Розмова з канцлером Луцької дієцезії отцем Павлом Хом’яком, який служить настоятелем луцької катедри та очолює Карітас-Спес Луцьк про досвід та зміни, які принесла повномасштабна війна, зворушливі моменти дії Божого провидіння та доленосні зустрічі, які вчать відчитувати знаки часу.
Отче Павле, 14 років тому Ви були висвячені на священника. Це не такий короткий відрізок життя та священницького шляху. Що Вам додає наснаги на дорозі покликання?
Передусім кожному з нас Бог дає жити у конкретному місці і визначеному часі. Він запрошує нас до такої чудової співпраці, щоби ми були щасливими. Саме це відчуття Його присутності у моєму житті, робить мене щасливим і цим щастям хочеться ділитися з оточуючими. Відповідно радість цих людей дає стимул служити. Так як покликання Церкви супроводжувати людей, так само священники покликані їм товаришувати. Не лише у приємні та радісні моменти, але також і у годину смутку та болю. Це надихає, коли розумієш, що ти потрібен людям.
Одна з таких масштабних змін в історії України і в житті кожного українця відбулась у лютому минулого року. Що зараз пригадуєте про ранок 24 лютого. Які відчуття? Переживання?
Той ранок у мене почався з молитви Бревіарію. Почувши вибухи на нашому луцькому аеродромі, я зрозумів, що війна тут. З 2014 року ми знали, що є війна на сході. Однак у нас, на західних теренах, ми були досить далеко від лінії фронту, тож сильно цього не відчували. У той ранок я відчув, що війна прийшла до нас! Це було тривожно. Не щодня у рідному місті чуєш вибухи. Не знаєш, де будуть наступні прильоти. Перше питання, яке виникло у моїй голові: що можемо зробити і як реагувати.
Які перші кроки Ви зробили як настоятель катедри в Луцьку? Та як долучилася до цього Ваша парафіяльна спільнота, щоби відповісти на виклики, які поставив буремний час війни?
Передусім, як у настоятеля, у мене було бажання створити безпечний простір, бомбосховище, для містян. Перші дні за підтримки національного офісу Карітас-Спес Україна в підземеллях луцького собору ми облаштували укриття. Воно відкривалось під час кожної тривоги та служило для мешканців Луцька. Тут переховувались діти, дорослі. Це був перший крок, це був такий безпечний простір на випадок ракетних атак.
Інша справа – одразу довкола нашої спільноти об’єдналися десятки людей, щоби допомагати. Ми одні з небагатьох, хто в Луцьку почали допомагати потребуючим. Це були переселенці, які втікали, жінки і діти, яким допомагали перетинати кордон, готували їжу для людей, які потягами їхали через Луцьку дієцезію.
Разом із дієцезіальним осередком Карітас ми возили обіди у Ковель – це була вузлова станція, де багато потягів мали зупинку, а потім прямували далі. Ми намагались максимально активно діяти у Луцьку.
Чи можете зараз пригадати якийсь дуже зворушливий момент чи ситуацію з перших днів війни?
У пам’яті мені найбільше закарбувалась солідарність, яку ми тоді досвідчили. До нас приходили люди з проханням про допомогу. У той самий час добродії з-за кордону самі знаходили нас та питали як можуть допомогти. Цю допомогу ми одразу передавали на Ірпінь, Бучу. До нас приїздили волонтери, які були готові це перевезти. Ця солідарність – це було щось надзвичайне. Повномасштабне вторгнення об’єднало наше суспільство. Можливо, цього нам бракувало довгі роки. Тож тепер не було поділу на схід, захід, північ, південь – всі стали одним.
А з того, що було для мене приголомшливим, то це ешелони потягів з людьми у Ковелі. Я вже згадував, що ми туди возили їжу. В один момент пасажирів не випускали з потягів і всі необхідні речі: їжу, воду, засоби гігієни, ми закидали через вікно. Це таке щось подібне було в часи Другої світової війни.
Чи можна сказати, що Карітас-Спес Луцьк активізувався від початку повномасштабного вторгнення? Чи Ви раніше мали масштабні проєкти?
