Згромадження Сестер Святого Йосифа постало у Львові в 1884 році. Його засновником був римсько-католицький священник Зигмунд Гораздовський, якого пізніше проголосили святим. Зараз Згромадження нараховує близько 500 сестер і функціонує в 11 країнах світу. У Львові діє його українська делегатура. «Духовна велич Львова» поспілкувалася зі сестрою Теоною, яка вже у 17 років пов’язала своє життя з цією чернечою спільнотою.
З-поміж іншого сестра Теона розповіла нам, як не боятись приймати рішення; в яких потребах можна звертатись за допомогою до святого Йосифа Обручника; що означає дивитись на інших людей по-Ісусовому; та що робить у Львові Згромадження Сестер Святого Йосифа.
Сестро Теоно, в якому віці ви прийшли до Бога?
Родом я зі Стрийщини, народилася в сім’ї, де мама – православна, а тато – римо-католик. З дитинства ходила з мамою до церкви в нашому селі, а з татом – до римсько-католицького храму в Стрию. В старших класах я визначилась, що буду практикувати віру в Католицькій Церкві.
А коли у вас зародилось покликання до монашого життя?
Пригадую, як в четвертому класі я задумувалась перед сном, що потрібно робити щось цікаве в житті. Приблизно в той час якраз з’явилися сестри в костелі. І до мене прийшла думка: може б я пішла в монастир? Але подумала – ні-ні, я хочу сім’ю, це – для інших. І цю думку відклала.
Йдучи по місту, часто бачила брудних циганчат – і думала собі: «Я б їх всіх повимивала!» Мені здавалося, що це щось грандіозне! (сміється) Пригадую, в старших класах треба було написати твір про якусь відому особистість і мене дуже надихала Мати Тереза з Калькутти. Мені особливо близьким було чинити якесь добро.
Навчаючись в Тернопільській академії народного господарства (тепер Західноукраїнський національний університет – прим. ред.) я ще більше почала практикувати віру. Одного разу поїхала на реколекції і там Господь до мене промовив через одного хлопчину. Він часто ходив до костелу і я його запитала, чому він не йде вчитися на священника. У відповідь він каже: «Я йду в семінарію. А ти не хочеш до монастиря?» Після цих слів в мені почалось внутрішнє змагання щодо подальшого життєвого вибору. Під час адорації Пресвятих Дарів я майже цілу годину питала: «Ісусе, скажи, що і як мені робити?» Але нічого не відчула. Вже така зла була під кінець адорації! І тут відчула від Бога глибокий мир і впевненість, що Господь про все подбає. Рішення було прийняте: «Довіряю все Ісусові й обираю чернече життя».
Я насправді не знала суті монашого життя. Був тільки приємний спогад, що, коли я ставала до Причастя, сестра, яка стояла навпроти, завжди мені лагідно посміхалася. Тому я дала собі ще рік, щоби ближче пізнати сестер. У моїй парафії в Стрию були Сестри Святого Йосифа, також вони були і в Тернополі.
Як пізнавали сестер?
У Тернополі молодь часто мала зустрічі в сестер у монастирі – ми могли до них прийти, коли хотіли. Разом їли, прибирали, допомагали їм. Я навіть магістерську писала в сестер. Також із сестрами організовували спільні молитви. У Стрию було подібно: там якраз відбувалося будівництво садочка, який тепер функціонує – ним опікуються сестри, тож завжди потрібні були руки для допомоги.
А що було визначальним фактором прийняти рішення вступити в монастир?
Рішення я прийняла на реколекціях, про які розповідала. Хоча я й дотепер обираю, але вже не згромадження – я заново вибираю Ісуса. Тепер я розумію, що чернече життя – це не помити циганчат і не просто робити добро, це усвідомлення того, що на цілу вічність я є Божа. Моє ім’я в монастирі – «Теона» – означає «Божа», і треба неустанно плекати в собі той дар і служити іншим. Недавно я була на реколекціях, і Господь ще раз мені підтвердив, що дуже важливо прийняти Його своїм Богом, перебувати неустанно в Його присутності і виконувати Його волю. Наче говорю загальні фрази, але для мене це було особливе пережиття, коли я усвідомила, що постійно перебуваю в Божих руках.
