Другі роздуми 24 лютого в рамках духовних вправ Папи та його найближчих співробітників зосереджені на спокусах, на зусиллях протистояти їм, бо якщо «відвернемося від неправди, зможемо навернутися». У пошуках Істини, якою є Христос, Церква покликана говорити його мовою, мовою Біблії та святих.
Про це пише Vatican News.
«Християнська претензія на істину стає переконливою, коли її велич проявляється в особистій формі, через любов, готову до самопожертви в святості, очищену від спокус компромісу». На цьому наголосив у своїй пʼятій медитації в рамках Духовних вправ Папи та Римської курії Преосвященний Ерік Варден, монах-траппіст і єпископ Тронхейма (Норвегія), яку він виголосив у вівторок 24 лютого 2026 року, ввечері, в Паолінській каплиці на тему «Сяйво істини».
Корисність спокуси
Проповідник послався на Псалом 90 і застереження святого Бернарда щодо спокус. «Ніхто не живе на землі без спокус, – стверджував святий, – якщо хтось раптом їх уникнув, то нехай готується до наступної» . Тому, підкреслює преосвященний Варден, необхідно «підтримувати правильний баланс між вірою в Божу допомогу і недовірою до нашої слабкості, побоюючись спокус і приймаючи їх неминучість, пам’ятаючи, що Бог допускає їх, бо вони корисні».
«Корисні в якому сенсі?» – запитує проповідник. Відповідь стосується здатності до опору. «Наше прагнення до істини, – підкреслює він, – посилиться, як і наша довіра до неї. Віддалившись від неправди, яка нас послаблює, ми зможемо навернутися, щоб утверджувати наших братів». На цьому шляху, «протистоячи стрілам, що їх випускає Батько брехні», святий Бернард вказує на амбіції як «заперечення істини», описуючи їх як «дуже підступну форму жадібності». Єпископ Варден додає, що він бачить в ній «витончене зло, таємну отруту, приховану чуму, майстра обману; матір лицемірства, родительку заздрості, джерело пороків; вона є іскрою, яка запалює злочини, заіржавлює чесноти, розкладає святість, засліплює серця. Вона перетворює ліки на хвороби».
Безумство амбіцій
Амбіція, згідно зі святим Бернардом, народжується, з «відчуження розуму»; вона є «божевіллям, яке проявляється, коли забувають про істину». Для єпископа Еріка це ще не все, оскільки амбіція, будучи «формою ментального дисбалансу», робить смішним будь-який її прояв і, підкреслює він, трапляється, насамперед, «у людей, які за покликанням посвячені служінню іншим». «Недарма, – пояснює він, – образ амбітного священника наповнює літературу і кіно як комічний, але не дуже смішний мотив». Істину в її найчистішому вигляді, далеку від будь-якої форми амбіцій, можна знайти, відвернувши погляд від себе і звертаючи його до Христа. «Що таке істина?». Це питання, підкреслює Єпископ Тронхейма, люди ставлять «щиро і часто з доброю волею, незважаючи на плутанину, страх і поспіх, в яких вони живуть». Потрібна відповідь, не «витрачаючи енергію на банальні спокуси, що складаються зі страху, марнославства та амбіцій». «Наші найкращі ресурси, – стверджує він, – потрібні для підтримки суттєвої та необхідної Істини, яка визволяє від будь-яких замінників, більше або менше яскравих, більше або менш шкідливих». Необхідне в складному світі, що означає «артикулювати світ у світлі Христа».
Мова святості
Однак єпископ Варден застерігає від спокуси «йти в ногу з модою світу». «Церква, – стверджує він, – це тіло, яке рухається повільно: вона ризикує вбратися не за сезоном і висловлюватися сленгом вчорашнього дня». Шлях, яким слід іти, – це добре говорити «своєю мовою», тобто «мовою Біблії та літургії, своїх отців і матерів, поетів і святих, які народжуються й сьогодні», тоді вона «буде оригінальною і свіжою, і зможе сьогодні, як і в минулому, спрямовувати культуру». «Загальне покликання до святості, тобто покликання втілювати істину, – підсумував він, – було, мабуть, найгучнішою нотою Другого Ватиканського Собору».
