Як зберегти внутрішній мир у часи страждань, чому психологічна допомога військовим потребує духовного виміру та з якими викликами стикаються українські родини на п’ятому році повномасштабної війни? Про це в інтерв’ю для ватиканських медіа розповів єпископ-помічник Кам’янець-Подільської дієцезії РКЦ в Україні Радослав Змітрович ОМІ.
Про це повідомляє Vatican News.
Ваше Преосвященство, 18-22 травня у Римі відбувалась зустріч єпископів облатів. Ви також були запрошені до участі в ній…
Ця зустріч відбувалася з нагоди річниці затвердження наших Конституцій і Уставу – правил життя, яке здійснив Папа Лев XII 200 років тому. Це велика подія для усього згромадження. Для роздумів про нашу харизму до генерального дому запросили єпископів облатів з цілого світу. Їх є більше 40, натомість приїхало 20 майже з усіх континентів.
Яке значення для Вас мала ця зустріч?
Я усвідомив, що ця харизма, яку я отримав, вона є в мені. Як єпископ, я часто думав, що не треба наголошувати на цій харизмі місіонерів облатів, тому що кожен має свою харизму. В нашій Кам’янець-Подільській дієцезії є й інші згромадження. Миряни також мають своє покликання. Мені видавалося, що треба трошки це ховати. Та тепер я усвідомив, що незалежно від того, чи я це ховаю, чи не ховаю, то вона в мені. Можемо навіть згадати про приклад Папи Франциска. Він був єзуїтом. Чи тепер Папа Лев – августиніанець. Так Бог захотів. Що людина з такою харизмою, з такою історією життя є Папою чи є єпископом – так, як я, єпископ-помічник в Кам’янець-Подільській дієцезії. Це приймаємо як Божу волю. Зрозуміло, що не треба переживати, що я щось накидаю комусь, а просто жити і служити. Те, що особливо важливе для облатів – це, напевно, бути місіонерами, місіонерами вбогих. Зараз майже вся Україна знаходиться у цій вбогості, поранена. Хоча Кам’янець-Подільська дієцезія не вважається місійною і є найбільш «католицькою» в Україні, однак постійні подорожі, відвідини – це також елементи служіння місіонера.
Попри повномасштабне вторгнення Росії в Україну Ви залишилися у Кам’янці-Подільському та продовжуєте служіння єпископа-помічника тамтешньої дієцезії. Який духовний досвід Вам приніс цей час?
На цій зустрічі єпископів у Римі мене попросили розповісти про досвід єпископа облата, який служить у країні, де йде війна, як свідка надії. Я почав від такого образу, що ти знаходишся в якійсь кімнаті, відкриваєш двері на коридор, і там темно. І можна залишитися в цій кімнаті, в цьому комфорті, або можна зробити крок уперед – і буде світло. Ця надія, вона з’являється в нас як це світло, коли ти приймаєш це натхнення, цей поштовх усередині тебе, твого сумління, твого серця, щоби робити ці кроки вперед. Це найбільш важливе: для мене особисто, а також щоб допомогти іншим. Тому що є дуже багато прикладів людей, які мають цього духа, мають цю надію – не теоретичну, що там буде якось краще, але вони досвідчують, що роблячи добро, служачи, захищаючи Батьківщину, вони відчувають смак життя. Вони, може, це не називають надією, але це є внутрішнє підтвердження, що можна і в такій страшній ситуації, як війна, мати мир, мати гідність. У грудні минулого року і в лютому цього року мені вдалося трохи побувати у Чернігові, в Києві. В дорозі я думав, як ці люди витримують ці бомбардування щоночі. І ця зима була важка. Уявляв собі, що місцеві мешканці дуже пригнічені, але в наших парафіях, там, де я був, зустрів людей, які мають духа. Зрозуміло, що вони моляться, але також це підтвердження того, що вони зробили правильний вибір. Можна сказати, що вони перемогли свій страх, він не мав над ними влади. Ці кроки вперед дають надію. Я не хочу сказати, що ті, хто виїхав з Києва в цей час, зробили неправильно. Ні. Бо ж завжди є конкретні умови, чому ти виїхав, зважаючи на особисту ситуацію, ситуацію твоєї сім’ї. Це все має своє значення. Для нас, священників, неймовірно цінне, що ми можемо бути з людьми в тих стражданнях, бути з ними на похоронах. Бачу, що наша присутність важлива. Є молитва, Розарій, і люди інакше переживають ці драми. Важлива ця підтримка один одного. Це також велике завдання, яке стоїть перед Церквою. На мою думку, тільки Церква може дати людині інтегральну реабілітацію. Йдеться не тільки про професійну психотерапію, яка також є необхідною. Чимало наших військових з неї скористалися, однак мусимо також ствердити той факт, що дехто з них втратив довіру до цих програм. З одного боку, те, що вони пережили, такий звичайний психолог не в змозі зрозуміти, не може підтримати. Треба бути дійсно професіоналом, але передусім мати досвід, життєвий досвід. Хтось закінчив виш і хоче допомагати комусь, хто пережив пекельні речі. Окрім того, ці реабілітаційні проєкти не завжди шанують людину як особу. Буває, що її більше трактують як знаряддя, щоби заробити кошти. І це людина відчуває відразу. Окрім психологічної допомоги важливо, щоби людина знайшла мир, необхідне пробачення. Пробачення іншій людині – може, сусіду, який не пішов воювати, комусь із сім’ї, хто не підтримав тебе, – і ворогу, врешті, також потрібно пробачити, щоби не мати цієї ненависті. Однак дуже важливим є те, щоби прийняти пробачення від Бога для себе, щоби піддатися цьому переконанню Святого Духа, що ти є любленим. Маю кілька дивовижних прикладів. Військовий Олег із Писарівки, який чимало років воював, потім отримав поранення і повернувся додому. Він із жінкою належить до Домашньої Церкви. Вони молилися, жінка його підтримувала. Однак після повернення йому було важко, не міг спати, зривався. Але два місяці тому я його знову зустрів, і він засвідчив, що «народився згори». Святий Дух дав йому досвідчити щось таке. Чи інший приклад – Вітя. Він без руки, недочуває, без батьків, без дружини, не хотів жити, був у депресії. Його товариші, Лицарі Йоана Павла ІІ, приходили і мотивували його далі жити. І тепер, як зустрічаєш його – це зовсім інша людина, радісна. Він подорожує, допомагає. Як це сталося? Це чудо. Але це може дати тільки Бог, найчастіше через Церкву. І це наше завдання.