Яка особлива харизма Сестер Святого Йосифа?
Харизма сестер окреслюється словами з Євангелія, що записані в Йоана у 13-му розділі: «Як я полюбив вас, так любіте і ви один одного! З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йн 13, 34б-35).
Харизма – це особливий дар Святого Духа. Господь Сестрам Святого Йосифа дає особливий дар для того, щоб любити і бути свідками Бога. А проявляється він у служінні всім потребуючим – убогим Христовим. При заснуванні Згромадження у 1884 році тут, у Львові, це були бідні, самотні, безхатченки, покинуті діти. Потім була війна, післявоєнний час, тому сестри служили в лікарнях, в домі самотньої матері. Під час репресій сестер вивезли з території теперішньої України до Польщі, де вони могли служити тільки особам з фізичною та психічною інвалідністю. Але сестри тишком-нишком при парафіях катехизували. Зараз сестри служать в лікарнях, піклуються хворими в їхніх домівках, відвідуючи старших, літніх і потребуючих, навчають у садочках і школах.
Скільки загалом сестер у згромадженні?
Нас близько 500. Перший генеральний дім сестер знаходився у Львові, після виселення сестер у 1946-му році він був у Тарнові, а тепер – у Кракові. У Польщі є дві провінції сестер. Сестри ще служать у чотирьох країнах Африки, а також в Бразилії, Франції, Німеччині, Італії і в Україні. Ми не є місійним згромадженням, але сестри служать на місіях. В Україні зараз 29 сестер, більшість з них походять з України.
А де служать сестри у Львові?
У Львові є чотири наші спільноти, служимо в чотирьох місцях. Монастир на Коперника – головний дім на цілу Україну. Тут сестри служать при парафії Марії Магдалини в закристії, займаються катехизацією дітей та молоді. В цьому ж будинку відбуваються реколекції, чування, зустрічі молоді.
Другий монастир – на Татарбунарській, де є світличка для дітей молодшого і старшого шкільного віку, в якій відбуваються групові післяобідні заняття, надається допомога у виконанні домашніх завдань. Світлицю засновано з турботою про дітей з бідніших сімей та для їхнього виховання, зокрема релігійного. Одна сестра з цієї спільноти також їздить по Львову, опікується старшими.
Ще наші сестри служать у семінарії і в будинку милосердя для старших осіб в Брюховичах. Я служу в архієпископа Мечислава Мокшицького в секретаріаті.
Чому спільноту було названо іменем святого Йосифа? Чи згромадження, яке має подібну назву в УГКЦ, є вашою гілкою східного обряду?
Наше Згромадження Святого Йосифа засноване тоді, коли в Церкві дуже широко розвивався культ святого Йосифа. В 1870-му році Папа Пій ІХ проголосив на весь світ, що святий Йосиф є Покровителем Церкви. Він зробив це на прохання багатьох єпископів і вірних – люди особливо відчували підтримку, допомогу і заступництво святого. Це була жива тема в Церкві.
Наше Згромадження заснував святий Зигмунд Гораздовський. Він був ревним священником і все, що сам глибоко переживав, те і в сестер вкладав. В 1854 році тим самим понтифіком було проголошено догмат про Непорочне Зачаття Діви Марії, і ми маємо теж покровителькою Пресвяту Діву Марію, Непорочно Зачату. Тобто те, що Церква на той момент активно переживала, було вкладено у Згромадження. До речі, в тому часі було засновано дуже багато згромаджень – і серцянки, й альбертинки тощо, і ті згромадження мають подібних покровителів.
