Проповідь Львівського митрополита архієпископа Мечислава Мокшицького, виголошена у Мурафі на Святій Месі, котру очолив Апостольський нунцій в Україні Вісвальдас Кульбокас за участю Конференції єпископів під час похоронних обрядів єпископа Броніслава Бернацького.
Високопреосвященний Апостольський Нунцію!
Преосвященні Владики!
Дорога Родино, світлої пам’яті єпископа Броніслава!
Всечесні Отці та Богопосвячені Особи!
Возлюблені у Христі Брати і Сестри!
Зібралися ми з вами на урочистій Євхаристії в парафіяльному храмі в Мурафі, щоб доторкнутися до таємниці смерті, яка зустріла єпископа Броніслава у вівторок 12 листопада і забрала його до Дому Отця.
У заупокійній літургії чуємо про «неминучість смерті». Ці слова є першою істиною, яку ми повинні прийняти сьогодні: рано чи пізно, очікувано чи ні, смерть прийде до кожного з нас. Можна намагатися її уникнути, можна її відтермінувати, але так чи інакше всі з нею зустрінемося, підтвердженням чого є завершений земний життєвий шлях єпископа Броніслава.
Заупокійна літургія говорить, що невідворотність смерті «засмучує нас» і це ще одна істина, яка відкривається перед нами сьогодні. Розлука з кимось близьким викликає в нас смуток. Тому цілком природно, що ми плачемо. Сам Ісус, стоячи біля гробу свого друга Лазаря, просто по-людськи заплакав. І сьогодні ми, засмучені відходом у вічність єпископа Броніслава, маємо право плакати, бо від нас відійшов той, хто був опорою нашої Церкви в Україні, хто своїм життям дав приклад того, як віри в Бога і довіряти Його Провидінню.
Зі смертю владики Броніслава звужується коло свідків Церкви, переслідуваної в комуністичні часи. Відходить в історію той, хто підготував фундамент, на якому відбудовувалася спільнота Церкви в Україні, коли настали часи свободи. Він сам неодноразово підкреслював у розмові зі мною, що на його очах відбулося чудо перемоги Христа – Вождя, Царя і Володаря. Чудо, в якому він мав можливість брати участь.
Стоїмо довкола труни людини, священика і єпископа, який творив історію Церкви в Україні і прокладав шлях віри для себе та інших. Людини, яка проповідувала Боже Слово вчасно і невчасно, картала, вказувала на помилки, напоумлювала із усією терпеливістю та підносила на дусі. І свідками цього є ми, зібрані сьогодні в Мурафі. Можуть це також підтвердити вірні з Одеси та Бару, які вже прощалися з єпископом Броніславом.
Дозвольте мені тут підкреслити присутність на цих похоронних церемоніях Архієпископа Апостольського Нунція Вісвальдаса Кульбокаса. В його особі ми вбачаємо представника Святішого Отця Франциска, а також попередніх Пап, особливо святого Йоана Павла ІІ, який удостоїв сина цієї парафії єпископської гідності. Високопреосвященний Нунцію, радію Вашій з нами присутності.
Дорогі брати і сестри!
У старозавітній книзі Йова ми знаходимо фундаментальні роздуми людини, яка бажає врятувати свою долю, яка хоче захистити себе від відчуття небуття, що супроводжує смерть. Йов каже: «О, якби мої слова були записані, якби вони були вириті на міді! Різцем залізним і олив’яним видовбані у скелі повіки!». (пор. Йова 19:23-24).
Такі роздуми про існування мав і єпископ Броніслав. Давайте сьогодні, зібрані біля його труни, в костелі в Мурафі, запитаємо себе: «Яке слово хотів записати в книгу життя покійний єпископ? І хто може увіковічнити це слово, викарбувати його залізним пером, щоб воно протистояло руйнівним силам смерті?»
Без сумніву, йдеться про слово, за яким приховується все буття нашого брата. Йдеться про слово його віри, яка надавала сенс його життю, вказувала напрямок і мету. Це слово його любові, його бажань і досягнень, його радощів і страждань. Це слово свідчення, яке він промовляв щодня впродовж вісімдесяти років. І останнє слово надії, яке він промовив на землі, ввіряючи себе в руки милосердного Бога.