Комісія душпастирства родин при єпископаті РКЦ в Україні, яку Ви очолюєте, на початку травня провела в Хмельницькому Всеукраїнський конгрес сімей про виховання дітей у часи війни. Чому саме таку тему обрано? Який відгук серед вірян мала ця подія?
Два роки тому для конгресу ми обрали тему батька в час війни. Минулого року говорили про роль і місію жінки в час війни. Зараз прийшла черга говорити про дітей, бо бачимо, що це важливо. Цього року дуже помітно, що ми всі втомлені, і людям важко рухатися з місця, тому цього разу не було стільки учасників, як хотілося. Ці всі конференції, свідчення є на ютуб-каналі Телебачення Віковічного Слова. Дехто дивився трансляції конгресу через ЗМІ. Один священник, який сповідав під час події, розповів, що до нього прийшов один військовий, який багато років вже не сповідався, і це була для нього нагода приступити до цього таїнства. Можна сказати, що і цього достатньо. Ті відгуки про конгрес, які я чув, були дуже позитивні. Ці конференції, свідчення торкаються серця.
Чи наступного року також плануєте такий конгрес?
Мені здається, що треба намагатися його провести. Але як буде наступного року, не можу сказати. Наступний рік у Римсько-Католицькій Церкві в Україні буде присвячений Непорочному Серцю Діви Марії. Існує пропозиція зробити міжнародний конгрес, присвячений об’явленням у Фатімі, Непорочному Серцю. Дуже чітко видно, що набожність до Серця Марії, ці акти посвячення мають великий вплив на історію. Мир не залежить передусім від мужності чи від зброї, яку ми маємо, але від інших речей. Тут можна пригадати 25 березня 2022 року, коли відбувся Акт посвячення Росії та України Непорочному Серцю Марії. Відразу після цього росіяни відійшли від Києва, залишили Чернігів. Хтось скаже, що там були проблеми з логістикою… Так, можливо. Але хтось же мав прийняти це рішення про відступ. Ці факти є дуже промовистими, їх в історії є дуже багато. Такі плани у нас є. Але все залежить від нашої Конференції єпископів – вони вирішуватимуть, чи варто таке щось проводити, чи ні. Мені здається, що це було би добре.
З якими головними викликами, на Вашу думку, зустрічаються українські родини на п’ятому році повномасштабного вторгнення?
По-перше, в Україні є велика кількість розділених сімей. Частина з них виїхала до Польщі, Німеччини, далі на захід. Однак є також поділ через те, що частина українців має рідних у Росії. І ті, що в Росії, не розуміють того, що відбувається в Україні, дуже часто підтримують війну. Це зумовлює великі конфлікти в сім’ях. Окрім того, є рани, пов’язані безпосередньо зі смертю. Це велике страждання для сім’ї, для дітей. Це і порушена більше чи менше психіка у тих, які повертаються з фронту – ветеранів. Це великий виклик – прийняти їх у сім’ях. Тому минулого року на конгресі ми говорили про роль жінок. На них лежить велика відповідальність. Як прийняти твого чоловіка, якщо він кричить, напивається? Тому також і стало більше розлучень. Хтось пішов на війну захищати Батьківщину, свою сім’ю, а потім виявляється, що немає вже у нього сім’ї, бо дружина знайшла когось. Особливо така ситуація загрожує жінкам, які виїхали за кордон, а чоловіки залишилися тут. Таких сімей є дуже багато. Окреме питання – народжуваність в нашій країні. На одну дитину, яка народжується, припадає три смерті. Така зараз статистика. Звісно, те, що ми робимо – це маленькі речі. Також і в кожній парафії є багато праці. Кожна сповідь, кожна Євхаристія – це дає сили та підтримує на дусі тих, які приходять до наших парафій. Це дає сенс і допомагає бути витривалими.
У травні в Брюховичах біля Львова відбувалася Асамблея вищих настоятелів і настоятельок чернечих згромаджень УГКЦ та РКЦ, які служать в Україні. Ви також брали участь у цій зустрічі як відповідальний за богопосвячене життя при єпископаті РКЦ в Україні. Чому послужила ця зустріч?
Для мене найціннішим є те, що така зустріч представників Римсько-Католицької та Греко-Католицької Церков відбулась. Це позитивний знак. З нами також був Апостольський нунцій в Україні архиєпископ Вісвальдас Кульбокас. Хоча ми всі є у Католицькій Церкві, однак співпрацювати нам не завжди легко. Україна, Церква потребує єдності, аби побачити, що є щось важливе, спільне. Ця зустріч мала на меті допомогти настоятелям і настоятелькам бути тими, які ведуть спільноти в цей час війни. У програмі були різноманітні зустрічі, конференції, розмови. Цінним є те, що можемо порозмовляти з кимось про свої труднощі, і виявляється, що в кожній спільноті переживається щось подібне.
