У статті для ватиканських медіа вислужений Префект Дикастерії у справах єпископів розмірковує про становище мирян і черниць, яких Папа Франциск призначив на керівні посади в Церкві: поступка, яку слід переглянути, чи еклезіологічний поступ?
Про це пише Vatican News.
До сміливих рішень Папи Франциска належить призначення мирян і черниць на керівні посади, які зазвичай зарезервовані для рукоположених священнослужителів, єпископів або кардиналів, у дикастеріях Римської курії. Папа обґрунтував цю інновацію синодальним принципом, який вимагає більшої участі вірних у сопричасті та місії Церкви. Однак ця ініціатива суперечить давній традиції доручати керівні посади рукоположеним священнослужителям. Ця традиція, безсумнівно, спирається на рішення Другого Ватиканського Собору, який окреслив сакраментальність єпископства (LG 21). Звідси і невдоволення папським рішенням, яке поважають, але вважають, можливо, тимчасовим. Настільки, що дехто сподівається, на початку нового понтифікату, що буде знову підтверджено тісний зв’язок між рукоположеним служінням і функцією управління в Церкві.
Очевидно, що не йдеться про те, щоб ставити під сумнів вирішальний доктринальний поступ Собору, який визнав, що єпископство є властивим ступенем таїнства Священства, з яким неодмінно пов’язані функції навчати, освячувати та керувати (tria munera). Але це не означає, що таїнство Священства є винятковим джерелом будь-якого управління в Церкві.
Я коротко повторю тут роздуми, до яких це рішення Папи спонукало мене в контексті публікації Конституції Praedicate Evangelium про реформу Римської курії. Канонічне обґрунтування, викладене під час презентації цієї конституції, не отримало загальної згоди, оскільки здавалося, що воно вирішує в волюнтаристський або свавільний спосіб питання, яке є суперечливим вже протягом століть, приймаючи позицію тієї течії, яку Папа зайняв на шкоду попередньому діалогу між богословами та каноністами.
Я запропонував богословське тлумачення цього рішення Святішого Отця, яке виходить за рамки суперечливих канонічних позицій щодо походження та розмежування влади рукоположення та влади юрисдикції в Церкві. Воно викладено в статті, яку я опублікував 21 липня 2022 року в часописі «Osservatore Romano», і детальніше розглянуто в моїй книзі «Слово, Таїнство, Харизма. Синодальна Церква, ризики, можливості» (Сієна, Cantagalli, 2024). Після цих роздумів я присвятив багато енергії роздумам про стосунки між Святим Духом і Церквою, а точніше між Святим Духом, сімома таїнствами і сакраментальністю Церкви в цілому. Фахівці визнають, що наше сакраментальне богослов’я страждає від пневматологічного дефіциту, який йде в ногу з однобічним христологічним баченням. Якщо сім таїнств є чинами Христа, то вони є також чинами Церкви, що випливають з дії Святого Духа. Останній завжди супроводжує сакраментальні діяння воскреслого Христа, щоб будувати Церкву-Таїнство, про яку говорить Другий Ватиканський Собор з першого параграфа догматичної конституції Lumen gentium. Крім того, дія Святого Духа виходить за межі таїнств і вільно проявляється в харизмах і служіннях, які Собор вдало наново оцінив після століть недовіри і недостатнього розвитку.
Таким чином, цей соборовий напрям передбачає відновлення уваги до присутності та дії Святого Духа в служінні сопричастю та місії Церкви. Однак визнаємо, що ми не звикли розрізняти Його присутність і дію, оскільки навчилися говорити про благодать у антропологічних термінах, не згадуючи Божу Особу, Яка конфігурує наслідки пасхального таїнства в душах і структурах Церкви. Ця Божа Особа – це Святий Дух, Який походить від Отця через посередництво воскреслого Христа, Дар-Сопричастя, плодом і таїнством якого є Церква. Ми досі працюємо над осмисленням сакраментальності Церкви в її цілісності, як божественно-людського сопричастя, яке втілює таїнство троїчного сопричастя. Нам здається, що це сопричастя важко окреслити та визначити в його змісті. Проте сім таїнств існують саме для того, щоб артикулювати це церковне сопричастя, щоб воно було значущим і привабливим, роблячи Церкву більш місіонерською та значимою в суспільстві.