Доктор Елізабет Кублер-Росс, колишня професор Чиказького університету, написала книгу «Смерть і вмирання». В основу книги покладені інтерв’ю з сотнями людей, які пережили клінічну смерть і повернулися до життя. Одне за одним опитувані люди розповідали, що під час пережиття клінічної смерті перед їхніми очима промайнула картина всього їхнього життя. Це було схоже на перегляд фільму, який зафіксував усе, що вони встигли зробити. Який вплив на цих людей справив цей перегляд? Чи відкрив він щось важливе? Ось коментар доктора Кублер-Росс: «Коли ви доходите до цього моменту, то бачите, що тільки дві речі мають значення: служіння іншим, і любов. Все інше, чому ми надаємо таке велике значення – слава, престиж, гроші і влада – не мають ніякого сенсу».
Тому книга життя повинна бути написана мовою Бога, тобто служінням ближнім і відданою любов’ю. Це добре знав владика Броніслав, який від самого початку, від 30 вересня 1944 року і до кінця, до 12 листопада 2024 року, писав свою книгу життя саме такою Божою мовою.
Два роки тому мені випала честь проповідувати під час священничого ювілею єпископа Броніслава і я говорив про триптих священника з Мурафи. Сьогодні, цією похоронною проповіддю, я хотів би доповнити останню частину цього триптиху, щоб закрити книгу життя, яке почалося тут, у важкі часи, коли велася запекла боротьба проти Бога і релігії. У домі родини Бернацьких, як і в сотнях домів у Мурафі, не мали заміру боротися з Богом і усувати Господа із життя. Навпаки. У них саме Бог стояв на головному місці, а поруч з Ним – Мати Сина Божого, під захистом якої можна було сховатися і в якій можна було вбачати щит від зла.
Згадуючи ті роки і родинний дім, владика Броніслав якось сказав, що батьки виховували їх із братом, який в юності помер, в католицькому режимі (що розуміємо – дусі), а це означає по-Божому, тобто в любові і пошані. Він говорив, що вони знали тільки дорогу до святині, а це означає, що слова Господа Ісуса: «Я є дорога і істина і життя і ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене» (Йо 14,6) – були справді живими.
Родинний дім став для нього місцем першої катехизації. Саме там він дізнався, що день повинен починатися з молитви і так само закінчуватися. Там він дізнався, що споживання їжі має починатися і закінчуватися молитвою. Саме в сім’ї він навчився полуденної молитви «Ангел Господній». Батьки передали йому традиції, пов’язані з Різдвом, Великоднем, Зісланням Святого Духа, а також інші, пов’язані зі споминами Пресвятої Діви Марії. Він розповідав, що в їхньому домі згоріла не одна стрітенська свічка, яка освітлювала своїм сяйвом темряву комуністичного життя і спрямовувала думки та вчинки до Бога. Ця свічка запалювалася особливо тоді, коли в сім’ї залишився тільки він із матір’ю і тягар повсякденного життя доводилося нести удвох. Пам’ятаю, як він згадував, що в його домі висів образок з молитвою про благословення для дому і сім’ї польською мовою і це був перший текст, який він навчився читати польською. Для єпископа це була мова віри, якою він з дитинства розмовляв із Творцем.
Катехизація батьківського дому навчила його поваги до священиків. Він дуже часто згадував двох священників, які мали великий вплив на його життєвий вибір. Це були о. Мартиніан Дажицький та о. інфулат Антоній Хоміцький. Він говорив про них, як про добрих пастирів Поділля, героїчних захисників віри. Він також називав їх наріжними каменями післявоєнної Церкви в Мурафі та на Поділлі.
Авторитет цих двох душпастирів формував його молоде життя, вселяв відвагу у сповідуванні віри та наближав до вівтаря Господа Ісуса. Напевно, саме тому у віці восьми років він став міністрантом. А коли отець Дажицький запитав його: «Чи ти не хочеш стати священиком?», він зрозумів, що так насправді то це сам Ісус запитує його і відповів: «Ось я, пошли мене».
Щоб могти стати священиком, він вирушив у довгу подорож до Вільнюса і Риги, долаючи всі перешкоди радянської влади, яка з великим сарказмом дала дозвіл на вступ до семінарії, але хотіла познущатися над молодим Броніславом Бернацьким, і устами чиновника сказала: «Вчитися можеш, але не думай, що станеш священиком».
Незважаючи на такий важкий шлях, встелений багатьма перешкодами, наполегливість перемогла і він дочекався свячень пресвітерату. У травні цього року минуло 52 роки від тієї події.
Нововисвячений отець Броніслав відслужив свою першу Євхаристію тут, у Мурафі, 11 червня 1972 року. Це була перша після війни така урочистість і зібрався на ній величезний натовп людей.
Молодому священнику доручили звершувати душпастирську опіку над парафією в Барі, де протягом 23 років проповідував правду про те, що Христос Воскрес і в цьому не треба сумніватися і не можна від Нього відвертатися.
