Ректор Інституту богословських наук Непорочної Діви Марії м. Городок у діалозі розповів про молитву як школу бажання, виклики війни та духовні ліки проти ненависті у Рік Пресвятого Серця Ісуса, а також як вчиться, формуючи себе, виховувати майбутніх богословів з «палаючим серцем».
Як у рік надії Ви відкрили для себе наново чесноту надії ?
На початку року надії у січні 2025 року мене запросили провести для семінаристів у Вищій духовній семінарії в Хмельницькому день зосередження. Довго думати над темою конференцій не було потрібно, адже сам рік спонукав, щоб пороздумувати над цією важливою чеснотою, якою є надія.
Великою допомогою для мене стала енцикліка папи Бенедикта під назвою «Спасенні надією». Особливо мене вразили його тексти, де мова йшла про «площини» осягнення і здійснення надії. Перша «площина» про котру згадує Папа, це молитва, як школа надії. Усі ми знаємо, що таке молитва. Я знаю, що таке молитва. Але постійно є небезпека, щоб звести її до механічного підходу або розчаруватися тоді, коли здається, що тебе вже не чують. Тут я знайшов гарну відповідь від Папи: «Навіть якщо мене вже ніхто не чує, Бог, як і раніше, слухає мене» (Пор. Spe Salvi, 32).
Образ св. Августина про оцет та мед відкрив для мене глибокий зв’язок між молитвою і надією. Адже кожну молитву можна і потрібно назвати школою бажання. Ми, як люди, створенні для самого Бога, щоб бути наповненими Ним. Але наше серце досить тісне, тому його слід зробити ширшим: «Так Бог, відкладаючи [Свій дар], розширює [наше] бажання; за допомогою бажання Він робить ширшими [наші] душі і, розширюючи їх, робить здатними [прийняти Його Самого]». Далі Августин використовує образ для опису цього процесу розширення і підготовки людського серця. «Уяви, що Бог бажає наповнити тебе медом [образом ніжності Бога і Його благості]. Якщо ж ти повний оцту, куди вміщатимеш мед?». Посуд, тобто серце, слід спочатку розширити, а потім очистити: звільнити від оцту і його присмаку. Це вимагає праці, завдає болю, але лише так можна здійснити те, до чого ми призначені» (Пор. Spe Salvi, 33). Для себе я розумію, що моя молитва теж стає надією, хоча я до кінця не усвідомлював цього. Бог, однак, має для кожного з нас, а передусім для мене, момент, в якому я починаю розуміти, якою має бути молитва – тобто справжні стосунки з Ним.
Натомість інша площина, яка теж для мене стала глибшим розумінням – це мова про діяння і страждання як школу надії. Усе те, що я роблю має сенс, коли поєднане з Богом. Тут для себе я наново зрозумів, що будь-які зусилля мають сенс тоді, коли їх я жертвую Богу. У такому контексті надія сповнюється у моєму служінні для студентів, працівників, а також тоді, коли їду служити у парафії.
Окрім того, папа Бенедикт XVI каже неймовірну річ, що міра людяності визначається ставленням до страждання. Ми живемо у важкий час війни, кожен по-різному її переживає – страждає або співстраждає. Кожен день – це нові страждання та біль. Ми не можемо усунути біль зі світу, але можемо знайти в ньому сенс через єднання з Христом. Я особисто переконався вже багато разів у своєму житті, що коли жертвую Богові свої болі, переживання чи якусь прикрість, Він дає мені сили та зростання у чесноті надії. Тому рекомендую заглянути до енцикліки папи Бенедикта «Спасенні надією» (Spe Salvi). Там є багато чудових рекомендацій, духовної підтримки та відповіді для нашого духовного життя.
Яка людина є для Вас свідком надії або яка історія?
Я би тут відкликнувся до мученників, які віддали своє життя у 30-ті роки ХХ століття в нас на території України. Потім єпископ Ян Ольшанський та його життя у радянський час і о. Андрій Мацьонг, перший ректор нашого інституту. Чому саме вони?
Мученики 1930-х років – це люди, які стали свідками «великої надії» в найтемнішу ніч. Коли храми руйнували, а віру намагалися викорінити фізично, їхня готовність піти на смерть за Христа стала тим «якорем» для майбутніх поколінь. Їхня жертва саме про те, що істина і любов мають більшу цінність, ніж фізичне виживання. Без їхнього «ні» тиранії, сьогодні не було б нашого «так» Богові.
Єпископ Ян Ольшанський – це людина надії, яка жила у важких часах комунізму. Життя цього священника в радянський час – це школа «малої надії» в щоденних справах, яка врешті-решт перемогла систему. Надія як тиха витривалість у важких обставинах життя. Він став справжнім свідком вірності, а його служіння спочатку в Городку, а пізніше в Маниківцях, коли він був одним із небагатьох душпастирів на величезні терени, – це приклад того, як людина тримає світ відкритим для Бога. Саме він став тим мостом, який з’єднав переслідувану Церкву з відродженою. Його надія була терпеливою: він сіяв тоді, коли здавалося, що жнив не буде.
Як перший ректор нашого інституту, о. Андрій Мацьонг втілив «активну надію» (Spe Salvi, 35). Починати будівництво вищого навчального закладу на руїнах після десятиліть атеїзму – це був справжній акт відваги. Для мене він є особливим свідком, адже я продовжую його справу, яка принесла вже багато плодів для Церкви в Україні. Його надія була інтелектуальною та творчою – він вірив, що українська земля потребує глибоко освічених богословів – людей, які будуть жити надією, любити Церкву та нести істину у цей світ.
Я відкрив для себе, що варто повертатися до читання також життя святих, які надихають як жити Божим життям у різних обставинах.
Які духовні цілі ви ставите перед собою на Рік Пресвятого Серця Ісуса?
Напевно найперше, що я хотів відзначити – те, що у часі війни, коли стільки страждання і втрат, болю і багато питань, коли ми можемо втратити сенс надії, приклад Божого Серця, як джерело та ліки проти ненависті, дуже на часі. У часі війни найбільшим духовним викликом є збереження людяності. Споглядання пробитого Серця Ісуса як джерела милосердя, яке здатне поглинути зло, це і є та «активна надія», яка не дає світу скотитися до повної втрати себе.
У цьому році, я би хотів переосмислити традиційне почитання перших п’ятниць та об’явлень св. Маргариті Марії Алякок через призму сучасного богослов’я серця. Тому гарною нагодою стане знову прочитати останню енцикліку Папи Франциска про Пресвяте Серце Ісуса «Dilexit nos» («Він полюбив нас»), де він наголошує, що серце – це центр особистості, де з’єднуються розум і воля. Для мене це важливо, щоб формуючи себе, я вчився того як формувати майбутніх богословів: не лише як «інтелектуалів», а як людей з «палаючим серцем».
Для мене важливо також надалі жити глибоким духовним життя, очищаючись від того, що мені ще заважає бути у єдності з Богом. Хочу, щоб мої адміністративні обов’язки (ремонти, плани, звіти) чи викладацька діяльність не ставали перешкодою для молитви, а були її продовженням. Хочу, щоб кожне моє рішення виходило з серця, яке перебуває в єдності з Христом.
Максим Железницький
