Свою третю великопісну проповідь для Римської курії отець Роберто Пазоліні, OFM Cap. присвятив темі «Місія. Звіщати Євангеліє кожному створінню». Він зосередився на деяких аспектах того, як можна допомогти іншій людині наблизитися до Бога. «Інший – це не територія, яку треба завоювати, а життя, з яким треба зустрітися, яке треба шанувати», – підкреслив він.
Про це пише Vatican News.
У пʼятницю, 20 березня 2026 р., Проповідник Папського дому отець Роберто Пазоліні, OFM Cap., виголосив у залі Павла VI у Ватикані третю великопосну проповідь для Римської курії. Його проповіді мають загальну тему: «Коли хтось перебуває у Христі, той є новим створінням (2 Кор 5, 17). Навернення до Євангелія згідно зі святим Франциском». Проповідник пригадав, що у перших двох роздумах він говорив про деякі вирішальні етапи духовного досвіду Франциска: навернення і братерство як конкретне місце де досвід навернення набуває форми.
«Місія. Звіщати Євангеліє кожному створінню» – такою була тема третьої великопісної проповіді отця Пазоліні, а її основна ідея полягала в тому, що навернення і братерство не є кінцевою метою: вони знаходять своє завершення у місії. Проповідник розділив свої роздуми на п’ять підтем.
Вести до Христа через свідчення
У першій підтемі йшлося про спосіб, у який можна сприяти тому, щоб Христос народився в серці людині. Згідно з францисканською духовністю, це відбувається не стільки через слово чи проповідь, скільки через приклад свого життя. Проповідник зазначив, що подібно до того, як Христові учні не могли тримати лише для себе досвід перебування з Господом, так само і ченці францисканці, отримавши досвід спільного перебування та молитви, мали бажання поділитися з іншими досвідом та проповіддю Євангелія. «Неможливо по-справжньому говорити про те, що ще не пустило коріння у власному житті, – підкреслив отець Роберто Пазоліні. – Святий Франциск знає про ту тонко приховану спокусу – говорити гарні слова, не давши їм спочатку перетворити себе, і казати іншим про те, що ще не стало плоттю в нас».
Для святого Франциска, як пояснив проповідник, покладатися більше на свідчення, ніж на слова, – це не стратегічний вибір, а наслідок глибокого богословського переконання, що Христос – це не інформація, яку треба передати, а таїнство, що живе в людськості й прагне бути усвідомленим, щоб проявитися в житті. «Коли Христове таїнство проявляється в нас, щось може почати зрушуватися і в інших. Не тому, що ми сказали найвлучніші слова, а тому, що в нас стало помітним нове, інше життя», – підкреслив він.
Перш ніж пропонувати щось іншим, потрібно вміти приймати
Друга підтема, яку Проповідник Папського запропонував присутнім у залі Павла VI, стосувалася того, як ставитися до людей, яким ми хочемо звіщати Євангеліє. За його словами, святий Франциск, доручаючи місію своїм співбратам, давав їм настанови, подібні до тих, які Христос давав своїм учням. Серед цих настанов – не брати із собою «ні калитки, ні торби, ні сандалів» (Лк 10, 4), приймати гостинність людей (пор. Лк 10, 7-8). Отець Пазоліні зауважує, що на початку Десятої глави Євангелист Лука подає важливу деталь: Христос посилає їх у місця, куди сам мав прийти» (Лк 10, 1). «Це кардинально змінює наше бачення місії, – підкреслив францисканець. – Учні не приносять щось, чого бракує, а готують зустріч, яку сам Ісус бажає зреалізувати. Не все залежить від них: те, що вони не можуть зробити, здійснить сам Господь. Не ми є центром проповіді, а обличчя Боже, яке ми, у простоті, можемо зробити прозорим і доступним».
За словами отця Пазоліні, прийняти гостинність іншого «означає визнати, що інший – це не лише адресат, а й той, від кого можна щось отримати». Тобто, це означає серйозно ставитися до людської сутності іншої особи та її схильності до добра. «Таким чином твориться новий простір, у якому Євангеліє постає не як щось нав’язане ззовні, а як усвідомлення присутності, яка вже діє», – підкреслив він.