Щодо греко-католицьких сестер: спільне ми маємо – приналежність до Бога в чернечому житті, спільного покровителя, але це є цілком дві різні структури, якщо говорити юридично. В двох різних обрядах дві різні структури – це не дві гілки.
Чи є зараз особливе почитання святого Йосифа у згромадженні?
У згромадженні почитання святого Йосифа активно плекається. Ми щоденно молимося Літанію до святого Йосифа. Зараз (коли була розмова, – ред) триває новенна до Обручника Діви Марії та Опікуна Ісуса. На цей час ми маємо розширену Літанію – наприклад: «Святий Йосифе, покровителю Дів, молись за богопосвячених осіб». Тобто до загальної молитви додаємо шматочок особистої молитви.
Нещодавно в Церкві був Рік святого Йосифа, тому не тільки в Згромадженні, а цілою Церквою молилися до нього. Впродовж одного року ми молилися молитвою про заступництво святого Йосифа, яку написала одна з наших перших настоятельок мати Саломеа (Данек). З початком повномасштабної війни наша теперішня генеральна настоятелька сказала, що буде продовжувати молитися цією молитвою до святого Йосифа, довіряючи йому всі наші монастирі, всі наші потреби і цілу Україну. Сестри, які служать в Україні, перейняли цю ініціативу і щоденно просять Господа через заступництво святого Йосифа про закінчення війни перемогою для України, навернення ворога і тривалий справедливий мир.
Чи бачите ви особисто допомогу від святого Йосифа?
Перед першими обітами я молилася біля великої кам’яної фігури святого Йосифа, яка стоїть в городі монастиря в Ключборку. Там святий Йосиф тримає свою руку на плечі Ісуса. Я подумала: «Святий Йосифе, якщо сам Бог не побоявся дати тобі Ісуса під опіку, то і я тобі доручаю своє духовне життя. Бо не хочеться його втратити, хочеться його виплекати на Божу славу». Це був акт довіри Богові свого духовного життя.
Останні шість років я була настоятелькою у Стрию і тоді відчувала його особливу турботу у всіх домашніх господарських справах. Кожного вечора, як засинала, то казала: «Боже, віддаю Тобі через руки святого Йосифа монастир, садочок і господарські будівлі та прошу, щоб нічого поганого не сталося!» Були різні справи: проблеми з опаленням, з каналізацією. Тоді я запитувала у сестер: «Сестри, до кого молимося?» У відповідь чула: «Однозначно до святого Йосифа!» У питаннях з котлом та міською каналізацією було багато труднощів. Ми почали дев’ятницю і отримали необхідну допомогу. В тому часі Господь поставив на нашому шляху багато добрих людей.
Тобто до Йосифа можна звертатись із таких практичних питань?
Так, можна, я вам раджу (сміється).
Життя справді сповнене труднощами. Як молодій людині не загубитися та не зламатися в сучасному світі?
Сестри мого Згромадження намагаються допомагати молоді не лише теоретично. Наприклад, у Стрию сестри організовували для молоді різного роду формаційні та молитовні зустрічі, пропонували поглибити своє духовне життя, пізнати його велич і плекати його.
Виховання у християнському дусі розпочинаємо зі садочка. Також діти шкільного віку дуже люблять приходити на зустрічі, де організовується і молитва, і забава, і спільно проведений час, є можливість покопати м’ячиком, покататися на каруселі, пострибати на батуті… Створюємо умови, щоб християнські діти пізнавали себе, перебуваючи в доброму середовищі.
У монастирі на Коперника заплановано чотири раз на рік провести нічні чування для молоді – старшої шкільної та студентської. Темою тих чувань є «Цінність людини». Ми вже провели одну зустріч, вона була присвячена тому, що тіло людини є Божим даром. Все тілесне має дуже велику цінність, бо воно створене Богом. З різних сторін учасники чування пробували побачити в собі красу, щоб не дозволити її топтати – ні собі, ні комусь. Наступна зустріч має бути посвячена нетлінній душі людини, адже якщо побачити красу тільки в тілі та плекати її, але забути про душу, то людина відчуватиме себе неповноцінною.
