Розмова з військовим медиком з Красилова, який відчув, що від початку війни в 2014 році він має стати на захист нашої Батьківщини. Зараз Роман Замрій повернувся до своєї праці сімейного лікаря, однак не виключено, що може знов взятися за порятунок військових. Роман розповідає про свій досвід віри та свою боротьбу за захист рідної землі.
Романе, як розпочався Ваш шлях до живих відносин із Богом?
Мої бабуся і дідусь були поляками. Вони виховали мою маму і ми часом ходили до римсько-католицького храму, але це було просто відвідування без ніякого усвідомлення. Десь у 12 років я відчув дуже глибоку самотність і в такому стані просто прийшов до храму. Там я зустрів чудового священника – Петра Куркевича, капуцина, він відіграв роль батька в моєму житті і я йому дуже вдячний за це. Тому десь від 12 років я дізнався, що Бог Живий, який не залишає нас самотніми, який піклується про нас і запрошує до живого спілкування.
Як Ви відкрили своє життєве покликання бути медиком?
З раннього дитинства я спостерігав за працею моєї мами, вона лікар невролог. Саме це мене наштовхнуло на роздуми про те, щоб стати лікарем. Вже від 12 років я був переконаний, що це моє покликання і навіть предмети вчив у школі поглиблено саме ті, які мені будуть потрібними для цієї професії…
Що Вас спонукало з початком війни у 2014 році стати військовим медиком?
Так мене виховував капуцин Петро Куркевич. Одного разу я почув від нього, що якщо нам Бог дав народитись тут, то значить для цього є причина. Тому вже з молодості я дуже вболівав за Україну. Я приймав активну участь в Помаранчевій революції і, звісно, в Революції гідності.
Коли після втечі Януковича росія почала агресію проти України, я відчував, що маю щось зробити, щоб допомогти. Але моєму найменшому сину ще не було 1 року, тому я прийняв рішення чекати. Це було болюче очікування. 20 серпня 2014 року моєму сину виповнився рік. 21 серпня я написав заяву у себе на роботі про те, що бажаю допомогти в зоні АТО як лікар. 2 вересня до мене зателефонували з управління і сказали терміново на ранок бути готовим до виїзду. Так почалась моя військова служба. Я був прикомандирований до спецпідрозділу МВС «СОКІЛ», які стримували наступ росіян з Горлівки на Торецьк. Це був дивний досвід, оскільки багато представників спецпідрозділу з Миколаївської та інших областей були дуже агресивно налаштовані проти майданівців, а я не приховував того, що брав участь в Революції гідності…
Потім близько місяця я їздив під Донецький аеропорт з Правим Сектором і далі служба в ЗСУ.
Якийсь час від 2014 року Ви служили на Сході, потім були перерви. Від 24 лютого 2022 Ви пішли як військовий медик рятувати наших захисників і захисниць. Мали перерву, і знову повертались. Як цей час вплинув на Ваше духовне життя?
Я неодноразово повторював, що всі служать по різному і у всіх різний характер. Я маю дуже активний спосіб життя і тому коли щось роблю, то вкладаюсь у це на 100%. Служити на 100% понад рік неможливо, люди або збожеволіють, або будуть допускати великі помилки і загинуть, або ламаються і переходять в режим «тюленя» і більшість часу сплять, або прикидаються хворими. Мені з моїм стилем життя потрібні були перерви, щоб прийти до тями, адже я намагався вкладатись в справу на 100%. Ідеальна схема працює у Дмитра Яроша і його Української Добровольчої Армії (УДА), де люди служать 14 днів, потім мають 14 днів перерви. Я був з ними від початку широкомасштабного вторгнення. Зі всією своєю швидкістю, я за ними не встигав. Вони робили чуда на фронті. Маленькими вовчими зграями вони загризали велетенські колони російської техніки. Але ці 2 тижні так виснажували, що наступні 2 тижні не виходило робити щось більшого, як просто лежати. Тому у них дуже чудова і дієва схема. Шкода, що ЗСУ не працюють так, мабуть тому наша армія повільна і дуже неповоротка, а військові виснажені і демотивовані.
