«Наш Господь – це Бог сьогодні». Сестра Яна Чоп, францисканка із Кривого Рогу, розповідає про служіння за майже 60 кілометрів від лінії фронту, молитву під час повітряних тривог, підтримку парафіян та лікувальну силу музики. В інтерв’ю для ватиканських медіа монахиня ділиться досвідом життя і служіння у місті, розповідає про те, що допомагає їй попри війну зберігати радість, а також про музику як засіб служіння людині. У контексті ювілейного Року святого Франциска сестра Яна розповідає, які риси святого з Ассізі стали для неї особливо близькими в цей час.
Сестра Яна Чоп належить до Згромадження Сестер Францисканок Місіонерок Марії. Цю чернечу родину 1877 року в Індії заснувала блаженна Марія від Страждань Господніх. На українських землях сестри розпочали своє служіння у 1908 році, але після 1917 році воно було призупинене. Лише у 1990 році вдалося відновити служіння в Україні. Сьогодні сестри об’єднані у двох спільнотах: у Дунаївцях на Хмельниччині та у Кривому Розі на Дніпропетровщині. Саме у Кривому Розі сестра Яна розпочала своє служіння три роки тому. У час повномасштабної війни та регулярних обстрілів її спільнота намагається підтримати людей через служіння при парафії Успіння Пресвятої Діви Марії, благодійну кухню та різноманітну допомогу. Під час служіння в Польщі сестра Яна здобула спеціальну освіту, яка дозволяє їй проводити заняття з музикотерапії.
Сестро, якщо говорити про ситуацію в Кривому Розі, то вона залишається небезпечною. Регулярно лунають повітряні тривоги, місто атакують ракети і шахеди. 21 серпня російські сили двічі обстріляли найбільший міський торговий центр «Сонячна Галерея». Як Ви особисто і як парафіяни переживаєте цей час?
Сьогодні зранку [31 серпня – ред.] вже кілька разів була сирена, що сповіщає про повітряну тривогу. Протягом останнього тижня, вони були щодня і по кілька разів. Попри це – життя триває. За останній місяць прильоти були в різні райони міста. Місто досить довге [за офіційними даними протяжність міста сягає 126 км – ред.], тож не в усіх його районах однаково відчуваються наслідки обстрілу. Звісно, що є окремі вулиці чи об’єкти, які вже кілька разів були під обстрілами, там є багато знищень. Цього літа після обстрілу знищено гіпермаркет «Епіцентр», а майже два тижні тому відбувся руйнівний обстріл ТЦ «Сонячна Галерея». Окрім того, що тут були магазини, місцеві мешканці могли також в цьому місці відпочити, провести своє дозвілля, був ігровий простір для дітей. Тобто це було таке місце, де люди могли «переключитися», досвідчити «нормального» життя посеред війни.
Як це все впливає на мешканців? Що розповідають парафіяни?
У неділю після Літургії я мала можливість поспілкуватися з нашими парафіянами про те, як вони переживають цей час. Люди відчувають страх, невизначеність, страх перед втратою заробітку. Хтось, хто працює на великих підприємствах чи у великих магазинах, бояться, що цю роботу можуть втрати. Однак відчутним є те, що у цьому всьому люди приходять до храму і шукають у Богові, у спільноті цю силу і підтримку, а також «світло» на наступний тиждень. Адже більшість наших парафіян приходять до храму лише в неділю. Протягом тижня не приходять, бо живуть далеко. Тому неділя для нас стає таким днем, коли зустрічаємось із Богом та у спільноті, хоч і невеличкій. Це є великою підтримкою.
Чи багато Ваших парафіян виїхали? Чи хтось прийшов новий до парафії?
Від моїх сестер, які були тут від початку повномасштабного вторгнення, знаю, що виїхали парафіяни, особливо – молоді з дітьми. Відколи я тут, то знаю, що кілька осіб виїхало, і далі ще дехто планує виїзд. З огляду на те, що наша парафіяльна спільнота не така велика, то тут кожна людина цінна і відчувається брак навіть когось одного. Попри виїзди людей відкриваємо, що Бог має свої незбагненні дороги. До нас приходять також і нові люди, які Його шукають і прагнуть пізнати. Дехто просить про катехизи, уділення таїнств. Попри війну, страждання і смерть, у нас в парафії життя триває. Є навіть декілька пар, які готуються до шлюбу. Це для нас своєрідне чудо. До нас також приходять військові, які тут на лікуванні, або ж з інших місцевостей приїздили на Службу Божу. Бачимо, що зараз люди дуже потребують Бога, тож є для кого тут бути, кому служити.
Сестро, що для Вас є силою у цей час війни?
Від початку мого життя в монастирі, протягом 15 років я була у різних спільнотах нашого Згромадження у Польщі. Думаю, що тоді саме був закладений фундамент. Тоді я отримала ту «базу», яка дає силу і життя, у час коли навколо страждання і смерть. Це Боже слово, щоденна адорація Пресвятих Дарів, яка для мене вже не є обов’язком, а часом, коли вчуся любити, шукаю світла і вчуся від Господа служити іншим. Тож зараз я бачу велику цінність закладеного тоді фундаменту.
Чи цей час чогось Вас навчив?