Чи це посилання на Святого Духа, будівничого церковного сопричастя, є важливим для служіння управління в Церкві? Чи не достатньо мати Ісусові обітниці, дані апостолам у Євангелії, які гарантують їхню владу і дають їм впевненість у Його постійній присутності? Яке додаткове значення або ефективність надає Святий Дух сакраментальності Церкви? Чи не обмежується Його роль лише тим, щоб бути помічником воскреслого Христа, Який залишається центральною постаттю усього сакраментального порядку? Але як тоді оцінити зв’язок між Євхаристією і Церквою, що є ключем до церковного сопричастя і рушійною силою її місійного розповсюдження? Ці питання показують, що існує ще не досліджена область, яку слід глибше вивчити, щоб пролити додаткове світло на пророчий жест Папи Франциска. Останній розрізняє владу Святого Духа, що діє поза зв’язком між священством і управлінням Церквою. Мова не йде про заміну ієрархічного управління харизматичним. Однак, згідно з орієнтиром, вже закріпленим у канонічному правопорядку (канон 129, §2), необхідно, щоб священнослужителі могли розраховувати на людей, наділених харизмами, які визнаються як такі та беззастережно інтегруються в адміністративний, юридичний та душпастирський апарат Римської курії. Мова не йде про доручення їм власне сакраментальних завдань у христологічному сенсі, а про інтеграцію їхніх харизм у служінні Святого Духа, який головує у сопричасті Церкви в усіх проявах. Те, що дикастерії, присвячені комунікації, загальному управлінню Ватиканською державою, сприянню цілісному людському розвитку, життю, сім’ї та мирянам, підтримці чернечих харизм або товариств апостольського життя, очолюють компетентні особи, миряни чи богопосвячені особи, з харизмою, визнаною верховною владою, не применшує цінності їхнього служіння через відсутність влади, що походить з рукоположення. Харизми Святого Духа мають свою вагу авторитету в тих сферах, де сакраментальне рукоположення не є необхідним, де може бути доречним, щоб компетенція була іншого порядку; наприклад, в управлінні людськими ресурсами, в здійсненні правосуддя, в культурному та політичному розпізнанні, у фінансовому управлінні, в екуменічному діалозі. В усіх цих сферах, згаданих як приклади, можна уявити співпрацю між духовенством, мирянами та богопосвяченими, в якій підлегла позиція рукоположеного служителя не була б недоречною чи спірною.
Історичний досвід Церкви показує, що традиція великих чернечих орденів та різних форм богопосвяченого або апостольського життя передбачає внутрішнє управління в рамках харизми, після того як вона була офіційно визнана та затверджена ієрархічною владою. Наприклад, капелан черниць не може привласнювати собі право нав’язувати свої думки особам, відповідальним за спільноту, якій він служить. Душпастирське служіння не може замінити авторитет харизми. Коли Папа призначає жінку на керівну посаду в дикастерії, він не делегує свою юрисдикцію кому-небудь; він доручає особі, визнаній компетентною на певному рівні церковного досвіду, на підставі харизми, вищу відповідальність, яка залишається в рамках і під гарантією загальної юрисдикції Святішого Отця над Римською курією.
Канонічний підхід, здається, не схильний розглядати Святого Духа інакше, як загального гаранта Інституції, він, здається, не має засобів для розпізнання знаків Духа, Його особистих і спільнотних імпульсів, особливих харизм, якими Він наділяє членів Христового Тіла, за відсутності пневматології, яку замінили або певний історичний позитивізм, або своєрідний паралелізм із цивільним правом, як у випадку кодексу 1983 року, який ігнорує слово «харизма» і говорить про неї лише в термінах спадщини. Необхідно поновити діалог між каноністами і богословами у світлі пневматології, щоб «право благодаті» могло спокійно розвиватися до свободи інтегрувати людей, наділених харизми, мирян чи ченців, на керівні посади в Римській курії та дієцезіальних адміністраціях. Це вже відбувається в багатьох місцях, і не тільки через брак духовенства.
Тимчасовий виняток, що підлягає перегляду, чи еклезіологічний прогрес? Я не маю жодних сумнівів, що жест Папи Франциска є багатообіцяючим для майбутнього, бо започатковує визнання влади харизми з боку ієрархічної влади, відповідно до вказівок Собору, який закликає пастирів «визнавати в них (мирянах) служіння і харизми, щоб усі співпрацювали відповідно до своїх можливостей і єдиним серцем у спільній справі» (LG 30, 33). Це, зокрема, сприятиме відновленню репутації душпастирської влади, дискредитованої раною клерикалізму, духом кастовості, оберіганням привілеїв, прагненням просунутися в ієрархії, словом, закритою ментальністю, яка розглядає служіння управління в категоріях влади і не здатна оцінити харизми відповідно до їхнього ступеня авторитету. Бо, як стверджує Собор, необхідно, щоб усі «“жили по правді та в любові, в усьому зростаючи в того, хто є головою – у Христа. Кожне тіло, складене та споєне всякою в’яззю допомоги, згідно з відповідним діянням кожного члена, від нього бере зріст на будування самого себе в любові” (Еф 4, 15-16)» (LG 30).