Наша сестра, яка займається світлицею в монастирі на Татарбунарській, запропонувала мені провести заняття з дітьми про манери доброї поведінки. Я підтримала цю ідею та готую заняття про ввічливість, гарну поведінку на вулиці, в громадських місцях, за столом… Цього не можна відділити від християнства і моралі. Все пов’язане, адже так проявляється повага, любов, пошана, культура.
Що найбільше турбує молодих дівчат?
Недавно я спілкувалися зі старшими дівчатами, моїми подружками, з якими знаємося вже декілька років. Розмовляли, дискутували на тему: «Як жити в чистоті». Ми спілкувалися про те, що допомагає, а що перешкоджає жити в дошлюбній чистоті та в чистоті у шлюбних стосунках.
Як ви ставитесь до святкування 8 березня?
Знаєте, я в той день поверталася додому і зустріла сусіда. Він каже: «Вас сьогодні вітати, чи не вітати?» А я кажу: «Я приймаю привітання, хочете – то вітайте!» Він мене привітав. Потім мали коротеньку дискусію. Сусід запитав: «Яка ваша думка щодо святкування 8 березня як державного свята?» Моя особиста думка така, що цілком викоренити це свято з нашої свідомості не вдасться, багато жінок чекає того дня на привітання. Тому з огляду на те не вдасться від нього повністю відмовитися. Наприклад, в Польщі святкують 8 березня, але не на державному рівні.
Кожна сестра-монахиня обирає в певному розумінні самостійне, незалежне життя. Як ви дивитеся на питання фемінізму і чи не є монаше життя в жіночих спільнотах певним проявом фемінізму?
У Святому Письмі Господь виразно говорить, що чоловік та жінка є людиною. Тобто людиною є чоловік, людиною є жінка. Кожен покликаний до особливої функції. Я особисто так переживаю свою жіночість, що, будучи жінкою, я не є нічим гірша від чоловіка, а чоловіків не вважаю гіршими за жінок.
Щодо незалежності в монастирі, то я особисто цього не спостерігаю. Я мала великий виклик боротися з чоловічими проблемами у Стрию, коли була настоятелькою. Це створювало для мене немалі трудності. Дякувати Богу, поруч був тато, брат, які підтримували та допомагали. Вдома питання з каналізацією чи опаленням мене не цікавили б, а так я була змушена їх вирішувати, хоча мене це не дуже вабить (сміється).
І жінки, і чоловіки повинні відстоювати свої права, особливо тоді, коли ними нехтують. Кожна жінка, якщо правдиво живе християнським життям, – їй не треба боротися за свою жіночість. Моя жіноча тотожність і цінність є вписана в мені від сотворіння. Я вже за неї не мушу боротися, бо вона і так у мене є надзвичайною.
Чи є підстави вважати, що в монастир ідуть люди в яких щось не склалось у житті, зокрема, особистому? Чимало людей так думають.
На мою думку, нема підстав так вважати. Якщо у когось є невирішені проблеми в житті, то вони потребують вирішення, а якщо не вирішуються, то вилазять боком. Вдавання не призводить до добра і все життя вдавати не можна. Одного разу ми, ще молодесенькі, щойно спечені сестри, поверталися з Польщі в Україну через піший перехід. На кордоні працівниця митниці каже до нас: «Сестри, вас що, хлопчина покинув, що ви пішли в монастир?» А одна із нас спонтанно відповіла: «Та якби покинув один, то шукала би другого!» (сміється) Незаспокоєна потреба рано чи пізно виявляється. Наприклад, якби дійсно когось покинув хлопець, а в серці є потреба в подружньому житті, то вона буде проявлятися й надалі.
Чи ви би порадили зараз дівчатам іти в монастир?
Я би порадила слухати свого серця і розпізнавати.
