В інтерв’ю для ватиканських медіа з нагоди четвертої річниці повномасштабної російської війни проти України архієпископ Вісвальдас Кульбокас розповідає про те, що інтенсивність зросла, а ракетні та дронові атаки вражають навіть віддалені від фронту регіони. Зростає кількість жертв серед цивільних, надання гуманітарної допомоги ускладнене, але українці, попри небезпеку, зберігають стійкість і продовжують жити та допомагати одні одним, не втрачаючи надію.
Про це пише Vatican News.
Раніше вдавалося облаштувати пункти медичної допомоги поблизу фронту в підвалах, але тепер це неможливо, оскільки кожна будівля зазнає обстрілів. Чим ближче до фронту, тим глибше доводиться копати опорні пункти під землею, щоб захиститися від постійних атак дронів. Цього опису достатньо, щоб зрозуміти ситуацію в країні, яка після чотирьох років повномасштабної війни, під постійними обстрілами, старається щодня і щометра чинити опір, аби вибороти трохи безпеки і життя в умовах нестабільності. Апостольський нунцій в Україні архієпископ Вісвалдас Кульбокас розповідає також і про інше. Про людей, які «намагаються не зосереджуватися лише на стражданнях», а звертають увагу на «проростки надії», а ще більше – про серце, яке співзвучне зі словами Лева XIV про те, що не треба «зупинятися серед попелу, а підводитися і відбудувати».
Ваше Преосвященство, минуло чотири роки від початку широкомасштабного російського вторгнення в Україну…
Чотири роки настільки масштабної війни – це дуже багато. І інтенсивність цієї війни постійно зростає. Я переглянув статистику: порівняно з чотирма роками тому, чисельність російських збройних сил на території України зросла приблизно в чотири рази. Кількість ракетних і дронових атак за ці роки також зросла в три-чотири рази. Звіти Організації Об’єднаних Націй та інших організацій вказують, що кількість жертв серед цивільного населення також зростає. На початку війни більшість загиблих або поранених цивільних осіб перебували на окупованих територіях або поблизу лінії фронту. Зараз зростає кількість цивільних осіб, які загинули або були поранені далеко від фронту. ООН вказує, що 35% загиблих і поранених цивільних осіб перебувають по всій території України.
Обстріли відбуваються також далеко від лінії фронту…
Так. Найбільша кількість цивільних жертв за одне бомбардування зафіксована минулого року в Тернополі, місті, яке розташоване дуже далеко від фронту. Минулого року було багато жертв серед цивільного населення в столиці Києві. Понад двадцять посольств зазнали більших чи менших ушкоджень. Апостольська нунціатура зазнала незначних пошкоджень у липні минулого року. Але, наприклад, від посольства Азербайджану майже нічого не залишилося, тому що було три обстріли, незважаючи на те, що президент Алієв точно повідомив російській владі, де розташоване посольство.
Що вдається робити медичним працівникам в умовах таких інтенсивних обстрілів?
Кілька днів тому я розмовляв з лікарем, який присвятив своє життя наданню допомоги пораненим поблизу лінії фронту. Він розповів мені, що на початку війни в 2022-2023 роках йому вдавалося облаштувати пункти надання допомоги в підвалах, на нижніх поверхах будинків і будівель. Зараз, за його словами, це вже неможливо, оскільки кожна будівля піддається обстрілу. Коли вони наближаються до лінії фронту, їм доводиться облаштовувати пункти на глибині п’яти-шести метрів під землею, щоб захиститися від постійних атак дронів. Крім того, евакуація поранених є дуже складною. Він розповів мені, що іноді доводиться чекати до семи днів, щоб евакуювати пораненого. А ще дуже холодно: температура опустилася до мінус двадцяти градусів, що має дуже серйозні наслідки.
Чи вдається в таких умовах доставляти гуманітарну допомогу?
Я запитав у відповідального представника Міжнародного Червоного Хреста, чи все ще вдається доставляти гуманітарну допомогу поблизу лінії фронту, і він відповів, що, на жаль, вони були змушені значно скоротити її обсяги, оскільки всі без винятку стають жертвами обстрілів: цивільні особи, військові, гуманітарні працівники, лікарі, священники. Тому доставляти воду, їжу, ліки та інші предмети першої необхідності дуже складно. Такою є реальність.
Що в таких умовах можна робити?