Перша акція у Карітас-Спес Луцьк відбулась 1 листопада 2020 року. Це вважаємо днем нашого народження. Активна діяльність стартувала від 2021 року. А повномасштабне вторгнення нас мобілізувало, зросла кількість волонтерів. Від 24 лютого багато людей відчували, що хочуть допомогти, але не знали як. Ми запропонували таку альтернативу людям, щоби вони не сиділи в гаджетах, в новинах, а єдналися для спільного служіння, щоби ділитися тим, чим могли, але і також служити тим, що вміли.
Щодня ми ліпили 1000 вареників, готували обіди, плели сітки, максимально намагались розвозити продукти, які передавали нам різні фонди, роздавали продуктові набори. В натуральний спосіб люди об’єдналися, щоби допомогти. Це був такий поштовх до об’єднання волонтерів.
Чи Вам не здається, що люди втомилися від війни та тепер вже менше допомагають? Адже на початку, напевно, ентузіазм був на високому рівні.
Коли гуляєш Луцьком, то таке враження, що війни немає. Люди живуть активним життям, все працює, вже не така реакція на сирени. Розумієш, що люди втомилися, втомилися іноземні добродії, які зараз щораз менше надають допомогу. Активність волонтерів теж зменшилась, люди повернулись до нормального ритму життя, праці. На превеликий жаль ми це відчуваємо.
Один із напрямків діяльності Карітас-Спес Луцьк – це допомога сонячним дітям та дітям з аутизмом. Чому саме на них ви звернули увагу, адже в суспільстві дуже багато різних осіб, які потребують допомоги?
Знаєте, як я вже казав, Бог кожному з нас дає конкретне місце і час, та ще й конкретних людей. З початком повномасштабної війни люди почали активно допомагати переселенцям, певні категорії населення вийшли на перший план. Суспільство кинулось вирішувати нагальніші проблеми. Однак залишилися також і ті, хто і до цього потребував підтримки.
Я не вірю у випадковості, існує Боже провидіння. Бог нас познайомив із міською організацією батьків та дітей з синдромом Дауна. Ми відчули, що ці діти також потребують допомоги. Зазвичай найбільша допомога – це твій час та увага. Відтоді, ми ще більше відкрили красу, таланти та внутрішній світ цих дітей. Це молодь і діти, які можуть через спорт, виставки, круті заходи інтегруватися у суспільство. І це нагода побачити за синдромом Дауна чи аутизмом дуже крутих дітей, талановитих та неймовірних.
Знаю дивовижну історію хлопця з аутизмом на ім’я Марко. Дитина самостійно вивчила англійську мову, і він спілкується нею з мамою, яка сама також мала вивчити англійську. Він це зробив сам. Зараз він вивчає китайську чи японську, не пам’ятаю. Це свідчить, що мінімум уваги допоможе цим дітям розкрити і примножити свої таланти.
Ви нещодавно повернулися з табору для волонтерів Карітас-Спес Україна, що відбувався у Яблуниці. Які враження та спогади привезли з собою?
Це море позитивних вражень, це такий драйв! Мега вибух позитиву, коли бачиш, що у нашому суспільстві є активна перспективна молодь. Я не хочу сказати, що молодь – це наше майбутнє. Молодь – це наше сьогодення. Я бачу наскільки молодь активна, наскільки вона потребує розмов, правильних вказівок на життя. Це мега крутий захід, який відбувся вперше. Нам приємно, що національний офіс Карітас-Спес Україна запросив нас долучитись та взяти участь у цьому заході. Це дуже круто, коли молодь з Харкова, Білогір’я, Одеси, Житомира, Вінниці, Луцька об’єднується і ділиться своїми ідеями, баченням, проблемами. Ти їм можеш товаришувати та ділитися порадами. І найбільшим компліментом для організаторів заходу було те, що молодь не хотіла їхати додому, питала чи будуть наступні такі табори.
І на завершення, питання, яке можливо, буде підсумком усієї Вашої діяльності… Без чого милосердя є мертвим?
Я вважаю, що милосердя не може бути дієве без Бога, без віри, без любові. Якщо ти віриш в Бога, якщо ти Йому довіряєш, то ти довірятимеш людям, нестимеш любов. Бо без любові наші вчинки втрачають сенс. Робити добро попри все. А у всьому тому має бути любов, любов, що надихає.
