Україна і Польща мають багато спільних сторінок історії. Це факт. І серед них є вельми чутливі для обох народів моменти. Це також факт. Але чергова сторінка історії почала писатись в лютому 2022-го, і ось вже скоро рік, як увесь світ спостерігає на приклад допомоги, підтримки і взаєморозуміння, яким є взаємини Польщі та України.
Тож про єдність в усіх сенсах, а також віру в українців та доброту містян у Первомайську, читайте далі прямою мовою: розмова із настоятелем місцевого римсько-католицького костьолу – отцем Павлом Станяшеком. Інтерв’ю опублікуване на ГардCity.
Перші візити до Первомайська, враження від міста та містян
Верше я потрапив до вашого міста близько 10 років тому, познайомився з отцем Владиславом, протягом двох років я був тут і допомагав йому. Це було до 2014 року. А потім, у 2015 році, я на заклик єпископа поїхав до Одеси і отримав благословення їхати до Роздільної, де ми збудували костел.
Але ми люди все ж підлеглі, і самотужки не можемо вирішувати, де нам служити церкві. На все воля Божа і єпископа. І ось за вказівкою єпископа я саме тут, в цьому місті. Після 2 років у Роздільній мене направили служити сюди, бо отець Владислав уже людина літня і він повернувся додому, до Польщі. І ось від 2017 року, вже 5 років я тут.
Мене чомусь завжди тягнуло до Первомайська, якось в душі відчував тяжіння до цього міста. Певно, бо тут люди дуже добрі. Такі відкриті, щирі і безпосередні. І дуже вдячні. Бо всі без винятку, кому ми допомогли протягом останніх місяців, як місцеві, так і переселенці, всі дуже щиро віддячують. Оці дитячі іграшки, або листівки намальовані від руки, малюнки – все це дуже приємно і показує справжню щиру душу людей.
І так завжди відчувається, ніби тут в Україні час плине повільніше, ніж в Польщі, а особливо тут, у Первомайську. А з іншого боку дивишся, 5 років уже минуло, а здається, ніби геть нещодавно тільки почав служити в місті.
Про унікальність Товариства польського у Первомайську
Головне, варто сказати, що передусім я є тут завдяки людям. Взагалі, наша парафія виникла завдяки волі людей. Бо спершу, понад 20 років тому, у місті існувала тільки польська громада, Товариство польської культури Івана Павла ІІ. І вони запрошували до себе на службу священника з Миколаєва. І лише в 2001 році офіційно було засновано римсько-католицьку парафію на базі цього польського товариства. Перші роки були вельми непростими, бо як і до всього нового і невідомого, люди ставилися насторожено, іноді й вороже. І це дивно, бо ми всі християни, ми всі віруємо у Христа і маємо заповідь любові до ближнього. Але між тим вже навіть на моїй пам’яті були випадки, коли біля дверей помешкання були папірці з написаними на них прокльонами і таке інше. Дякувати Богові, я маю терпіння і спокій це все витримувати і не звертати уваги.
Ми ні з ким не ворогуємо, нікому не бажаємо зла. Звісно, неприємно, що тебе такі ж християни, як і ти, називають сектою чи розкольниками. Бо в Польщі нас вчать, що всі християни мають спільність, хай то християни Східного чи Західного обряду. І маю сказати, що за 5 років служіння у Первомайську я бачу, що всі віряни, всі християни, хто шукають церкву і Бога, всі живуть у мирі і злагоді між собою. Незалежно від конфесії, до якої належать. Підкреслю, ті, хто шукає Бога.
І аби розвінчати вчергове міфи про те, що наша парафія має на меті забирати вірян з якихось інших громад релігійних, я скажу, що моя головна місія тут – це радо вітати людей, які шукають Бога і приходять до мене з цим запитом. І друге – це пошук тих, хто має польське коріння, польське походження і прагне відновити історію свого роду. Бо якщо людина мала серед предків поляків, значить, це з великою ймовірністю були предки-католики, бо абсолютна більшість поляків є католиками.
