У передвеликодньому інтерв’ю для ватиканських медіа ординарій Київсько-Житомирської дієцезії єпископ Віталій Кривицький SDB, розповідає, як Київ та околиці пережили найважчу за останні роки зиму, а також називає три елементи, які допомагають українцям залишатися стійкими.
Про це пише Vatican News.
Цієї зими в Києві та на околицях холод вимірювався не лише градусами на термометрі, а й кількістю темних вікон у багатоповерхівках через надзвичайно нищивні російські обстріли по критичній інфраструктурі. Коли морози сягали –20°C, а тисячі родин залишилися без тепла й світла, парафії стали місцями, куди містяни приходили зігрітися, випрати речі чи зарядити свої ґаджети. Для ординарія Київсько-Житомирської дієцезії РКЦ в Україні єпископа Віталія Кривицького SDB, цей час став ще одним етапом тривалої «пустелі», якою вже не перший рік іде український народ. У розмові з ватиканськими медіа він ділиться історіями про те, як люди вистояли в найтемніші місяці, на що спирається їхня незламність і де шукати сили, коли здається, що втома бере гору.
Ваше Преосвященство, ця зима для Вашої дієцезії була особливо складною, особливо для Києва та області. Після серії потужних російських ударів по кількох великих київських ТЕЦ у січні-лютому мешканці майже 3 тисяч будинків залишилися без опалення. Ці атаки припали на час найсильніших морозів, коли температура сягала –20°C… Як Ваша дієцезія відреагувала на цю ситуацію?
Ми прийняли цей складний зимовий час як виклик, який маємо долати. Не знаємо, що ще може вимислити російський загарбник, але ми сприймаємо ці випробування як певну дорогу, яку маємо пройти, щоб відстояти нашу незалежність. Церква в цьому часі, звичайно ж, залишається зі своїм народом. Коли люди потерпали від холоду та дефіциту найнеобхіднішого, ми намагалися ділитися з тими, хто потребував найбільше. У Києві та області ми забезпечили всі наші парафіальні установи – храми та парафіальні приміщення – резервним живленням. Зробили це не для того, щоби священникам комфортно і спокійно працювалося, але щоб вони могли прийняти тих, хто є в потребі. До наших парафій приходило чимало людей: вони заряджали свої ґаджети, могли випити гарячого чаю чи просто побути трошки в теплі. Була можливість приготувати собі їжу, зігрітися, помитися або навіть випрати собі речі. Люди потім поверталися до своїх домівок, і ця відвага, з якою вони трималися у тих важких обставинах, вражає та підносить дух. Коли ми говоримо про допомогу Церкви, то в жодному разі не маємо на увазі тільки Церкву в Києві та околицях, чи в Україні. Ми вкотре відчули велику солідарність всієї нашої Католицької Церкви – тих дієцезій, тих благодійних організацій, які знову поспішили з допомогою, щоби забезпечити нас або генераторами, яких так бракує, або пальним для них, або ж іншими необхідними речами, які були передані людям. Ми з глибоким зворушенням прийняли підтримку польських єпископів та дієцезій – вони допомагали не лише Київсько-Житомирській, а й багатьом іншим дієцезіям, тримаючи нас у своїх серцях до останнього. Коли говорю, що Церква допомагає, то кажу про свідомих християн, братів і сестер у Христі, з цілого світу, чиїх сердець торкнулася наша ситуація. Звичайно, перш за все, це пам’ять у молитві перед Господом, це солідарність, така дружня, це братерська любові, коли хтось телефонував, підтримував нас. Це була і конкретна матеріальна допомога – генератори, пічки-буржуйки та інші речі, необхідні, щоб пережити зиму.
Яка зараз ситуація в Києві?