Вам вдалося врятувати життя 700 наших бійців. Напевно ця цифра є значно більша. Як у цих ситуаціях Ви досвідчували Божу руку?
У найгірші моменти я просто молився, молився своїми словами. Я просто просив Бога накрити нас плащем і навіть уявляв собі, що над нами плащ, голубий у вигляді неба, який накриває нас і захищає від потрапляння мін. Кілька разів ситуація була настільки критичною, що я вже просив Його прийняти мою душу. Думаю в ті важкі часи я навчився довіряти Богу. Адже часто я повторював слова на зразок: «Я не знаю, що мене там чекає і не знаю до кінця для чого Ти мене туди посилаєш, але прошу допоможи виконати те, для чого посилаєш мене туди так, як Ти цього хочеш, щоб ніхто не загинув. Зроби мене знаряддям в Твоїх руках».
І далі потрібно було лиш слухати. Інколи це було передчуття, що цей раз варто їхати іншою дорогою. Інколи вчасно почутий вихід міни, чи градів, кілька разів нас рятувало те, що я почув гуркіт ворожого танку, що їхав на нас. Інколи просто правильно прийняте рішення зупинитись, щоб міна впала перед нами, а не в нас. Таких моментів і рішень було тисячі і за те, що я ще живий і живими повертались ті, що зі мною їздили, думаю варто подякувати виключно Йому. Тому що навіть з точки зору статистики, стільки мін, скільки випустили по мені, навіть якби їх вистрілювали всі не прицільно, а навмання, то більше сотні мали би просто влучити в мене.
Чи погоджуєтесь з висловлюванням, що на війні немає атеїстів? Чи хтось з хлопців питав про Вашу віру? Чи могли нею поділитися з іншими?
Я не вважаю те, що відбувається з деякими військовими на війні – наверненням. Ні, я вважаю, що просто людина в критичній ситуації намагається використати всі шанси, щоб вижити. В такі моменти навряд чи людей цікавить Бог і стосунки з Ним. Скоріше навпаки, вони намагаються «використати» Бога, як оберіг. Вони думають, що якщо сказати якісь слова як магію, то це додасть їм шансів вижити. А віра – це про стосунки, про діалог, про виконання Його волі. Ні. Я би сказав, що віруючі далі є віруючими на війні, а невіруючі – невіруючими. Навіть думаю, що багато віруючих на війні послаблюються у вірі, бо бачать навколо смерть і несправедливість, і деяким важко зрозуміти, чому Бог діє не так, як вони собі уявляли, що Він має діяти…
Нещодавно Ви отримали державну нагороду від Президента України та зустрілися з Головнокамандувачем ЗСУ. Що Вам найбільше запам’яталося з цієї зустрічі?
Все було гарно організовано. Запам’ятались численні полковники, які є простими сторожами території і перевіряючими документи, чи з металошукачами. Полковники… Їх дуже не вистачає на фронті.
Все було гарно, але я хотів би більше довідатись про тих людей, яких нагороджували: за що їх нагороджували та що вони зробили? Цього в програмі мені не вистачило. Однак сподобалось, що в програмі не було довгих промов і концертів, все було швидко і лаконічно. Це показало мені, що хоча б у чомусь ми відходимо від «совка». В залі був Президент, голова РНБО, міністр оборони, але не було Валерія Залужного, який пробіг наче повз і я його фактично на вулиці зустрів. Добре, що вдалось з ним перекинутись кількома словами і сфотографуватись. Це так якось, наче якесь напруження між адміністрацією президента і ЗСУ…
Запам’яталось, як у День соборності нас, близько 40 людей, яких нагороджували намагались розділити на 2 групи: військові і цивільні, і примусово розсаджували подалі один від одного. Так і називали – група військових і група цивільних. Хоча серед цивільних десь половина були військовими, які зараз демобілізовані, їх це дивувало, мене вже нічого не дивувало.
Романе, дуже дякуємо Вам за Вашу розповідь і за всі зусилля задля захисту нашої України! Нехай Бог буде прославений у Вашому житті та дає сили далі бути знаряддям у Його руках!
