Днями завершився візит кардинала Тімоті Редкліфа ОР, до України. У коментарі для ватиканських медіа кардинал розповів про програму подорожі та найбільш зворушливі зустрічі на українській землі.
Про це пише Vatican News.
«Думаю, для всіх нас важливо пам’ятати, що страждання України – це не лише страждання однієї країни, це страждання цілого світу. Питання полягає в тому, чи зможемо ми залишитися світом, у якому існують свобода і демократія. Україна перебуває на передовій не лише власного конфлікту, а вирішального моменту для цілого світу», – підсумував в розмові з отцем Ярославом Кравцем, ОР, кардинал Редкліф ОР. Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю з англійським кардиналом про підсумки візиту до України, який тривав від 27 лютого до 11 березня 2026 року.
Кардинале, Ви щойно повернулися з України. Які місця Вам вдалося відвідати?
Ми розпочали нашу подорож у Києві, і це був надзвичайний досвід. Мене глибоко зворушило відвідання військового госпіталю, де ми зустрілися з пораненими військовими, а також з директором закладу Іваном Яворським. Потім ми вирушили до Фастова, щоб відвідати Місію святого Мартина. Було надихаюче бачити так багато радісних волонтерів і те, як вони дбають про дітей і залучають місцевих людей до служіння Божому люду. Херсон, у багатьох сенсах, був для мене найбільш зворушливим місцем. Там можна побачити, як війна руйнує життя громади. Залишилося дуже мало літніх людей. Але саме там ми також зустріли велику мужність – людей, які готові залишатися і робити все можливе задля розбудови майбутнього.
В Одесі ми мали прекрасну зустріч і теплий прийом у єпископа Станіслава Широкорадюка [ординарія Одесько-Сімферопольської дієцезії – ред.]. Після цього ми повернулися до Києва, а звідти вирушили до Харкова. Харків зазнав дуже багато страждань. Але й там ми побачили дивовижні знаки надії. Ми побували у сестер оріоністок. Вони мають дім для матерів-одиначок, і це місце було сповнене радості. Ми відвідали спільноту греко-католиків, були на їхній літургії, а також зустрілися з єпископом Павлом Гончаруком [ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії – ред], у католицькому катедральному соборі. Зрештою, повернення до Києва відчулося майже як повернення додому. Коли настав час залишати Україну, я був радий їхати додому, але водночас мені було сумно прощатися з людьми, якими я захопився і яких встиг полюбити.
Ви провели кілька тижнів в Україні і навіть відвідали Херсон, який перебуває дуже близько до лінії фронту, а також Харків, розташований біля кордону з Росією. Яка рефлексія про цей час найважливіша для Вас?
Все ще дуже свіже. Мені потрібен час, щоби все це осмислити. Одним із найпрекрасніших образів для мене в Херсоні було бачити, як печуть хліб для людей – прямо на місці, силами місцевих волонтерів. Щодня у молитві «Отче наш» ми говоримо: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні», і там ми бачили, як цей хліб «народжується». Водночас ми були свідками обстрілів дронами, і бачили те, наскільки люди вразливі перед атаками. Відчувається той стрес, у якому вони змушені жити, і виснаження від того, що день за днем доводиться жити під постійною загрозою насильства.
Яка зустріч за цей час справила на Вас найбільше враження?
Однією з найбільш зворушливих була зустріч із дітьми матерів-одиначок у Харкові. Ці діти пережили дуже багато. Багато з них замислюються над своїм майбутнім і місцем у житті. Побачити радість, яку сестри дарують цим дітям, було справді дивовижно. Мене також дуже вразила розмова з отцем Максимом Падлевським у Херсоні, який залишається там майже наодинці, вірно служачи на передовій. Для мене це було надзвичайно сильним і зворушливим свідченням.
У цих містах Ви зустрічалися з представниками деяких чернечих спільнот – сестрами оріоністками, кармелітками, отцями василіанами та домініканцями. На Вашу думку, якою є роль богопосвячених осіб у час війни?
Велич того, щоб бути богопосвяченою особою – це те, що ти є братом або сестрою. У час війни існує небезпека замкнутися в собі та думати лише про себе. Але Папа Франциск закликав нас до братерства, яке охоплює весь світ. Кожна богопосвячена особа має бути знаком цього братерства – не лише у власній спільноті чи країні, а знаком братерства всієї людської родини, єдиної у Христі.
Ви бачили багато людей у потребі. Як можна допомогти і підтримати Україну? Яка потреба сьогодні найважливіша?
Думаю, для всіх нас важливо пам’ятати, що страждання України – це не лише страждання однієї країни, це страждання цілого світу. Питання полягає в тому, чи зможемо ми залишитися світом, у якому існують свобода і демократія? Україна перебуває на передовій не лише власного конфлікту, а вирішального моменту для цілого світу. У цей час ми повинні пам’ятати, що українці, які страждають, – наші брати та сестри, як сказав пророк Ісая: «плоть від нашої плоті і кров від нашої крові».
І на завершення: зараз на Близькому Сході триває нова війна, а Ви вже багато років звертаєтеся із закликами до миру. Чи маєте слова надії для тих, хто нині живе у страху?
Надія є завжди. Кожного разу, коли ми звершуємо Євхаристію, ми звершуємо таїнство надії – навіть тоді, коли здається, що надії немає. Мене дуже засмучує бачити, як знову й знову повторюються ті самі помилки – ілюзія, що проблеми можна вирішити, вбиваючи людей. Це неможливо. Але будемо сподіватися, що поступово світ зрозуміє: мир можливий лише тоді, коли ми навчимося бачити в чужинці нашого брата і нашу сестру.
