Створений минулого року в Івано-Франківську артоб’єкт «Пʼєта» (приблизно 4х4 м) відтворює картину Андрія Єрмоленка. Натхненна Мікеланджело, ця «Пʼєта» замість Христа зображує загиблого українського солдата, символізуючи полеглих захисників. Нещодавно артоб’єкт виставили в італійському місті Тоді, куди його привезли родини загиблих воїнів.
Про це пише Vatican News.
Ідея створення артоб’єкта «Пʼєта» (Оплакування Христа) розміром 375×375 см належить івано-франківським митцям Яремі та Наталі Стецик, які втратили сина на фронті. До роботи над твором, презентація якого відбулася у квітні 2025 року, долучилися й інші мешканці міста – зокрема дружини та матері загиблих військовослужбовців. Йдеться про репродукцію однойменної картини художника й військовослужбовця Андрія Єрмоленка, натхненної всесвітньовідомою «Pietà» – мармуровою скульптурою Мікеланджело Буонаротті кінця XV століття. У своїй інтерпретації український художник зобразив на місці тіла Христа загиблого українського воїна як символ усіх, хто віддав життя, захищаючи рідну землю. Від 27 березня до 7 квітня 2026 року артоб’єкт «Пʼєта» експонувався в італійському містечку Тоді (регіон Умбрія). Виставку було організовано з ініціативи муніципалітету Тоді, посольств України в Італії та при Святому Престолі, за підтримки місцевого Ротарі-клубу.
«Українську Пʼєту» в Італію привезли чотири жінки – представниці Асоціації родичів загиблих захисників, яка діє в Івано-Франківську. Кожна з них пережила важкий досвід втрати, яким поділилася під час відкриття експозиції. Їхні свідчення супроводжував католицький гімн «Stabat Mater» Якопоне да Тоді (XIII століття), який зачитували двома мовами.
Історія Галини: біль, що переростає в місію
«Нас сюди привів біль. Це біль родини, в якій, здавалося, що саме життя зупинилося. Це біль матері трьох дітей, яка дивиться на них і розуміє, що не може замінити їм батька, не може втішити», – ділиться Галина Батюк, голова Асоціації родин загиблих захисників Івано-Франківська, в інтерв’ю для ватиканських медіа. Її чоловік Сергій був інженером і, як батько трьох дітей, мав право на звільнення від військової служби. «У перші дні повномасштабного вторгнення він свідомо обрав піти на війну, щоб захистити своїх дітей і дати їм можливість зростати у свободі», – розповідає Галина. Сергій загинув 28 червня 2022 року, у День Конституції України. Разом із ним були ще двоє побратимів, як і він – зв’язківці. Повертаючись із передової на базу, вони підірвалися на міні – в одну мить три сім’ї опинилися в горі. «Ми познайомилися в день, коли їхні тіла привезли до Івано-Франківська, – пригадує Галина. – З’ясувалося, що в цих хлопців було багато спільних друзів; і ми, не знаючи один одного до цього моменту, разом прощалися з ними в одному храмі».
Дружина героя розповідає, що перші три місяці перебувала у стані заціпеніння: «У той час я могла відверто спілкуватися лише з дружинами тих загиблих військових. Ми разом їздили на кладовище і згодом зрозуміли, що є багато людей, особливо, жінок, кожна з яких вважала, що вона – самотня в цьому світі і що для неї усе закінчилося. Дивлячись одна на одну, ми розуміли, що все ж таки ми не самі і що ми повинні підтримувати одна одну. Через пів року нас було вже дуже багато, і ми спробували об’єднатися. В річницю повномасштабного вторгнення в лютому 2023 року ми заснували Асоціацію родин загиблих захисників і захисниць Івано-Франківська».
З України до Італії: міст солідарності з давнім корінням
Зв’язок між містом Тоді та Україною сягає VII століття і стосується Папи Мартина, який народився в Тоді, а помер у вигнанні саме в Херсонесі Таврійському, що біля сучасного Севастополя. Цю історичну нитку Джованні Антонеллі, волонтер з Тоді, разом із Ротарі-клубом та місцевою католицькою парафією зумів перетворити на конкретну та постійну гуманітарну діяльність. Як пояснює Антонеллі, шлях зближення розпочався у 2012 році з академічних дискусій про постать Папи Мартина та трагедію Голодомору. Однак саме з вторгненням 2022 року громада містечка Тоді показала свою прихильність до українців на конкретних справах: лише через два дні після початку великої війни перші два автобуси, завантажені допомогою, вже були в дорозі. З того часу ця діяльність не припинялася. Італійськи волонтер здійснив численні особисті поїздки в Україну, остання з яких – в Івано-Франківськ минулого січня. Тут він відвідав притулок для одиноких матерів та центр для літніх людей. Побачивши на власні очі глибокі рани, спричинені війною, Джованні дійшов важливого висновку: «Якщо сьогодні матеріальна допомога є надзвичайно важливою, то справжньою трагедією завтрашнього дня стане психологічна реабілітація тисяч вдів, матерів та сиріт».
