У четверті роковини повномасштабного вторгнення ординарій Київсько-Житомирської дієцезії єпископ Віталій Кривицький SDB ділиться спогадами про початок повномасштабної війни та розповідає, як вона змінила його особисто. Також ординарій окреслює стратегічні завдання для тих, хто перебуває в тилу, та дає практичні поради, як краще підготуватися до урочистості Воскресіння Господнього.
Отче єпископе, чи пригадуєте Ви ранок 24 лютого 2022 року? Де Вас застала звістка про початок повномасштабної війни? Якими були Ваші перші думки та рішення?
Я був вдома і прокинувся вранці від перших вибухів та тривоги. Тоді зрозумів: все ж таки вона почалася. Ми вже знали за декілька днів до того, що, правдоподібно, розпочнеться війна, але завжди залишалася надія, що цього не станеться.
Того ранку я усвідомив, що ми вже точно не повернемося до попереднього стилю життя та служіння. Зрозумів, що перегортається абсолютно нова сторінка нашого життя і ми мусимо в ній знайтися. Цей день був наповнений розпізнанням: треба було робити перші кроки, дати інформацію священникам, сказати їм, що робити на випадок втрати контакту. Вже тоді до Києва не міг повернутися єпископ Олександр Язловецький, і стало зрозуміло, що ми маємо розділити обов’язки: хто буде в Києві, а хто в Житомирі, щоб забезпечити життєдіяльність дієцезії.
Згадуючи сьогодні ці дні, скажу, що вони для мене ніби в мороку чи тумані. Тоді розпочалося зовсім нове життя, але навіть у той складний час ми намагалися не втрачати зв’язок із Господом та Його Словом у молитві.
Тобто не було ніякого хаосу?
Хаос тоді намагався увійти в кожне серце і я би сказав, що це була боротьба з ним. Проблема виникла б тоді, якби хаос запанував над нами. Чи був він поруч? Так. Дуже багато знайомих не знали, що робити. Багато представників влади зникли – і телефони, і контакти, які раніше діяли, відійшли в минуле. Але з’являлися інші люди. Ті, кого ти навіть не сподівався побачити. Наприклад, наші захисники. З ними треба було налагоджувати стосунки та будувати нову реальність із Господом.
Єпископе Віталію, минуло вже чотири роки від початку повномасштабної війни. Як ці події вплинули на Вас особисто – як на пастиря і як на людину?
Як і багатьох інших священників, ця війна змінила мій підхід до читання та проповіді Божого Слова. Багато уривків Святого Писання відкрилися по-новому, стали більш реальними. Ми відійшли від того комфортного пацифізму, який мали раніше.
З іншого боку, з’явилися виклики. Як я часто повторюю: важливо нам самим не «захворіти війною», щоб ми не почали мислити, як наш ворог. І я, і священники зрозуміли, що самостійно це зробити неможливо – ми точно скотимось у прірву. Наше покликання як пастирів у такі складні часи – провадити людей, які втратили орієнтири. Під час війни це стається швидко, людина ніби переходить у стан «темної ночі». Пастирі сьогодні покликані провадити через цю ніч, незважаючи на те, що й самі можуть бути дезорієнтовані та мають шукати світла у Господа. Це час, коли ми проповідуємо те, що самі переживаємо.
Ми знаємо, що на бойових позиціях є стратегічні плани й території, які надзвичайно важливо зберегти, адже від них у буквальному розумінні залежить перебіг війни. Що сьогодні є «стратегічним завданням» для нас – людей у тилу?
У духовному сенсі – це наше серце. Воно не повинно мислити категоріями війни. Попри жорстокість, воно має бути чутливим: на Бога, на Його Слово, на вияв Його волі – бо від цього залежить наша дорога спасіння. Чутливим на близьку людину, бо потребуючих біля нас дедалі більше.
Стратегічним місцем є наше сумління. Дехто вважає, що через складну ситуацію нам дозволено більше: прощаються погані слова, вчинки чи вибори. Я переконаний: наше сумління потребує ще більшого ушляхетнення, бо інакше ми ризикуємо уподібнитися до загарбників і захочемо відплачувати злом близьким людям поруч. Сумління – це інструмент оцінювання власного серця.
Також надважливими є віра і надія. У часі війни вони перестають бути теоретичними і стають дуже практичними. Рівень цієї віри має лише збільшуватися. Якщо хтось бачить, що віра та надія згасають – значить, цю «стратегічну позицію» вже хтось інший займає.
Дуже важливими є наші спільноти: парафіяльні, спільноти богопосвячених осіб. Війна дає багато приводів, щоб уникати Церкви. Благаю: тримайтеся спільноти, яка дає спасіння. Також прошу: моліться за служителів Церкви – священників, богопосвячених осіб. Вони теж можуть виснажуватися, потрапляти в депресію чи вигоряти. Підтримуйте їх, щоб під їхнім проводом можна було йти далі.
Що для Вас означає період Великого посту в теперішніх умовах? Дайте кілька порад, для кращого приготування до Воскресіння Господнього.
Кілька років тому під час пандемії ми вчилися в нових умовах не втратити контакт із Господом. Багато людей тоді казали, що їхня віра стала сильнішою, вони ніколи так не переживали Великдень, як під час COVID–19 – коли, навіть, не було можливості вільно прийти до храму.
Подібна ситуація сьогодні. Є чимало людей, які укріпили свою віру або навернулися саме під час війни. Тому час Великого посту – благодатний. Господь може перемінити нашу віру, але нам треба зробити крок. Заплануйте «святий час» зустрічі у сімейній молитві. Привчіть до цього дітей: сьогодні нашій родині вкрай необхідно почути Боже Слово, стати на коліна і молитися Розарій. Впровадьте це собі як певний порядок.
Великий піст – час очищення. У звичайному житті серце припадає пилом, а під час війни цього пилу та кіптяви дуже багато. Для християн сьогодні це вже не просто припис календаря, а щось критично необхідне, щоб жити завтра і функціонувати. Запрошую кожного відчути важливість цієї зупинки. Нехай вона наповнить ваш день короткими моментами зустрічі, які робитимуть нас справжніми учнями Ісуса.
Спілкувалася с. Уршуля Бистрицька