А як розпізнати? На 100% людина ніколи не може бути впевнена у виборі. Вона може спершу думати одне, потім – інше. Пригадується історія про пустельника до якого прийшов молодий хлопець і питає, який шлях обрати: піти в монахи чи одружитися? А пустельник йому відповідає: сину мій, яке б рішення ти не прийняв, потім пошкодуєш. То як побороти страх помилитися?
Перше – треба питати. Якщо я свідома того, що отримала дар покликання від Бога – значить, я з Ним раджуся, Його питаю. Питаю на молитві, слухаю, що Бог говорить через Святе Письмо, натхнення, через інших людей, через життєві обставини. Шукаю поради в компетентних людей. Я також розмовляла на згадуваних реколекціях із монахинею, і вона мені сказала: «Господь тебе поведе, не хвилюйся, довірся». Рішення, яку життєву дорогу обрати, має бути виважене, причинно-наслідкове. Знаю – чому, знаю – навіщо, зважую всі «за» та «проти». Наприклад, мені було нелегко погодитися з тим, що в мене не буде своїх дітей.
І хоча, яке б рішення людина не прийняла, з часом може сумніватися в його правильності – але його все одно треба приймати. І, приймаючи рішення, я погоджуюся, що можу помилитися. Не раз казали: «Йди-йди в монастир – за тиждень повернешся». Можливість повернутися справді існує. Скажу вам більше: в моєму випадку було чотири роки формації, а пізніше можливість ще дев’ять років розпізнавати покликання, поступово, складаючи обіти на один рік. Можливість прийняти остаточне рішення є впродовж 13 років. Є також духовні наставники, з якими ми спілкуємося під час формації. Буває, що в згромадженні сестри бачать, що це не є покликання цієї людини. Тоді говорять. Це теж допомагає зробити вибір. Буває по-різному, але можливість обґрунтованого, доброго вибору є.
Що вам найбільше подобається у монашому житті?
Мені подобається те, що я маю дуже багато можливостей глибше пізнавати Бога. Напевне, в світському житті я б занадто багато часу приділяла роботі і мені би було складніше. Ті умови, які я маю в монастирі, сприяють тому, щоби я могла розвивати стосунки з Богом.
Бог – невидимий, то що означає на практиці «розвивати стосунки з Богом», «глибше пізнавати Бога»?
Мені здається, це пов’язано з духовністю, це коли я маю контакт зі своєю душею і з Богом, який є невидимий. Душа теж невидима, але я відчуваю, що вона є. Я спілкуюся з Господом на духовному рівні – через Святе Письмо, яке записане, натхнене Богом. Там Господь мене утверджує, що Він мене любить, що «волосина з моєї голови не впаде без Його волі», що «береже мене, як зіницю ока», що Бог про мене турбується, за мене помер на хресті, чекає на мене в небі, має там приготоване найкраще місце, я є особлива в Його очах і Він має для мене особливе завдання, через яке я можу реалізуватися. Час молитви у різних формах сприяє зближенню з Господом.
Що маєте на увазі, коли кажете, що ви «є особливою для Бога»?
Не особливіша, а особлива. В цьому є різниця. Для Бога нема неособливих людей. Кожна людина в очах Бога особлива і Він її по-особливому бачить, по-особливому створив, особливо любить і огортає турботою. Я вірю в те, що для Господа нема особливіших. А сама в своєму житті вчуся дивитися на інших так, як їх бачить Бог. Недавно, коли я була на реколекціях, ще раз пережила те, що Господь особливо дивиться на кожного. В нашому згромадженні була сестра Отилія Саха, яка свого часу служила теж у Львові. Вона з надзвичайною турботою ставилася до своїх співсестер, особливо їх трактувала, не казала нікому злого слова. Я питала себе: «Звідки вона це черпала, як ніколи не нарікала»? На реколекціях я зрозуміла, що вона дивилася на сестер внутрішньо, тобто по-Ісусовому. І коли я пробую на когось іншого дивитися по-Ісусовому, то я бачу ту особливість.