Бачу, що я отримую новий досвід віри. Маю таке відчуття, що відносини з Богом стали іншими, можна навіть сказати справжніми. Пам’ятаю, як однієї ночі були сильні вибухи. Я не встигла вибігти і просто залишилась у своїй кімнаті. Запалила свічку-громницю і сиділа, молилась. Це як раз був час, коли готувала разом із сестрами реколекції для дівчат і одразу подумала про те, що не можу померти зараз, бо треба дожити до цих реколекцій. Пам’ятаю, як вночі обіцяла Богу, що буду менше нарікати, більше дякувати, шукати позитив і цінувати життя. Для мене це була така ніч з Богом, після якої щось трохи змінилося у моєму серці. Ось такі моменти стають конкретним та справжнім пошуком сили в Богові. Цей час також вчить мене жити сьогодні, бо завтра може не бути. Якщо хочу комусь сказати добре слово, перепросити, то не чекати завтра. Тож вчуся жити «тут і тепер», сьогодні. Наш Господь – він Бог сьогодні. Він дає благодать сьогодні. Тому можу сказати, що я щаслива. Не зважаючи на те, що зараз війна. Бо щастя випливає з внутрішнього миру, не «святого спокою» чи чогось зовнішнього. Тому відкриттям для мене стало також і те, що можна бути щасливою в часі війни. Я розумію, що це Божа благодать. Хочеться цим досвідом ділитися з іншими.
Ваше згромадження називається Сестри Францисканки Місіонерки Марії. Ваша духовність пов’язана зі святим Франциском з Ассізі. Яка риса цього святого Вас найбільше захоплює?
У різний час мене захоплювали різні риси святого Франциска. Однак, якщо говорити про сьогодні – то це вдячність. Ця вдячність допомагає бачити, скільки Господь робить для мене, скільки вже зробив, як сильно Він мене полюбив. Святий Франциск у Євангелії побачив, наскільки Бог його любить. Мені імпонує його захоплення і прославлення Бога. У молитві він висловлював, що Бог є його безпекою, підтримкою, любов’ю, вірою, надією. На сьогоднішній день ці слова мені також близькі. Цей святий для мене – носій Божого миру у той час, коли навколо є конфлікти, війна. Для мене це приклад того, як не дозволити зовнішньому злу, як у країні, так і у звичайній нашій щоденності, розбити нас чи роз’єднати. У той час, коли може бракувати світла і води, найбільш необхідних речей, коли нищать склади з продуктами, то святий Франциск вчить мене довіри, що Бог піклується. І я бачу цю Його опіку протягом усього цього часу. Тож для мене важливо не втратити духа вдячності та прославляти Господа у різних життєвих ситуаціях.
Окрім досвіду перебування у різних спільнотах вашого Згромадження у Польщі, Ви також здобули знання з досить незвичного способу терапії. Це музикотерапія. Як Вам вдається зараз служити цими знаннями і навичками?
Я їжджу до Фонду Об’єднаних Сердець і там проводжу заняття з музичної терапії для дітей, підлітків, молоді в спектрі аутизму. На кожному занятті збирається досить велика група – кільканадцять осіб. Зустріч відбувається раз на тиждень і триває годину. Це музичні заняття, що мають на меті покращення уваги, поведінки, зменшення стресу, дратівливості. Звуки вибухів ці діти і молодь можна сказати «відчувають» у двічі або втричі сильніше, оскільки їхня сенсорна чутливість підвищена. Тож наші заняття, під час яких вони почуваються у безпеці, хоча б трохи допомагають позбутись роздратування та негативного впливу війни. Батьки і вихователі не раз розповідали, що наші зустрічі приносять радість дітям і молоді. Тут вони посміхаються, ми граємо на музичних інструментах, танцюємо. Декілька осіб можуть співати, тож співаємо українські пісні. Ці зустрічі цінні і для мене, бо вчуся від них щирості, такого простого і радісного перебування разом, людяності. Бо ці діти і молодь не вміють удавати, вони дуже щирі і чутливі. Це щось таке у францисканському дусі. Помічаю, що після занять я повертаюсь вже іншою людиною. Це лише одна група. Здається, що у Кривому Розі є кілька подібних центрів, де діти мають такий простір для розвитку, безпеки, самовираження, покращення соціальних навичок, щоби потім вони могли навчитися бути серед людей та більше адаптуватись у житті.
Чи для таких занять є заздалегідь підготована музика?
Наше вухо під час війни стало дуже чутливим до різних звуків, різної їхньої динаміки. Тому музика має значення. Я беру це до уваги під час добору музики для занять. Ще раніше, під час навчання, нам говорили про важливість того, щоби слухати групу, в якій проводиш заняття, бути відкритим до змін. Тобто я маю добирати музику до групи. Тому зараз, перед заняттям, я готую певну музику, але приходжу і бачу, що та чи інша особа має такий стан, що цю музику не зможе сприйняти. Тому я вчуся еластичності щодо тої чи іншої ситуації, особи. Те, що я люблю чи вважаю доречним може бути недоречним для іншої людини. Не завжди заспокійлива музика може заспокоїти, навпаки може когось роздратувати або ж пригнічувати. Тож такі заняття з музикотерапії зараз спрямовуємо на те, щоби людині допомогти відкритися, заспокоїтися, а часом активізуватися до життя і забрати страх перед новим днем. Таке служіння допомагає мені прислуховуватись до іншої людини, до групи, співпрацювати. Я це дуже люблю у музикотерапії.
Сестро, пам’ятаю такі моменти, коли здається, що музика підносить душу до Бога. Щось таке надзвичайно неймовірне є в музиці…
Музика – справді велика сила, яку дав нам Бог. Ця сила дає нам підтримку в різних сферах життя. Трапляється, що можемо вмикати музику, коли прибираємо, щось робимо. Але в таких випадках набагато більший ефект буде, якщо знайдемо собі такий куточок, де зможемо ввімкнути собі музику і 5 хвилин її послухати. Залишити все і послухати. Побути з нею, віч на віч. Тоді це має кращий ефект, бо ця музика визволяє з мене різні емоції, які як раз у цей час можу собі дозволити пережити.