Я повторюю, що нам потрібно багато молитися. Але не забуваймо, що Росія є постійним членом Ради Безпеки ООН і несе відповідальність за сприяння миру та справедливості. Згадаймо також Будапештський меморандум, підписаний у 1994 році: Росія, США та Сполучене Королівство обіцяли Україні гарантії її суверенітету та територіальної цілісності. А потім був Договір 2003 року між Росією та Україною про взаємне визнання кордонів, не говорячи вже про Мінські угоди. Отже, є ця складність, в тому числі і для мене, зрозуміти, як можна вийти з цього насильства, яке, здається, тільки зростає і посилюється. Саме тому я дуже покладаюся на молитву.
Серед цієї трагічної ситуації не бракує численних проявів стійкості…
Так. Наприклад, кілька тижнів тому на загальній аудієнції у Святішого Отця була група жінок з міжконфесійної асоціації, яка поширює молитву та гуманітарну допомогу. Я зустрів цих жінок після їхнього повернення з Риму, і мене вразили їхні роздуми. Вони казали: «Ми зосереджуємося на тому, що можемо зробити. Коли є поранена дівчина, ми шукаємо протез, якщо вона втратила руку. Так само ми шукаємо протези для поранених військових або для дітей. І стараємося вивезти їх за межі країни, щоб вони могли трохи відпочити. Принаймні вони зможуть поспати вночі». І вони додавали: «Зараз немає сенсу звинувачувати всіх росіян, бо ми не знаємо, що б ми робили, якби жили в тій самій політичній реальності, з такою пропагандою» . Вони не зосереджуються на засудженні, а зосереджуються на тому, що можуть зробити позитивного.
Чи таку ж реакцію помічаєте також у інших людей?
Я помічаю це також серед мирних жителів. Один посол розповів мені, що після чергового нічного бомбардування Києва він скасував усі свої ранкові зустрічі. Зазвичай ракетні та дронові атаки відбуваються вночі, оскільки їх важче перехопити, і тому нападники сподіваються вразити ціль і досягти більш руйнівного ефекту. Однак посол, дивлячись з вікна вранці, побачив, що люди вже вийшли на вулицю, щоб іти на роботу, хтось на машині, хтось пішки. І це, за його словами, стало для нього великим уроком. Люди стараються не фокусуватися на стражданнях. Ба більше, вони дякують Богові за те, що їм вдалося мати.
З яким закликом Ви хотіли б звернутися?
Я хочу заохотити всіх підтримати Україну, насамперед у духовному сенсі. Це означає молитву, гуманітарну допомогу, солідарність, близькість серця. Кілька днів тому я прочитав листа Святішого Отця до священиків Мадридської архидієцезії. Папа Лев заохочував перед обличчям складних ситуацій навчитися глибоко розуміти момент, який ми переживаємо, розпізнаючи у світлі віри виклики та можливості, які Господь відкриває перед нами. Треба вправлятися в розпізнанні, – писав він, – «щоб чіткіше сприймати те, що Бог уже робить, часто тихо і непомітно». Бог діє навіть тоді, коли люди не будують миру. Папа Лев також казав у Попільну середу, що ми можемо «відчути в попелі, який нам накладають, тягар світу, що палає, цілих міст, зруйнованих війною», ми можемо відчути «попіл міжнародного права і справедливості між народами», нібито не залишилося більше основ спільного життя. Але попіл є людським; натомість від Бога завжди приходить надія, бо коли люди не діють, ініціативу бере на себе Він, Бог. Так, – говорив Папа, – ми можемо «не зупинятися серед попелу, а піднятися і відбудовувати».
Які перспективи сьогодні, через чотири роки після масштабного вторгнення Росії в Україну?
Наше завдання полягає в тому, щоб також і тепер бачити проблиски надії в переговорах, що ведуться між Україною і Росією за допомогою США та інших країн, навіть якщо ці переговори є дуже обмеженими через величезні труднощі. Коли ми більше покладаємося на Господа, ми стаємо здатними бачити ці знаки надії духовними очима, також і серед усього цього попелу і людської злоби, неповаги і недовіри. У цьому сенсі я вважаю, що найбільшою допомогою, яку Церква може запропонувати українському населенню, є насамперед духовна допомога: допомогти всім, включно зі мною, поглянути ширше, щоб не зосереджуватися лише на злі, яке ми бачимо і відчуваємо щодня, а зберігати погляд, сповнений надії. Чим більше надії передається через молитву, близькість, поради, присутність – що є дуже важливим – тим більше вона стає даром. Йдеться про те, щоб нести надію, яку плекаємо у своєму серці. Як кажуть військові капелани: «Наше завдання – нести надію військовим, бо на полі бою її часто залишається дуже мало. Наше завдання – дарувати ту божественну надію, яка долає людські обмеження». Тому, повторюю, ми можемо запропонувати насамперед дві речі: молитву і духовну надію.
