Із ректором Інституту богословських наук отцем Олегом Жаруком КМЦ розмовляв про діяльність навчального закладу під час війни, про служіння біженцям та про особисті переживання в ці непрості дні.
Як Інститут відгукнувся на потреби українців, які мусили залишити свої домівки?
24 лютого із самого ранку, десь о сьомій годині, мені зателефонував мій друг священник і сказав, що Україну почали бомбити, що почалася війна. Я спочатку не міг повірити, що це справді сталося, але після розмови почав читати новини – і зрозумів, що перед нами дуже складний час.
Наступного дня до нашого інституту почали приходити люди із запитанням: чи можуть вони в нас залишитися на нічліг або навіть деякий час пожити? Звісно, із перших днів ми з отцем Сергієм Хитрим, нашим проректором, вирішили, що готові приймати людей, якщо буде потреба. Хоча й до кінця не розуміли, чи війна точитиметься на цілій території України, чи тільки на якісь частини. Але ми були готові залишатися тут, у Городку, в інституті, і приймати тих, хто потребуватиме допомоги.
Уже наступного дня до нас почали приїздити люди з різних областей України. Спочатку – з Гостомеля, Бучі, Ірпеня, Києва, тих місць, які найбільше бомбили. Це були не обов’язково католики, а люди, які через когось дізнавалися, що в інституті є місце і що ми можемо їх прийняти саме тут. Потім почали приїздити люди з Харкова та околиць, Миколаївщини, Херсонщини, Дніпропетровщини. Тобто всі, хто потребував підтримки та проживання. Дехто лише ночував і їхав далі, на Захід України чи за кордон, деякі люди спинялися на декілька днів або тиждень, вирішуючи, що робити далі, а інші залишилися в нас жити надовго. Сьогодні в Інституті богословських наук мешкає 60 осіб, які постійно тут перебувають і очікують на нашу перемогу. За цей час у нас проживало понад 200 людей.
Варто згадати нашу команду працівників, які сьогодні служать для біженців. Я їм дуже вдячний за служіння, бо завдяки їхній активності, допомозі, підтримці люди мають у нас спокійне, забезпечене життя.
Із самого початку ми дбали, щоб отримувати різну допомогу: продукти харчування, одяг. Нас підтримують люди з Городка, із довколишніх парафій, із Польщі. Сьогодні інститут справді має забезпечення продуктами харчування, а якщо щось потрібно, то на пожертвувані кошти ми докуповуємо необхідні продукти. Я дякую всім жертводавцям з України, Польщі та інших країн Європи за цю допомогу. Вона дуже важлива.
Будинок інституту за час війни став домівкою для мешканців різних регіонів України. Ми раді, що можемо далі допомагати цим людям, для яких інститут став справжнім домом. Багато людей між собою подружилося, познайомилося, підтримують один одного. Це нас дуже тішить.
Дуже важливо було також допомогти дітям, які прибули із сім’ями. Від самого початку наша студентка Анна Киналь, волонтерка, організувала світлицю, де діти щодня щось роблять. Ідеться про малювання, гімнастику, прогулянки, спільний перегляд фільмів, ігри, забави, зустрічі про Бога. Це допомагає дітям відірватися від думок про війну і жити повноцінним життям. Я дуже дякую їй за це служіння.
Наші біженці перебуватимуть у нас, поки цього потребують – можна сказати, до перемоги. Перемоги України над Росією.
Чи розповідають ці люди про те, що пережили, коли були в зоні бойових дій?
Війна прийшла на всю територію України, і щодня є тривога, страждання, біль. Це особливо відчутно під час розмов із нашими мешканцями, які діляться історіями про те, як переживали події в зоні бойових дій і саму війну. Дехто тижнями сидів у підвалі: це сім’я з Маріуполя, їм чудом вдалося звідти виїхати, у них двотижневе немовля, вони ледве вижили. Також є родина, яка мусила тікати на тракторі, щоб виїхати із зони бойових дій. Є сім’ї, які жили неподалік від аеропорту Гостомеля й бачили ці вибухи. Діти і матері з-під Харкова, які декілька тижнів провели в підвалі, але яким вдалося виїхати.
Коли слухаєш ці історії, просто вражає мужність людей, те, що вони здолали всі перешкоди, зуміли виїхати і продовжувати нормальне життя. Те, що відбувається тепер, – це складний час для кожного з нас, як фізично, так і психічно. І я вважаю, що роль і завдання інституту в Городку, – це передусім людина. Людина, яка опинилась у потребі і якій ми маємо допомогти наскільки, настільки зможемо.
А як у вас із навчальним процесом під час війни?