Звичайно ж, не можна не помітити в людях щирої радості з настання теплих днів. Люди справді тішаться, бо ця зима була великим викликом. Дехто фактично опинився на межі виживання. Із весною приходять і нові сподівання. Такого оптимізму і такої радісті, насправді, не треба спеціально шукати – її видно в очах. Багато хто повторює: «Цю зиму ми вистояли». Однак маємо готуватися до нових можливих викликів, які може нам підготувати загарбник. Сьогодні Київ та околиці працюють, живуть у своєму ритмі. Проте багато людей мають пошкоджені домівки через розриви системи водопостачання, теплопостачання. Окремі ремонтні бригади працюватимуть ціле літо, щоби відновити систему до настання наступного опалювального сезону. Однак деякі комунікації навіть за цей час не вдасться відновити, через масштабність пошкоджень, тому кожна родина має підготуватися до наступної зими своїми силами. Вона також для нас може стати черговим важким викликом, якщо Господь раніше не пошле нам цей довгоочікуваний справедливий мир. Ми розуміємо, що боротьба ще не закінчилась. Додатково зараз ми стикнулися із великим зростанням цін – від енергоносіїв до продуктів харчування та комунальних послуг. Мова не лише про те, що люди змушені себе обмежувати у подорожах автомобілем, а й про те, що зараз ми дуже залежимо від роботи генераторів, які забезпечують життєдіяльність в різних аспектах. Використання та утримання генераторів стає дедалі дорожчим. У столиці деякі заклади харчування та продуктові магазини навіть змушені закриватися…
Які настрої серед вірян, якщо говорити про духовний вимір проживання цього часу Великого Посту і триваючої війни взагалі? Чи не охопила людей зневіра?
Для мене особисто – і я так само чую про це у розмовах із людьми – Великий Піст протягом останніх років нагадує пустелю, якою йшов ізраїльський народ до Обітованої землі. Як тоді ізраїльтян, так і нас щодня зустрічають нові виклики. Щодня ми ведемо боротьбу за власне існування. Щодня ми маємо шукати Бога, який є відповіддю на ці виклики. Так само щодня можемо переконуватися у своєму серці у словах пророка Єремії, що проклята є людина, яка надію покладає на іншу людину, яка відійшла своїм серцем від Господа. Ми розуміємо, що війна – це час випробування не тільки на нашу стійкість перед холодом, перед іншими викликами, але це так само випробування нашого діалогу, наших особистих близьких стосунків із Богом. Бо саме під час війни дуже сильно оголюються всі наші слабкості, і ми швидко можемо зламатися, якщо не опираємося на Бога. У той самий час у цій пустелі ми досвідчуємо Божої опіки. Ми кожного дня дякуємо Богові за наших захисників: вони свідчать, що саме Він дає їм таку велику силу. Ми дякуємо Богові кожного дня за прожиту ніч. Дякуємо, що живі після кожного обстрілу. Ми відчуваємо, що йдемо у темряві. Невідомо, як завтра може змінитися ситуація як у нашій державі, так і в цілому світі. Це час великих змін.
Однак, знаємо, що дорога Великого Посту завжди веде нас до Воскресіння…
Так, ми наближаємося до Христової Пасхи, і будемо святкувати її як перемогу. Перемогу, я би сказав, не в мілітарному плані, чи політичному… Тільки один Бог знає, скільки нам треба ще пройти на цьому шляху. Але, власне, як перемогу над тими власними слабкощами і гріхами, які вийшли назовні під час війни, які дали себе ідентифікувати протягом Великого Посту і були подолані у духовній боротьбі. Сьогодні ми визнаємо, що це Бог перемагає в нас. Тому кожного дня ми святкуємо певну перемогу над собою, над злом, яке намагається опанувати наше серце. У цій пустелі ми також досвідчуємо підтримку так би мовити «ангелів» – тих людей, які моляться і підтримують наш народ у цей складний час. Якось після роздумів мені прийшов такий певний образ – тринога, на якій стоїть наш український народ сьогодні. Перша опора – це милосердя нашого Бога. Якби не Він, ми б насправді не мали шансу на існування. Друга опора – це ті, хто солідарний з нами, які, відгукнулися також на Боже слово, виконали Господній задум. І третя опора, звичайно ж, – це відвага та незламність нашого народу. Завдяки цій «тринозі» ми стоїмо.