Що означає, що людина – духовна, і чи є різниця між духовністю в світі та в монастирі?
Для мене духовність – від слова «душа». Душа є невидимою і споріднена з Богом, який теж є невидимим (Бог-Отець, Святий Дух є невидимі, а Ісус Христос став видимим з огляду на нас). І коли я розвиваю свою духовність, то розвиваю свій контакт з Богом. І тут, на мою думку, ваша духовність і моя духовність мають однакову вагу. Кожна людина покликана до особливих особистих стосунків з Богом. Те, що я у чернечому житті, а хтось у подружньому чи самотньому, не має значення.
Чи є у вас улюблена Книга в Святому Письмі?
Свого часу це було Євангеліє від Луки. Але тепер щораз більше мені відкривається Євангеліє від Йоана. Це, напевне, пов’язано з якимсь рівнем дозрівання. В Євангелії від Луки є дуже багато образів, які допомагають увійти в суть притчі чи розповіді. А Євангеліє Йоана через записані діалоги Ісуса з Небесним Отцем веде мене глибше в особисті стосунки з Богом. Ніби входжу через образ якоїсь притчі всередину діалогу.
Монаша спільнота – як сім’я. В ній можуть бути різні стосунки. Розкажіть про місце спільноти у вашому житті.
Я можу сказати тільки особисто. Формація в монастирі дуже допомагає будувати життя у спільноті. Наприклад, є визначений час на спільні молитви, на спільне перебування під час їжі, час на рекреацію. Це є пункти програми, які допомагають. Мені особисто дуже допомагає те, що, наприклад, до старшої сестри я маю ставитися з повагою, тобто так, як я би ставилася до своєї бабусі: щось подати, принести, допомогти. Це є натуральне, винесене зі сім’ї. Є теж сестри, які ближчі мені за духом – маємо спільні інтереси, які варто підтримувати. Є теж такі ситуації, які можуть комусь в мені не подобатися, я когось можу теж дразнити своєю поведінкою, або чиясь поведінка неприродна для мене, а для когось – моя. Тому є нагода, щоб одне одному стерпіти, пробачити. Це не що інше, як реалізація слів Ісуса: «Любіть одне одного…»
Як відображається діджиталізація на монашій спільноті? Чи не втратилося безпосереднє спілкування?
Не втратилося – хоч це теж допомагає. Наприклад, настоятельці присилають інформацію з генерального дому. Вона, пересилає цю інформацію в створену групу і всі дослівно можуть її прочитати. Спільні пункти програми, передбачені формацією, сприяють спілкуванню – особистому, молитовному, діленню Словом Божим чи духовній розмові. Нас у спільноті є троє сестер і на рекреації ми можемо поговорити і про війну, і про рідних, і про плани на наступний день.
Ви дуже щирі, енергійні та радісні. Чи легко вам дається утримувати цю радість та світлий дух?
Нелегко дається, бо це духовна праця. В мене сьогодні піднесений настрій, мені приємно з вами спілкуватися. Але, як і всі інші люди, я переживаю – наприклад, воєнні події в Україні, їхні жахливі наслідки, хворобу своєї мами. Але оптимізм черпаю від Бога. Зараз читаю книгу капуцина-поляка, який пише про не нарікання. В ній дає відповіді на запитання, як собі допомогти не нарікати. Вчора якраз читала те, що вибрані слова зі Святого Письма, які мене підносять на дусі, утверджують в покликанні, додають оптимізму, варто завчати і повторювати. Бо те, що Господь раз сказав, для Нього незмінне. Це є правда, в яку я вірю. Наприклад, ті слова, які я цитувала, що жоден волосок з моєї голови не впаде – для мене важливо просто триматися тих слів, коли видається, що воно не так. Продовжувати жити допомагає віра.
Спілкувалися Андрій Толстой та Марічка Цьомик