Навчання було заморожене, тому що ми не знали скільки буде військовий стан і як розтягнеться війна. Зараз навчання не відбувається, але я дуже радий, що студенти в різних місцевостях активно долучилися до волонтерського руху. Допомагають друзям, готують їжу для військових, приймають біженців у себе вдома, збирають допомогу на фронт, працюють в інформаційному полі, волонтерять при храмі. Деякі їздять на Схід, а деякі готують чай і роздають тим, хто їде за кордон. Студенти на місцях, де була потреба, активно увімкнулись у волонтерський рух, і це показує, що богослов’я стало для них не тільки теорією, а й практикою. Кожен зрозумів, що війна спонукає служити там, де є ця потреба. Людина, яка тікала від війни, потребувала допомоги – і отримала її від наших студентів. Це дуже радує, це дуже приємно.
На початку квітня ми плануємо розпочати онлайн-навчання для всіх курсів. Звичайно, це не таке навчання, як у звичайному інституті. Це буде переважно по кілька лекцій ввечері. Та я сповідаюся, що ми зможемо дати студентам можливість вийти поза сіру буденність, переживання війни і принаймні частково відновити зв’язок із нашою спільнотою, повертатися до того, щоб здобувати освіту, навчатися, спілкуватися, жити далі, як до цього заохочує влада.
Як ви особисто переживаєте цей час?
Я розумію, що моє служіння як священника доволі важливе для багатьох людей, які в нас перебувають. Вони потребують сповіді, Меси, духовної розмови, а також простого спілкування та підтримки. Ми з отцем Сергієм допомагаємо в духовному плані, у нас є щоденна Меса, вечірня адорація та молитва. Також ми постійно молимося в інші години, розмовляємо з людьми, підтримуємо тих, хто потребує цієї допомоги. Хтось із наших мешканців хоче пізнати істину католицької віри, тож ми проводимо й такі зустрічі. Наші працівники також стають для людей підтримкою й у фізичному, й у психологічному плані.
У мене багато організаційної роботи. Це питання їжі та функціонування будинку, організації різного роду допомоги на місці. Але я розумію, що люди, які приїхали до нас, – це передусім люди, які опинилися в потребі. Їм необхідна різнопланова допомога, і я радий, що можу її запропонувати. Прикро, що дехто втратив будинки, квартири, не має куди повертатися, і навіть тим, хто має, потрібно буде відбудовувати своє житло.
Мене дуже підтримує молитва, Свята Літургія, адорація Пресвятих Дарів – це дає сили. Також наповнює силами команда, із якою я співпрацюю: наші працівники, студенти й волонтери. Їхня допомога окрилює, дає натхнення, щоби самому не знеохотитися і справді йти далі. Звісно, приходить втома, тобі по-людськи складно зрозуміти багато речей, є багато запитань. Але я усвідомлюю, що все, що відбувається, – це досвід нашого життя. Ми вже не будемо такими, якими були до війни. Ми будемо іншими. Головне, щоб у цей час не втратити Бога. Бо можна мати багато питань і претензій до Нього, але навіть у найскладніші моменти Він є серед нас. У кожній людині, яку ми зустрічаємо, якій можемо допомогти і таким чином служити для інших.
Я думаю, усе те, що ми робимо і маємо робити, – воно важливе. Нехай ми, може, і не говоримо багато про Бога, але всі наші вчинки – це прояви не тільки звичайної людяності, а й служіння, яке виникає з нашої особистої зустрічі з Богом. Це Христос, який є у мені, якому я вірю та довіряю, із яким я йду життям і яким хочу ділитися, навіть не говорячи про Нього. Бог дає нам сили.
Вірю, що ми вийдемо з війни кращими, але перед нами ще дуже багато праці, передусім навернення. Україна має навертатися, має змінювати свій підхід до багатьох справ. Адже війна, навіть завершившись фізично, може тривати в наших серцях, наших стосунках. Тож важливо здобути мир на всіх фронтах. І зуміти відбудувати Україну, яка буде не просто державою, вартою гордості, а й Божою країною. Країною, збудованою на християнських цінностях, яка дбає не тільки про матеріальні речі й те, що може допомогти нам тут і зараз, а й про Божі справи та цінності. Це велике завдання для нас, для Церкви, тепер і в майбутньому. Євангелізації потребуватиме ціла Україна, особливо Південь і Схід, де праця священників різних віросповідань буде необхідна й важлива. Тому перед нами серйозна робота. Нехай Бог дає нам сил для неї. Наша земля потребує оновлення, відбудови, перемоги, але все це стане можливе, коли ми будуватимемо на справжньому фундаменті, яким є Бог. Це не тільки теорія, це практика, яка показує, що можна будувати що завгодно, але рано чи пізно воно розсиплеться, якщо в житті немає Бога, немає чогось справжнього.
Ми віримо, що Бог із нами, ми віримо, що Збройні сили України переможуть, і нехай це станеться якнайшвидше.
Максим Железницький
