Мати, яка намагається повернути додому свого сина, молодого цивільного, якого три роки тому викрали російські військові. Батько, який два з половиною роки чекав на звістку про свого сина-солдата, якого оголосили зниклим безвісти. Після підтвердження смерті сина почав допомагати іншим сім’ям. Колишній полонений, звільнений після понад трьох років ув’язнення, також завдяки невтомним зусиллям своєї дочки. Це історії болю і надії прозвучали перед мікрофонами ватиканських медіа.
Про це пише Vatican News.
«Я не можу опустити руки, тому що звільнені з полону, які раніше сиділи з моїм сином, передали його слова, що він вірить, що його мама за нього бореться», – ділиться в інтервʼю для ватиканських медіа Щербина Валентина, матір Миколи, молодого цивільного з Херсона, студента, який перебуває в російському полоні. Коли Миколу забрали, йому був 21 рік, тепер йому 24.
Валентина прибула до Риму з делегацією, що складалася з майже 30 осіб, і до якої увійшли представники громадських організацій, які надають підтримку рідним і близьким зниклих безвісті та полоненим військовим і цивільним. У середу, 18 лютого 2026 року, ця делегація взяла участь у загальній аудієнції на площі Святого Петра, наприкінці якої мали можливість поспілкуватися з Папою Левом XIV. Після аудієнції члени делегації також зустрілися з кардиналом Маттео Зуппі, призначеним Папою Франциском спеціальним посланцем для гуманітарної місії в Україні, спрямованої на звільнення військовополонених і повернення українських дітей до їхніх родин.
Діяти попри біль
«Російські військові забрали мого сина з дому, з мішком на голові, і вивезли в невідомому напрямку, – продовжує свою розповідь Валентина. – Перші дні було дуже тяжко, я не усвідомлювала, що відбувається, але розуміла, що треба взяти себе в руки і починати щось робити, шукати свого сина. Дуже багато людей, до яких я зверталася, допомагали мені, підказували, що робити, куди звертатися. І так потихеньку я прийшла до того, що через пів року країна-агресор через Міжнародний Червоний Хрест підтвердила перебування мого сина в полоні».
В Італії Валентина вже в друге, вона представляє громадську організацію «Цивільні в полоні», яка організовує різні акції, щоб привертати увагу громадськості до теми полонених цивільних. Для матері Миколи, це друга поїздка в Італію. Ділячись думками про зустріч з кардиналом Дзуппі, вона зазначає, що очікує на допомогу в пошуку механізму повернення цивільних. «Цивільних повертають дуже мало. Вони обміну не підлягають – їх можна тільки повертати, а для цього потрібен механізм. Ми дуже чекаємо, що нам у цьому допоможуть», – наголошує Валентина.
Повернення додому після понад трьох років війни
Надії їй додає досвід Олега Музлова, який під час інтервʼю сидить поруч з нею. Він – військовий, який потрапив у російський полон в Маріуполі. Після 3 років і 3 місяців полону його звільнили у червні 2025 року під час чергового обміну. «Поки я був у полоні, – ділиться Олег, – я мав єдину розмову з донькою – в лютому 2025 року. Якраз перед тим моя донька їздила в Рим, у Ватикан. І після цієї зустрічі, після розмови з донькою по телефону, все це потихеньку почало якось рухатися. І потім я потрапив на обмін. Чому я тепер приїхав сюди? Тому що вірю, що Господь допомагає». На запитання: «Що вам допомагало триматися в полоні?» Він, не задумуючись відповідає: «Тільки молитви».
Лілія Орел, яка представляє асоціацію «Засуджені, але не забуті» і син якої – військовий, що досі в полоні, розповіла, що разом з Катериною, дочкою Олега, їй вдалося передати списки важкохворих і тяжкопоранених військовополонених кардиналу Маттео Дзуппі у листопаді 2024 після Святої Меси, яка відбулася в Римі з нагоди сумної дати – 1000 днів війни проти України. В тому списку було також імʼя Олега Музлова. «Також дякуємо Посольству України при Святому Престолі – пану Андрію Юрашу та його дружині пані Діані – які дуже переймаються кожним прізвищем, кожним захисником, кожним громадянином України. На жаль, у моєму випадку я ще чекаю сина з полону. Але працюємо далі», – каже Лілія.
Служіння батька в пам’ять про сина
Син Олега Літвиненко вважався зниклим безвісті від червня 2022 року. «Два з половиною роки він вважався безвісти зниклим, – розповідає батько військового. – Потім – збіг ДНК – і я його поховав. Він загинув. Але мені дуже небайдужа доля всіх хлопців, які зниклі безвісті і в полоні. Тому я сьогодні тут». Олег Літвиненко є кейс-менеджером по безвісти зниклих і полонених в організації “Veterans Hub Odesa”. «До мене звертаються рідні безвісти зниклих, – пояснює він, – і я прокладаю алгоритм дій щодо розшуку безвісти зниклого: по всіх структурах – які звернення писати, куди дзвонити, які відповіді отримувати. Також я спілкуюся з керівниками цих структур. Чим можу – тим допомагаю. До мене звертаються по Одеській області, а також з усієї України і навіть з-за кордону. Ми також виїжджаємо в регіони на консультативні виїзди». Попри велику трагедію – втрату сина, якому було лише 29 років, коли він пропав безвісті – батько не закрився у своєму болі: «Я допомагаю рідним безвісти зниклих і полонених задля того, щоб моя душа заспокоїлася. Мої друзі кажуть: “Ти робиш це за себе і за свого сина”. І це справді дуже допомагає. Коли віддаєш себе повністю на користь людям – приходить полегшення». Вражає сила цього батька, який з любові до сина надихає інших людей, які шукають безвісті зниклих рідних, надіятися. «Треба вірити і сподіватися, що все буде добре. Не можна опускати руки. Треба жити надією і молитвами», – каже він. Від громадськості і міжнародної спільноти батько загиблого героя очікує «розголосу цієї проблематики, щоб увесь світ знав, що таке Україна, що таке ця війна і хто такий агресор».
Дочка військового, який був у полоні: важливо в болі не втратити себе
Численним українським сімʼям, які чекають своїх рідних з російського полону Олег Музлов також просить не тратити надію: «Вони повинні чекати, і вони дочекаються». Його дочка Катерина пригадує понад трирічне очікування тата і наголошує, що родинам потрібно не забувати піклуватися також про себе. «Бо коли полонені повертаються додому, вони теж потребують підтримки, – зазначає вона. – Я пам’ятаю, як уже через місяць після повернення батька ловила себе на тому, що миючи посуд, я плачу, просто тому що тіло звикло до постійного стресу. Тому важливо в цьому болі не втратити себе, знаходити внутрішні сили і тримати себе в нормальному стані, щоб гідно зустріти свого рідного і надати йому гідну підтримку. Бо коли вони повертаються з полону, вони часто кажуть, що все добре, але всередині вони дуже слабкі й потребують підтримки». «Я хотів би також подякувати духовенству, яке провело велику роботу для звільнення наших хлопців», – додає на завершення її батько.
