Повномасштабне вторгнення внесло корективи у життя багатьох українців. Так само і Марина, у липні 2022 року була змушена виїхати до Польщі. Ми поспілкувались з нею про досвід віри та стійкість у важкий час, адаптацію до нового життя за кордоном.
Марино, розкажіть коротко про себе: звідки ви, до якої дієцезії належали в Україні?
Я з Київської області, смт Ставище, там народилася, зараз це вже Білоцерківський район. У сімнадцять років я прийшла до римсько-католицького костелу і належала до Київсько-Житомирської дієцезії, парафія Святої Трійці в смт Ставище. Настоятелем у нас був отець Марек Рудзь. Потім я навчалася п’ять років у Фармацевтичному університеті в місті Харків і там часто ходила на службу до катедри. Дуже любила відвідувати богослужіння під проводом тодішнього ординарія єпископа Станіслава Широкорадюка OFM.
Як ви опинилися у Польщі після 24 лютого?
Я приїхала до Польщі 1 липня 2022 року. Приїхала сама, до Любліна. Родина моя залишилася в Україні, у Київській області. Приїхала сюди, напевно, шукати краще життя. По-друге, втікала від війни, не хотіла жити в країні й боятися за своє життя. Після евакуації з Харкова разом з мамою і татом ми повернулися до бабусі в село. Я не бачила сенсу лишатися в селі, де єдиним місцем роботи була аптека. На той час я вже закінчила університет дистанційно та отримала диплом. Мала все, щоб почати нове життя.
Як початок повномасштабної війни вплинув на вашу віру?
Останніми роками я рідко ходила до костелу, оскільки проживала далеко від храму. Але коли почалася війна, я повірила в Бога як ніколи раніше. В Харкові ми зазнавали масових обстрілів на початку війни і пробули там два тижні. Почалися масові відключення світла, не було зв’язку. Ми з родиною вечорами молилися Розарій. Мій вітчим, який був невіруючим, також приєднався до нас і вивчив молитви «Радуйся, Маріє» і «Отче наш». Розарій був для нас джерелом сили і порятунку під час обстрілів. Пам’ятаю, як ми виїжджали з Харкова, і я сильно молилася, просила Бога допомогти нам виїхати з цього пекла. Я вважаю, що ми врятувалися завдяки Божому провидінню та щоденним молитвам.
Напевно, коли людина змушена виїхати за кордон, залишити дім, друзів, то може спочатку почуватись ізольованою на новому місці, в нових умовах. Чи досвідчили ви чогось такого?
Так, ви маєте рацію. Коли людина змушена виїхати за кордон і залишити дім та друзів, часто виникає відчуття ізоляції на новому місці. Особисто я також переживала подібний досвід. Відчувала себе самотньою та ізольованою, адже не мала поруч підтримки родини та друзів. Це був важкий період адаптації, але він навчив мене цінувати нові знайомства та знаходити ресурси підтримки у новому середовищі.
Як ви знайшли підтримку та католицьку спільноту в Любліні?
Я користувалася методом «спроб і помилок», ходила на Служби у різні храми і дивилася, де мені комфортніше. Потім в інтернеті побачила оголошення, що при Католицькому університеті Йоана Павла II, в храмі поруч з університетом, є Служби українською мовою. Від 2022 року я доєдналася до спільноти римо-католиків у Любліні. Згодом нас відвідав єпископ Віталій Кривицький SDB, ординарій Київсько-Житомирської дієцезії, і ми разом молилися під час Меси. Відчувалася його підтримка і близькість до вірних, що так часто нам, біженцям, не вистачає.
Які конкретні поради ви б дали людям, які переживають подібний духовний стан?
Війна дуже сильно змінила наше сприйняття світу. Кажуть, що хлопці, які воюють на Сході, не мають серед себе невіруючих. Тому моя порада така: приходьте до Бога не тільки тоді, коли дуже погано, але й коли вам добре і ви щасливі. Дякуйте Йому за всі блага, що Він вчинив для вас. Просіть Його за мир, моліться за своїх рідних, які залишилися в Україні, та за друзів. Моліться про швидке закінчення війни.
Дякую, Марина, за вашу відверту і надихаючу розповідь. Ваші слова про віру і стійкість в часи війни не тільки вражають, але і додають надії та сили багатьом, хто переживає схожі труднощі. Нехай ваша віра і далі буде джерелом натхнення і підтримки для вас і всіх, хто вас оточує. Бажаю вам спокою і благословення на вашому новому шляху в Польщі.
Розмову вела Людмила Вікулова