«Українська Пієта»: символ болю і віри
Саме з бажання сімей загиблих розповісти про свій біль народилася ініціатива привезти до Італії «Українську Пієту», твір, створений у рамках занять з арт-терапії. Вибір Риму та Тоді не випадковий: якщо італійська столиця є «домом» для «Пʼєти» Мікеланджело (вона розміщена в базиліці Святого Петра у Ватикані), то містечко Тоді є батьківщиною Якопоне, автора всесвітньо відомого католицького гімну «Stabat Mater». Під час презентації українського артобʼєкта у залі міської ради біль Матері Божої був втілений через обличчя українських жінок. «Гімн Якопоне, – розповідає італійський волонтер, – був зачитаний українськими жінками, чергуючись із жінками з Тоді. Це була спільна молитва, надзвичайно зворушлива. Спочатку захід мав відбутися в церкві, але потім ми вирішили, що це послання має дійти до всіх, і провели його в міській раді». Джованні Антонеллі підкреслює, що подібні ініціативи мають допомогти боротися з так званою «втомою» громадської думки. «Ми вважаємо, що необхідно постійно підтримувати увагу до цієї теми, – підкреслює він, – тому що від подій в Україні залежить і доля нашого майбутнього. Те, що відбувається в Україні, відбувається в Європі».
Свідчення Марії: П’єта – образ кожної матері, яка втратила сина
«Мій син Марко загинув 30 квітня 2024 року, у Страсний тиждень. Йому мало виповнитися 33 роки», – з ніжністю розповідає Марія Вуянко, відома краєзнавиця. Марко, єдиний син, поділяв любов матері до історії: він закінчив аспірантуру і мріяв про наукову діяльність. Однак 25 лютого 2022 року він не вагався: «Він одразу пішов у військомат. Казав: “Хто, як не я?”. Для нього захистити свою землю, свою родину було найвищою цінністю». Марія розповідає, що, коли вперше побачила велику картину «Української П’єти», не могла відвести погляду. «Це було настільки пронизливо», – ділиться вона, додаючи, що можливість долучитися, доторкнутися до створення цього твору мало дуже велику цінність. В образі Пʼєти Марії Вуянко побачила два переломні моменти у своєму досвіді матері: «коли ти тримаєш дитину відразу після народження, і ти тримаєш дитину, коли вже знаєш, що ти більше її не побачиш». Пані Марія додала, що слова гімну «Stabat Mater dolorosa» – Стояла Скорбна Мати, який прозвучав під час презентації артобʼєкту в Тоді, торкаються всіх матерів, дружин і, особливо, дітей».
Олена про втрату чоловіка та досвід полону
Олена Мордік народилася в Донецьку. У 2014 році, з початком війни, вона разом із чоловіком і двома доньками втекла до Маріуполя, де вони проживали до лютого 2022 року. «За тиждень до початку повномасштабного вторгнення мій чоловік наполягав, щоб відправити доньок на захід України. Ми, оскільки обоє військові, залишилися захищати місто», – згадує Олена. Її чоловік Сергій загинув під час оборони «Азовсталі»; Олену, якій вдалося побачити його за день до смерті, росіяни взяли в полон. Про полон вона згадує «повну антисанітарію, переповнені камери і, насамперед, страшний голод»: «Я схудла майже на 20 кілограмів. Від голоду ми з дівчатами почали писати рецепти: ми уявляли всі ці смаки, всі ці продукти… Після цього ми начебто поїли, і нам якось так було краще. Я не знала, що XXI столітті я відчую на собі цей голод». Після трьох місяців ув’язнення Олену звільнили. Сьогодні вона живе в Івано-Франківську зі своїми доньками, де використовує свій досвід для допомоги в реабілітації інших ветеранів.
Розповідь Віри про міцну родину і жертву Ярослава
«Мій чоловік загинув у 48 років на Бахмутському напрямку. Попри те, що він міг залишитися вдома, щоб доглядати за літніми батьками з інвалідністю, він вирішив піти до війська: хотів захистити нашого сина, який уже перебував на фронті з 2019 року», – розповідає Віра Соболь. Віра і Ярослав одружилися в дуже молодому віці, і разом вчилися всього, що допомагало їм створювати затишок і добробут. Своїм двом дітям вони також привили любов до спільної праці та до культури. Ярослав відзначав кожне досягнення купівлею книги, з роками створивши велику сімейну бібліотеку. На початку вторгнення їхня донька продавала ці книжки просто на вулиці, і змогла зібрати значні кошти на підтримку армії. Тіло Ярослава досі не повернули, але його дружина не втрачає віри: «Кожна душа, яка віддала за нас життя, заслуговує на гідне поховання». Тим часом вона перетворила біль на служіння: доглядала за свекром аж до його смерті, допомогла лікувати свекруху. Віра також вишиває ікони для благодійних аукціонів. Зв’язок з «Українською П’єтою» має для неї велике значення: її донька, студентка графічного дизайну, долучилася до цього проєкту, присвятивши його батькові. «У зображеному на картині обличчі страждання я бачу біль кожної української жінки», – ділиться Віра. Сьогодні Віра знаходить силу в співі та сестринській підтримці інших вдів з Асоціації: «Ми розуміємо одна одну з пів погляду; разом перетворюємо скорботу на нову форму любові та стійкості».