На прохання єпископа Яна Ольшанського отець Броніслав повернувся до Мурафи, свого рідного міста, де виховувався і зростав, щоб бути настоятелем парафіяльного храму протягом наступних семи років і одночасно виконувати обов’язки генерального вікарія Кам’янець-Подільської дієцезії.
Численні труднощі, з якими він зіткнувся, не здолали відділити його від Ісуса і Церкви. Він вистояв. І те, що мало б відлучити його від Христової любові, лише його в ній утвердило.
4 травня 2002 року отця Броніслава було призначено дієцезіальним єпископом новоствореної Одесько-Сімферопольської дієцезії. Знову довелося лягти хрестом під час співу Літанії до Всіх Святих і піднятися до нових завдань, цього разу як пастиря дієцезії, єпископа Римсько-Католицької Церкви. Після єпископських свячень, які він отримав у Кам’янці-Подільському, владика Броніслав вирушив на нове місце служіння, де на нього чекало багато викликів.
Свій єпископський шлях він окреслив девізом: «Per Mariam ad Jesum – Через Марію до Ісуса». Цими словами він ввірив себе і свою дієцезію Матері Божого Сина. І не помилився, обравши такий шлях довір’я, адже завдання, яке лягло на плечі Одесько-Сімферопольської ординарія, було нелегким. Владика Броніслав приступив до виконання єпископських обов’язків у дієцезії, де працювало лише 12 священиків, а катедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці, який десятиліттями був перетворений на спортивний зал, потребував реставрації та пристосування до звершення в ньому таїнств та релігійних обрядів.
Не було приміщень, де можна було б проживати та організувати курію, оскільки всі будівлі, які колись належали катедральній парафії, були зайняті різного роду державними установами.
Парафіяльна мережа була мало розвиненою, а це означало, що багато вірних не мали можливості приступати до таїнств та сподіватися на душпастирську опіку.
По-людськи такому стану речей не можна було позаздрити. Але апостольський запал єпископа Броніслава не дозволяв на бездіяльність. Вже вкотре у житті йому довелося починати з нуля.
У пошуках священиків він звернувся по допомогу до польських єпископів. Результатом стало прибуття багатьох пресвітерів і богопосвячених осіб з Польщі. Це дало змогу засновувати нові парафії та будувати в них святині й парафіяльні будинки.
Тепер катедральний храм, після багаторічної реставрації, захоплює своєю красою і на довгі роки залишиться визначною пам’яткою дієцезії та свідченням ревності її першого єпископа.
У 2018 році єпископ Броніслав був обраний Головою Конференції Римсько-Католицьких Єпископів України. Цю функцію він виконував протягом двох років до свого виходу на пенсію.
Дорогі брати і сестри!
Залишився останній розділ книги життя єпископа Броніслава. Я назвав його дуже просто: «Пам’ять і повернення до Мурафи».
Про яку пам’ять веду мову?
Про слова записані в Посланні до Євреїв: «Пам’ятайте про ваших наставників, які звіщали вам слово Боже, і дивлячись уважно на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру. Ісус Христос учора й сьогодні – той самий навіки. Не піддавайтеся різним та чужим наукам.» (Євр. 13:7-9а). Візьмімо ці слова собі до серця і закарбуймо їх у нашій пам’яті як останню настанову єпископа Броніслава, щоб не спокушатися злом.
А відносно повернення до Мурафи хочу сказати, що владика Броніслав вибрав це місце, для того, щоб там де все почалося, там і закінчилося. Чому він зробив такий вибір? Відповідь я знаходжу у вірші Мар’яна Гемара, де поет описує свою любов до Поділля:
«Вклоняюся тобі – Подільська земле.
Моя Батьківщино, що течеш молоком і медом в достатку,
Славишся щедротою своїх земель!
Вітай – незабутня Земле
Вітай – єдина подільська Земле».
Єпископ Броніслав повернувся на свою землю, яку ніколи не забував. Він повернувся сюди, щоб звідси піти до Дому Отця.
Тож прийміть тіло єпископа, вашого земляка, який дуже любив свою батьківщину, Мурафу, і бажав тут дочекатися Воскресіння. Згадуйте його у своїх молитвах і запалюйте свічки на його могилі.
Нехай єпископ Броніслав залишиться в нашій пам’яті як опора віри, захисник Церкви і свідок Христа, з яким він прожив усе своє життя, творячи добро, служачи іншим і люблячи всіх. Я переконаний, що ми також можемо просити у нього про молитву і заступництво перед Богом.
Requiem aeternam dona ei, Domine, et lux perpetua luceat ei.
Requiescat in pace. Amen.