Цього року виповнюється вже дев’ять років, як Вашій пастирській опіці довірено Київсько-Житомирську дієцезію. Останні чотири роки – це повномасштабна війна Росії проти України; період постійних обстрілів, атак та невпевненості у завтрашньому дні. Ви як єпископ несете відповідальність за дієцезію, за духовенство та вірян; Ви покликані бути підтримкою для тих, кому найважче, хто опинився на межі зневіри. Що допомагає особисто Вам триматися у цей складний час?
Перше – це, звісно, мій особистий зв’язок з Богом: щоденна молитва, роздуми над Божим словом. Це також і короткі молитовні заклики. Я щодня бачу Його знаки – вони дають мені сили вистояти, бо бачу, що Бог поруч, йде разом із нами. На час мого єпископства припала й пандемія ковіду. Ми тоді теж не знали, що і як робити, шукали шляхи вирішення. Але це було ніщо порівняно з війною. Увесь цей час мені допомагає молитва людей, які я знаю, що за мене щодня моляться. Я їм безмежно вдячний. Вони навіть не уявляють, скільки дарів та сил вони випрошують для мене у Господа. Тому, коли я сам перемагаю власні слабкості чи зовнішні виклики, то я дійсно завдячую тій «армії молільників», які стоять за моєю спиною. Я дуже вдячний близьким братам і сестрам у Христі, які є поруч і слугують для мене прикладом. Усім нам іноді хочеться «втомитися» – тобто визнати втому і зупинитися. Але коли бачиш, що люди поруч втомлені не менше, проте відважно працюють, це стає потужною підтримкою та стимулом іти далі. Тому надихають не лише приклади святих, а й такі відважні та віддані люди, які сьогодні поруч із нами. У єпископському служінні надзвичайно цінно мати змогу покластися на найближчих співпрацівників. Це священники, богопосвячені особи та миряни, яким довіряю. Можу делегувати їм певні справи й бути спокійним, знаючи, що можу це «відпустити». Я дуже вдячний Богу за таких людей. Особливо важливими та цінними для мене – бо їх не так багато – є хвилини тиші. Це нагода поміркувати у Божій присутності над пережитим днем, над зробленим чи не зробленим. Це час на самоті з собою під Божим поглядом.
Ексцеленціє, сьогодні Ви маєте нагоду звернутися до наших читачів. Що у Вас зараз на серці? Що б Ви хотіли їм побажати з нагоди Великодня?
Дорогі читачі ватиканських медіа! Мені випала чудова нагода подякувати за вашу солідарність, за єдність з нашим українським народом та Католицькою Церквою в Україні. Дякую за всі ваші молитви.
Дякую, що тримаєте нас у своїх серцях, заступаєтеся за нас перед Господом і перед людьми цього світу. Дякую за всю вашу допомогу, яка дозволяє нам сьогодні вистояти й вижити в складних умовах цієї жорсткої, кровопролитної війни. Дякую і прошу, щоб ми надалі залишалися у ваших молитвах. Аби ви продовжували заносити ці благання про якнайшвидше настання миру в Україні так в цілому світі – на всіх теренах, де люди так само чекають на справедливий мир.
З нагоди Великодня хочу побажати всім нам, щоб дух перемоги Христа оселився в серці кожного. Бажаю, щоб попри зовнішні обставини ми побачили Бога, Який перемагає в нас самих або поруч із нами. Нехай через кожного з нас ця Христова перемога досягне тих, хто зневірився, хто втомлений чи перебуває у розпачі. Бажаю, аби ми стали тими апостолами, які самі зачерпнули радості Воскресіння Христового і понесли її іншим. Нехай радість Христа Воскреслого наповнить кожну домівку та кожне серце!