Вміти слухати і чекати запитання
У третій підтемі йшлося про мистецтво вислуховувати запитання співрозмовника, не випереджаючи його відповідями, про які його не просили. Проповідник Папського дому звернув на пошану, з якою святий Франциск ставився до інших, визнаючи в кожній людині присутність Бога, що вже діє, і таким чином створюючи простір для справжнього діалогу. «Справа не лише в тому, щоб вміти говорити, – зауважив отець Пазоліні, – а насамперед у тому, щоб вміти слухати. А коли настає час, – вміти передавати слова надії, що походять від Бога». У цій перспективі євангелізувати означає не давати відразу відповіді, а вміти чекати, поки з’являться запитання. Йдеться не стільки про спосіб спілкування, а про внутрішню поставу, яка походить з переконання, «що Бог підтверджує та доповнює наше вбоге свідчення».
Проповідник пригадав євангельську розповідь про зустріч Христа із Закхеєм. Ісуса нічого від нього не вимагає, не повчає його, а просто каже: «Сьогодні я маю бути в твоєму домі» (Лк 19,5). Саме ця безкорислива й несподівана зустріч, за словами францисканця, пробуджує в Закхеї бажання змінити своє життя. «Проповідувати Євангеліє, – підкреслив священник, – означає з пошаною наближатися до життя інших і визнавати, що в складності їхнього життя вже є пошук сенсу, добра, істини. Свідки Воскреслого – це не люди, які мають всі відповіді. Це люди, які навчилися слухати свої запитання та жити зі своїми світлими та темними сторонами, щодня дозволяючи Христові навчати себе».
Визнавати людську гідність одні одних
Наступна підтема проповіді отця Пазоліні була присвячена зустрічі святого Франциск та султана Аль-Маліка аль-Каміла, що мала місце 1219 році під час облоги Думʼята, портового міста в Єгипті в дельті Нілу, з боку хрестоносців. Незважаючи на небезпеку святий Франциск проходить через фронт до султана. Хоч його затримують і заковують у ланцюги, він не відступає, а просить бути допущеним до правителя. З того, що могло стати початком мучеництва, народжується незвичайна зустріч. Султан бачить у Францискові Божу людину, слухає його і, відпускаючи живим і неушкодженим, просить молитися за себе.
За словами проповідника, ця подія показує, що справжнє свідчення віри не завжди приходить через слова, а через спосіб життя. «У той момент, – пояснив він, – не відбувається навернення в тому сенсі, якого ми завжди очікуємо, але народжується щось не менш реальне: справжня зустріч між двома людьми, різних за вірою та історією, які здатні стояти один перед одним без страху». Саме такий спосіб зустрічі, як зазначив францисканець, залишає слід в історії і з часом стає також стилем, що уможливлює стосунки та діалог між різними релігіями. Це діалог, у якому його учасники визнають гідність один одного.
Підкорятися означає дати можливість іншій людині відкритися
В останній підтемі третьої великопосної проповіді отця Пазоліні для Римської курії йшлося про євангельський парадокс підкорення, яке не є слабкістю, а найвищим проявом любові. Проповідник Папського дому зауважив, що францисканський “Устав незатверджений” містить короткий розділ із вказівками щодо постави ченців, коли вони зустрічають представників інших релігій. Там зазначається, що вони повинні «підкорятися кожному людському створінню задля любові до Бога». Цей вислів, за словами отця Пазоліні, можна неправильно трактувати. «Згідно з Євангелієм та у розумінні святого Франциска, – пояснив проповідник, – підкорення не означає втрату власної ідентичності, ані капітуляцію перед іншим через слабкість. Це вільний вибір на користь пошани та діалогу. Це означає визнати, що інший – це не територія, яку треба завоювати, а життя, з яким треба зустрітися, яке треба шанувати та прийняти. Людина, яка ставиться до інших саме так, дає їм можливість відкритися, проявитися, показати себе такими, якими вони є. Таке сприйняття інших є глибоко євангельським».
Проповідник підкреслив, що саме у такий спосіб Божий Син явився і віддав себе світові. У посланні до Филипʼян апостол Павло пише, що Христос «применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, він понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж – хресної» (Флп 2,7-8). «Бог не нав’язував себе людині, а дав їй простір, – підкреслив отець Роберто Пазоліні, – Він не ревно оберігав свою велич: Він віддав її, щоб інший міг її прийняти і жити. Ось у чому полягає форма любові. Ось чому проголошувати Христа з позиції зверхності чи контролю може означати зрадити саме те Євангеліє, яке ми хотіли б донести. Наша авторитетність походить не від ролі, а від життя, яке погоджується увійти в цю динаміку любові».
