христа. І це не моя заслуга, а тільки заслуга Господа. Саме в цій слабості Він дає силу. І я відчував молитву Церкви, Церкви у всіх її вимірах. Не можу це пояснити. Власне, це відповідь на ваше запитання про те, що мені помагало витримати. Це просто – Бог. І мене дуже мучить те, що інші в’язні, інші полонені, які не знали Бога, вони не витримували, і бували випадки суїцидів, інші неприємні речі. І, напевно, це все залишиться в моїй пам’яті, і неможливо буде забути ці стогони, ці агонії, всякі знущання. Але я посвячую це так само для спасіння інших, щоби свідчити, що тільки Бог може нас освятити, якщо ми робимо крок від темряви у світло».
Підтримка ближніх, пов’язана з ризиком
Отець Гелета розповів, що його та отця Івана Левицького утримували в колонії для військовополонених. Там було приблизно тисяча вісімсот полонених, двоє священників були єдиними цивільними. А сталося це тому, що їм приписували тероризм, доводячи їм до відома, що в них, буцімто знайшли зброю. Розділяючи долю українських військовополонених, отець Богдан старався їх підтримувати. «Я не мав змоги підтримати всіх, а тільки тих, з ким був безпосередньо в казармі: це приблизно 200 полонених. Але я просив Господа, щоб він обійняв всіх своєю любов’ю, своїм милосердям», – поділився священник. Ця підтримка, як він зауважив, була обмежена, тому що це заборонялося, розцінювалося як порушення режиму колонії. «Отже, це відбувалося в приватний спосіб, – пояснив він, – коли ми гуляли по невеликому подвір’ю (60 на 40 метрів). В 6:00 нас випускали з приміщення і до 22:00 було заборонено туди заходити, забороняли сідати чи лягати: цілий день треба було бути на ногах, ходити. І в такий спосіб, там, де ми зустрічалися, можна було з людьми спілкуватися, навіть сповідалися люди».
Отець Богдан розповів, що він попросив старосту казарми (полонений, призначений адміністрацією) дозволу проводити коротку молитву вранці і ввечері. «Староста погодився, – зауважив священник, – навіть якщо він міг постраждати за це, бо це було небезпечно. Отже, п’ять хвилин зранку ми проказували коротеньку молитву, читали Євангеліє, і виходили на вулицю. І так само п’ять хвилин ввечері перед сном молилися, читали Євангеліє і я давав коротеньке благословення. Навіть тепер, коли вже звільнений, дивуюся, що це було можливо, бо це було небезпечно. Я тоді цього не усвідомлював, тож дякую Богові, що вдалося хоч це зробити».
Сенс страждання
Під час спілкування з отцем Богданом Гелетою журналісти ватиканських медіа були вражені внутрішнім спокоєм, який випромінював священник. Попри все те, що він пережив в понад півторарічному ув’язненні, він не вжив жодного образливого слова стосовно тюремщиків. «Господь Бог Своєю благодаттю зцілює все, – прокоментував він, – і людина, яка перебуває в благодаті, не може вживати якихось слів образи і ненависті у відповідь. Хоча, признаюся, були моменти відчаю, але це не був крайній відчай… Це був глибокий смуток: таке відчуття, що вже просто не хочеться нічого. Хочеться тільки піти з цього світу. Смуток за те, що люди, які створені на Божий образ, здатні таке робити. І багато хто з них переконаний, що вони роблять добре. Але як можна робити добро, когось катуючи?».
Один із учасників зустрічі торкнувся питання того, як віруюча людина, і не тільки священник, повинна сприймати страждання. «Відповідь дуже проста, – відповів отець Богдан. – Христос як чоловік не хотів смерті. Він плакав, він просив, щоб Його оминула ця чаша, але Він сказав Богові: “Так, я хочу виконати Твою волю”. Ми не хочемо страждати, але ми хочемо виконати Його волю. А яка воля Отця Небесного? Це Царство Боже, щоби всі спаслися. Так що ми не можемо уникнути страждання, бо Сам Богочоловік, друга Божа Особа, вказав нам шлях. І я дуже сильно в це вірю, не лише як священник, а як проста людина. Я вірю у Христа, який є моїм другом і Спасителем».
Нунцій в Україні: цивільні полонені – найбільш забута категорія
«Це спілкування між нами є молитовним спілкуванням», – сказав під час зустрічі архієпископ Вісвальдас Кульбокас, наголошуючи на важливій ролі Дикастерії у справах комунікації у плеканні надії. Щоб продемонструвати важливість журналістської праці, Нунцій навів приклад українського журналіста, який перебував у тепер вже окупованому Бахмуті в період інтенсивних бойових дій в цьому місті. Журналіст вбачав свою місію у тому, щоб видавати та розповсюджувати серед мешканців друковану газету, в якій він заохочував їх покинути місто, оскільки росіяни його поступово знищували. Він вирішив робити це, щоб протистояти російській пропаганді, яка намагалася переконати людей, що евакуюватися в інші українські міста для них небезпечно. «Таким чином, – додав архієпископ Кульбокас, – протистоячи фейковим новинам, український журналіст допоміг врятувати кілька тисяч життів від бомбардувань».
Спираючись на свідчення о. Богдана Гелети, Нунцій підкреслив, що «цивільні полонені є найбільш забутою категорією». Це відбувається ще й тому, що коли російській стороні передають списки цивільних в’язнів, то приходить відповідь, що ці люди вже не є громадянами України, бо після окупації території, звідки ці люди походять, вони вважають їх своїми громадянами. Архієпископ Кульбокас додав, що йдеться тисячі людей і закликав пам’ятати про них і молитися за них.
