Війна розкриває правду про людину, про її реакції та наміри. У цей час можемо стати ще кращими або гіршими. Одним із добрих прикладів у часі війни є те, що іноземні громадяни, відповідно до власного вибору, залишилися в Україні попри війну, і продовжують підтримувати наш народ. Так було також і у випадку сестер зі Згромадження Сестер Капуцинок Пресвятого Серця Ісуса, які менше ніж за півроку до 24 лютого 2022 року розпочали своє служіння у Красилові на Хмельниччині. На молитві вони розпізнали, що не варто повертатися до Польщі, а мають залишитися в Україні, з тими людьми, яким служать. Про досвід Божої дії та переживання війни розповідає сестра Малґожата Станкєвіч.
Сестро, розкажіть, будь ласка, як Боже провидіння привело Вас і ваших сестер в Україну?
Це насправді було Боже провидіння. Пропозиції з України вже були, але чомусь наша генеральна настоятелька і рада не розпізнали можливості відповісти на ці пропозиції. Ми не мали ні дому, ні спільноти на сході. У деяких сестер було давнє бажання, щоб наше згромадження було також у східних країнах, наприклад, в Україні, Білорусі. Ця пропозиція надійшла від братів капуцинів з Красилова і генеральна настоятелька вирішила, що сестри побачать місце, що будемо розпізнавати і приймемо рішення. Так і сталося. Вперше ми приїхали до Красилова на свято Матері Божої Скапулярія. Настоятелька і рада позитивно відгукнулися на запрошення. Залишалося питання дати. Спочатку пропонувалося почекати ще рік, але і брати, і ми, які мали їхати, якось переконалися, що, можливо, краще не чекати, а спробувати відгукнутися на запрошення і потребу місця відразу. Все склалося так, що з’явилася можливість поїхати вже в тому році, в якому нас запросили. Приїзд мав бути на св. Франциска, але знову дату вибрала Богородиця і наш приїзд припав на свято Матері Божої Розарію. Ось так це все почалося.
Менше, ніж через пів року після Вашого прибуття до Красилова розпочалась повномасштабна війна. Як зараз згадуєте 24 лютого?
З одного боку, це було несподіванкою, що так сталося, але з іншого боку, всі усвідомлювали, що щось може статися. Ми обговорювали це заздалегідь, і кожна з сестер мала розпізнати для себе, що вона робила б у випадку війни. Ніхто з нас не сумнівався, що хоче бути разом з людьми, які за цей короткий час стали для нас справді важливими і з якими ми переживали їхні страхи і питання. Коли почався виїзд різних людей з України, буквально за день до початку повномасштабної війни, генеральна настоятелька зателефонувала нам і сказала, щоб ми збирали речі і виїжджали. Ми тоді сказали, що якщо вона так вирішила, то ми, звичайно, послухаємося, але насправді кожна з нас розпізнала, молилася і ми хочемо залишитися. Ми хочемо, щоб Те, що ми проповідуємо, Кого ми проповідуємо, було підтверджено в нашому житті. Тоді генеральна настоятелька сказала, що мала такі думки, але в той же час не мала права нам це пропонувати. Однак, оскільки ми маємо таке розпізнавання, вона говорить нам своє: «Фіат». Зізнаюся чесно, що саме це слово дало нам Мир у серці та силу на наступні дні.
Добре відомо, що коли почалася війна, це був кошмарний час для всіх, і перші два тижні були майже повністю безсонними з маленькою сумкою документів під боком. Але потім людина вчиться функціонувати в будь-яких умовах, а поруч є люди, які потребують Надії та підтримки.
Чи не було бажання повернутися назад, до Польщі? Там безпечніше…
Не знаю, як так сталося, скоріше це благодать, але ні, не було бажання повертатися до Польщі, принаймні у моєму випадку. Звичайно, були моменти, коли приходив страх, але всупереч логіці, це час, в який я особисто, кожного дня, дуже сильно відчуваю присутність Господа. У війні немає нічого доброго. Це час страждань і смерті, але для віруючої людини це також час, щоб зростати у вірі, довірі і відкривати, що Він є Господом життя. Можливо Бог присутній тут в особливий спосіб, і якщо так, то куди повертатися?
На своїй фейсбук сторінці Ви ведете, так би мовити, щоденник. Щоразу допис починається з нагадування про те, який сьогодні день війни і згадкою про склянку. Як виникла ця ідея?
Так, кожного дня у фейсбуці я пишу так звану «склянку води». Зізнаюся, що ця ідея якось прийшла разом з війною, хоча все почалося раніше, коли я почала писати свої роздуми. До війни це були роздуми: за «гарячим шоколадом». Коли почалася війна, я подумала, що зараз не час для шоколаду, залишається склянка води, яка в багатьох ситуаціях і місцях була розкішшю. Я не знала, що буду писати ці роздуми щодня, але вийшло так, що кожен день приносив новий досвід, думки. Це досвід присутності Господа, того моменту, коли людина може зростати у вірі і бачить, що Його Любов більша за зло. Я хотіла цим поділитися. Я також хотіла, щоб мої сестри, сім’я, друзі в Польщі та за її межами знали, що з нами відбувається. Пізніше виявилося, що fb також перекладає все на українську мову і тут, в Україні, друзі та парафіяни також читають це. Дехто запитує, чи я ці «склянки» десь заздалегідь записую, продумую? Ні, я записую ці роздуми прямо у фейсбуці, збираючи думки за цілий день, іноді за ніч. Коли одного разу «склянка» не з’явилася, я отримала багато запитів, що сталося? Тоді я зрозуміла, що хтось насправді це читає. Я отримую багато різних повідомлень, подяк, запитань, а ще трапилося так, що мені подарували іграшку у вигляді краплини води. Це приємно, і для мене також важливо, щоб люди у світі знали, що ця війна все ще триває. Я подумала, що якщо Він може якимось чином, через ці пости подіяти, то нехай так і буде. «Склянка води» тісно пов’язана з війною, тож і закінчиться вона разом з нею. Я вірю, що перемога буде нам дана.
Дякуємо, сестро, за розмову! Нехай Бог щедро благословить Вам у служінні та дає нові покликання до Вашого згромадження.
Фото: з архіву сестри Малґожати
