Річницю освячення власного храму, якщо точна дата невідома, католики, згідно з традицією Римо-католицької церкви, урочисто відзначають в останню неділю жовтня. Натомість луцьким вірянам непотрібно чекати ще кілька тижнів, адже дата освячення кафедрального собору відома – це 6 жовтня.
Про це пише Волинський монітор.
У 2016 р. луцька кафедральна парафія святкувала 400-ліття свого храму. Насправді 1616-й є роком початку будівництва костелу святих Апостолів Петра і Павла в Луцьку, а завершилося воно через двадцять із лишком років. Як стверджують історики, луцький храм освятив єпископ Анджей Гембіцький 6 жовтня 1639 р., і саме цю дату відзначають місцеві католики.
У цю п’ятницю, 6 жовтня, священники кафедральної парафії традиційно відправили три урочистих служби з нагоди річниці освячення храму.
За роки існування костелу багаторазово змінювався і його зовнішній вигляд, і призначення. Первинно храм зводили як костел при єзуїтському колегіумі, який до речі, збудували в 1646 р., вже після завершення будівництва святині. В 1773., після ліквідації Товариства Ісусового (такою є офіційна назва ордену єзуїтів – ред.), костел віддали під опіку Комісії національної освіти, а через кілька років його передали Луцькій дієцезії Римсько-католицької церкви. Храм капітально перебудували, саме тоді він отримав сучасний вигляд.
У 1787 р. костел Святих Апостолів Петра і Павла став кафедральним. Він пережив близько десятка серйозних пожеж, неодноразову зміну кордонів і державних устроїв, кілька воєн, серед них дві світових, аж доки в 1948 р. його не закрив совєтський атеїстичний режим.
Понад 40 років у луцькому не було місця для Бога – тут влаштували склади, потім були інші установи, зокрема, Музей історії релігії та атеїзму. Наприкінці 1980-х рр. католики взялися відвойовувати свій храм. Боротьба увінчалася успіхом: костел передали законним власникам і 29 червня 1991 р., у день покровителів храму, Святих Апостолів Петра і Павла, в ньому звершили урочисту літургію. Відтоді тут регулярно відправляються богослужіння.
Ось так виглядає викладена кількома реченнями історія луцького петропавлівського собору. Проте насправді історію творять люди, і саме про тих, хто був її найважливішою складовою, прагнемо згадати.
«Освячення, тобто урочисте посвячення костелу і вівтаря, зараховують до найважливіших літургійних актів. Адже місце, де християнська спільнота збирається, щоб слухати Боже слово, возносити благальні молитви, прославляти Бога, а передусім звершувати таїнства і де зберігається Пресвяте Таїнство Євхаристії, є особливим образом Церкви, Божого храму, збудованого з живих каменів», – написано у книзі ритуалу освячення храму. Згідно з обрядом, єпископ освячує не тільки стіни споруди і вівтар, а й зібрання вірян. Саме люди, «живі камені», є основою і головним скарбом кожного храму.
У багатій історії кафедрального собору серед цих «живих каменів» були теж знакові постаті. Не кожен храм, навіть кафедральний, може похвалитися тим, що в його стінах звершували служіння священники, яких Церква офіційно зачислила до сонму святих. Луцький костел – може, і то не одним.
Однією з виняткових постатей, пов’язаних із луцьким собором, є отець Владислав Буковинський, якого у 2016 р. у Караганді папський легат, префект Конгрегації у справах канонізації, кардинал Анджело Амато урочисто проголосив блаженним. Мученик за віру, вперше в совєтську в’язницю священник потрапив у 1940 р. У червні 1941 р. пережив розстріл у луцькій тюрмі. В 1945 р., після повернення російських окупантів, знову був арештований. 13 років провів у тюрмах і таборах, а коли совєтська влада запропонувала йому виїхати до Польщі, залишився зі своєю паствою. Своєю невтомною душпастирською працю заслужив на ім’я «Апостола Казахстану». У кафедральному соборі, в якому з 1939 до 1945 р. Владислав Буковинський був настоятелем, йому присвячена пам’ятна дошка і виставка. Іменем луцького пароха названий також храм, який зводять у Горохові.
Дещо «відстав» від свого підлеглого єпископ Адольф-Пьотр Шельонжек, луцький ординарій, адже його беатифікаційний процес зараз ще триває. Владика Шельонжек очолив Луцьку дієцезію в 1925 р., на роки його правління припали важкі часи відбудови дієцезії, німецька і дві совєтських окупації. У січні 1945 р. єпископа, а йому на той момент було 80 років, арештували, а після 16 місяців ув’язнення депортували до Польщі, де він помер у 1950 р. Інколи дослідники вказують, що єпископ Адольф Шельнжек керував дієцезією до 1945 р., але це неправильна дата: владика ніколи не зрікся своєї посади і до останнього подиху залишався її пастирем.
Ще один святий, пов’язаний із луцьким храмом, це Зигмунт-Щенсний Фелінський (1822–1895 рр.), єпископ варшавський. Уродженець Волині, в дитинстві він навчався у луцькій гімназії, що містилася під стінами кафедрального собору, і ходив на меси до храму. Наприкінці минулого – на початку цього року ми опублікували на шпальтах «Волинського монітора» фрагменти його мемуарів.
Переплетені з кафедральним собором долі священників Яна Рутковського, останнього повоєнного луцького пароха, і Людвіга Камілевського, який став його наступником аж через сорок років руїни.
Стали частинами його історії і героїчні парафіянки, які боролися за повернення храму і продовжують бути найактивнішими членами парафіяльної спільноти, героїні рубрики «Родинні історії»: Антоніна Бардига та Данута Ровенська.
Із 1998 до 2012 р. у соборі мав свою кафедру єпископ Маркіян Трофим’як, спочатку генеральний вікарій, а потім ординарій відновленої в 1996 р. Луцької дієцезії. Саме на його долю припало відбудовувати поруйновані роками комуністичної диктатури храми та парафії. Під керівництвом і за безпосередньої участі владики в дієцезії переклали низку найважливіших літургійних книг Римо-католицької церкви, зокрема Римський Месал. Нагадаємо, що єпископ Маркіян Трофим’як був співголовою організаційного комітету візиту папи Йоана-Павла ІІ в Україну в 2001 р.
За роки незалежності України у храмі встановили один із найкращих в Україні органів, відремонтували сакристію, привели до ладу підземелля, чимало робіт ще чекає на реалізацію. Історія луцького кафедрального собору Святих Апостолів Петра і Павла триває. Творять цю історію нові «живі камені».
Текст і фото: Анатолій Оліх