Про історичні передумови виникнення парафії у місті
Існування польської громади і парафії саме у Первомайську невипадкове, бо колись саме в цій частині міста, на Богополі, мешкало чимало поляків, і навіть досі збереглося польське кладовище, на якому встановлений пам’ятний знак у пам’ять про поляків, які тут жили на цій землі. Звісно, з плином років і десятиліть, люди асимілювались, хтось приймав православ’я, хтось виїздив і таке інше. Але зараз ми бачимо, що у людей є запит на відновлення свого походження.
Нерідко до нашого костьолу заходять містяни, а іноді й приїжджі, які не належать до нашої церкви, і просять помолитись за їхніх предків, які колись тут жили і були католиками. Дуже допомогло те, що люди стали частіше виїздити за кордон, бачили ту ж таки Польщу, ставлення людей до церкви і релігії там або в Німеччині. І потім, повертаючись додому, вже не мали того остраху і заходили в наш костел. Бо тут насправді немає ніяких сектантів. Я не ходитиму попід хати і не стукатиму у двері, припрошаючи людей ходити до мене в церкву. Це все власна воля.
Наша парафія унікальна тим, що тут люди самі зібралися. І самі заявили про своє бажання утворити товариство і відновлювати своє коріння. Приклад наших містян-парафіян відомий навіть в Польщі! Там нашу парафію мають за приклад стійкості віри в людських серцях. Бо люди, попри тривалу епоху Радянського Союзу і попри відсутність католицької традиції саме в цьому місті, зберегли в собі прагнення до цієї віри і зберегли в своїх душах прагнення до відновлення свого роду. Це велика сила – втримати в собі і зберегти ці традиції, аби потім їх відновлювати.
Загалом між Польщею і Україною, в сенсі між католицькою і православною церквою, відносини дуже дружні. Я не знаю, звідки це береться, але дуже багато пропаганди, що тут вже й Польща Західну Україну захоплює, і віру міняє і таке інше. Але я сам з Польщі, і в нас не прийнято себе відокремлювати – ми всі християни. Ми товаришували завжди вдома з священником із сусіднього невеликого містечка, і ніколи в думці не було ворогувати і відділяти одне від одного.
Звісно, тут знову не можна забувати про вплив пропаганди, яка була спершу радянська, і її спадкоємицею стала російська пропаганда. Коли доводиться слухати нісенітниці про поляків, про якісь територіальні претензії, про католиків, що окатоличують Україну і так далі. А потім це все виливається у те, що ця пропаганда нав’язала світові, що в Україні немає війни, а є громадянське протистояння. Тоді як Польща від 2014 року заявляє, що в Україні війна, і що почала цю війну Росія.
Про війну, передчуття, розгубленість у перші дні та зміцнення віри
А щодо повномасштабного вторгнення, я, на жаль, відчував і усвідомлював, що це станеться рано чи пізно. Коли саме, важко було зрозуміти, але те, що це станеться, точно знав. Мої друзі та знайомі з Польщі часто запитували, чи не хочу виїхати, попереджали, запрошували до себе. І коли я почув виступ президента росії, зрозумів, що починається війна, побачив черги на заправках, то прийшов до храму, став і не знав, що робити.
У перший, другий та навіть третій день вторгнення росії я не розумів, як чинити далі. Не знав, що мені робити. От справді не знав. Зателефонував настоятелю греко-католицького храму тут, у Первомайську, ми з ним товаришуємо. Власне, в нас і церковний престол спільний. Ми відрізняємося лише обрядами та календарем. Греко-католики мають юліанський, тоді як римо-католики – григоріанський. А загалом ми як одна Церква. І от я зателефонував, аби спитати поради. А на другий день побіг до нього на сповідь.
