Папа Лев XIV очолив в храмі святої Сабіни на Авентині богослужіння Попільної середи. У своїй проповіді він нагадав, що будування справедливішого світу вимагає усвідомлення власної відповідальності за гріх і навернення.
Про це пише Vatican News.
«Протиставляти живого Бога ідолопоклонству означає наважитися на свободу і віднайти її через вихід, подорож. Більше не бути паралізованими, скутими, впевненими у своїх позиціях, а згуртуватися, щоб рухатися і змінюватися», – наголосив Папа Лев XIV, проповідуючи під час Свято Меси, яку він у Попільну Середу, 18 лютого 2026 р., очолив ввечері в базиліці святої Сабіни на Авентині.
Згідно з давнім звичаєм, в перший день Великого Посту, Єпископ Риму завітав на Авентинський пагорб Вічного Міста, щоб розпочати Чотиридесятницю разом з місцевими чернечими спільнотами. О 16:30 римського часу розпочалась покаянна процесія, що пролягла від базиліки святого Ансельма, що при бенедиктинському монастирі, до базиліки святої Сабіни отців-домініканців. У процесійному поході взяли участь кардинали, єпископи, священники та монашество. В храмі Святої Сабіни Святіший Отець очолив Святу Месу. Після проповіді відбувся обряд благословення та накладення попелу. Отримавши цей знак покаяння з рук кардинала Анджело Де Донатіса, Верховного Пенітенціарія, Лев XIV наклав попіл на голови кардиналів і співслужителів.
Покликані творити спільноту
Свою проповідь Папа розпочав із нагадування про те, що на початку кожного літургійного періоду ми наново відкриваємо «із завжди новою радістю благодать бути Церквою, спільнотою, скликаною, щоби слухати Боже слово». Про це говорить і перше читання з Книги Йоіла: «Зберіть народ, освятіть громаду! Старих згромадьте, зберіть дітей і немовлят при грудях!». Як зауважив проповідник, йдеться про категорії, відсутність яких не було би складно виправдати. Далі згадуються молодята, немовби вирвані зі своєї близькості, «щоб почуватися частиною більшої спільноти». Також і священники покликані «плакати й знайти правильні слова для всіх».
«Великий Піст, також і сьогодні, є важливим часом для спільноти. […] Ми знаємо, як дедалі важче збирати людей і почуватися народом, не в націоналістичному й агресивному сенсі, а в сопричасті, де кожен знаходить своє місце. Навіть більше, тут формується народ, який визнає свої гріхи, тобто що зло не походить від уявних ворогів, а торкнулося сердець, є всередині власного життя і його треба долати, сміливо беручи на себе відповідальність. Ми повинні визнати, що це тенденція, що йде проти течії, але в той час, коли так природно визнавати свою безпорадність перед світом, що горить, вона становить справжню альтернативу, чесну і привабливу. Так, Церква існує також як пророцтво спільноти, яка визнає свої гріхи», – сказав Лев XIV.
Відчуття відповідальності за гріх
Як підкреслив проповідник, гріх є особистим, але він «формується у реальних і віртуальних середовищах», в яких ми перебуваємо, у взяємних обумовленнях, а нерідко й у «справжніх “структурах гріха” економічного, культурного, політичного і навіть релігійного характеру». То протиставити ідолопоклонству живого Бога означає «наважитися на свободу, знайти її через вихід». «Як же рідко можна зустріти дорослих, які переосмислюють свої вчинки, людей, підприємства та установи, які визнають свої помилки! Сьогодні серед нас йдеться саме про таку можливість. І не випадково багато молодих людей, навіть у секуляризованому середовищі, більше ніж раніше відчувають поклик цього дня, Попільної середи. Саме вони, молоді люди, чітко розуміють, що справедливіший спосіб життя є можливим і що існує відповідальність за те, що не так у Церкві та у світі», – сказав Святіший Отець, підкреслюючи, що розпочинати слід, звідки можемо, з тими, з ким перебуваємо. Саме в цьому й полягає «місіонерський вимір Чотиридесятниці».
Педагогіка попелу
Далі Святіший Отець згадав, як його попередник святий Павло VI шістдесят років тому, кілька тижнів після завершення Другого Ватиканського Собору, забажав прилюдно звершити обряд попільної середи під час загальної аудієнції. Він назвав його «суворою та вражаючою покутною церемонією», яка однак, перегукується із запитанням, які ставить культура. Папа Монтіні був переконаний, що педагогіка цього жесту «зрозуміла також і сьогодні», вражаючи сучасну людину під двома оглядами. Перший стосується «її безмежної здатності до ілюзій, до самообману», а другим є «фундаментальний песимізм».
«Сьогодні ми можемо визнати пророцтво, яке містилося в цих словах, – мовив Лев XIV, – і відчути в попелі, який нам було накладено, тягар світу, що горить, цілих міст, зруйнованих війною: попіл міжнародного права і справедливості між народами, попіл цілих екосистем і злагоди між людьми, попіл критичного мислення і стародавньої народної мудрості, попіл того почуття священного, яке присутнє в кожному створінні».
Несучи знаки смерті, свідчити воскресіння
«Де Бог їхній», – запитують народи в читанні з Книги Йоіла. За словами Папи, історія та сумління ставлять це запитання і перед нами: йдеться про те, щоб назвати смерть на імʼя, «нести на собі її знак, але свідчити воскресіння». «Визнання наших гріхів, щоб навернутися, вже є передвісником і свідченням воскресіння: це означає не зупинятися серед попелу, а вставати і відбудовувати. Тоді Пасхальне Тридення, яке ми святкуватимемо на вершині великопосного шляху, розкриє всю свою красу і значення. Воно зробить це, залучивши нас через покаяння до переходу від смерті до життя, від немочі до можливостей Бога», – сказав Святіший Отець, додаючи, що саме тому давні та сучасні мученики сяють «як першопроходьці нашої мандрівки до Пасхи.