Думки змішались, але впевненість прийшла. Бо подумав про людей, які ходять до костелу, про те, скільки праці вкладено сюди, і фізичної, і матеріальної, і духовної праці. Я зрозумів, що не можу це все покинути. Адже люди потребуватимуть моральної, психологічної підтримки у такий нелегкий час. Люди змушені покинути свої домівки, фактично все своє життя, змушені будуть тікати і рятуватись, і на цім шляху теж потребуватимуть підтримки. І ми це згодом побачили, що до Первомайська прибули дуже багато вимушених переселенців. Ось це сукупно і ствердило в думці, що треба залишатись і допомагати людям.
Крім того, важливо було відчувати і запит людей на підтримку, перш за все, моральну, в перші дні війни. Коли вони побачили, що священник не втік, не виїхав, а залишився разом із людьми, то це теж додало впевненості людям і так само переконало мене, що правильно вчинив, залишившись у місті. І це для громади теж зіграло вирішальну роль, бо багато хто з парафіян має родичів чи друзів у Польщі, і відповідно, мав можливість виїхати. Але того не сталося, всі залишились у місті, а якщо на місці парафія, то на місці має бути й пастор. І я відчув, що Бог мене благословляє бути тут і приносити людям користь тут.
Протягом перших днів війни щодня в нас тривали богослужіння, весь храм був заповнений людьми. Багато містян з мікрорайону Коротченка переживали за свою безпеку і ми надали їм прихисток тут. Люди змогли оселитися тимчасово на базі Товариства і костелу. Всіх, кого змогли, ми розмістили. Багато було в перші дні й таких людей, хто просто проїздив повз місто, бачив храм і заходив, аби знайти душевний спокій. І я вірю, що наші спільні молитви були почуті, і місто від початку вторгнення не зазнало руйнувань. Фактично, в Первомайську спокійно і всі ми живемо у мирі.
Про героїзм ЗСУ, віру в перемогу та в українців
Загалом багато речей, що відбуваються в останні місяці, є чимось нереальним, практично нездійсненним. Але українські військові щодня роблять це неймовірне реальністю. Вони долають ворога, захищають рідну землю. Звісно, в мене одна з головних задач, як у священнослужителя, – це виїзд на фронт. Я багато разів відвідував різні ділянки в зоні бойових дій. Найбільше мене вразив виїзд під Херсон. Ще до його деокупації.
Емоційно було дуже складно все те відчувати, що там коїться. Я цього не приховую, бо хай там як, а в місцях, де тривають бойові дії, мимоволі відчуваєш атмосферу, що там є. Дуже сильне враження справило, коли багато військових, незалежно від конфесії, приходили на сповідь, причащалися. Притому що ми ж всі розуміємо, як то з боку виглядає. Приїхав священник, з Польщі, може навіть не все зрозуміти і таке інше. Але людей це не зупиняло.
І в мене було багато розмов, багато одкровень. Я бачив, що люди, навіть якщо доти не відвідували церкву взагалі, починали говорити на чутливі теми. Про сенс життя, про пошук істини, про життя після смерті. Я щиро радий, що у військових таке прагнення є. Це значить: українські військові – то люди високих моральних цінностей. Люди, в яких душа має праведні устремління. І з такими людьми можна бути спокійним за майбутнє цієї країни.
Взагалі для Польщі я можу це стверджувати, та й загалом для всього світу мабуть: Україна є прикладом боротьби за свою свободу, прикладом стійкості та незламності перед великою злою силою. Прикладом єднання. Ви знаєте, адже зараз на фронті є багато капеланів. І вони можуть належати до різних конфесій. Це і греко-католики, і римо-католики, і православні (представники ПЦУ – авт.), але всі ми як одне ціле стоїмо на захист України. Нас єднає ім’я Бога. І це саме те, що проповідує християнство. В Україні тих людей, хто віддає життя за свою Батьківщину, називають героями, а я би додав, що вони є святими. І їхні життя, вся пролита кров на цій війні, має бути недаремна. Всі ми маємо об’єднатися в ім’я того, аби захистити свободу і незалежність України. Не шкодувати для неї нічого так, як наші захисники не пошкодували свого життя».
Текст: Володимир Галузінський
Фото: Олександр Гурський
