Людмила Логуш, координаторка Конференції Блаженної Марти Вєцкої, української гілки Товариства Святого Вікентія де Поля, описує ситуацію в Києві, де щодня протягом багатьох годин немає води та електроенергії: «Життя дуже важке, особливо для осіб з інвалідністю. Ми допомагаємо людям, які опинилися в найважчих ситуаціях».
Про це пише Vatican News.
У суботу, 24 січня 2026 р., Росія знову завдала масованого удару по енергетичній інфраструктурі України. В результаті є знеструмлення у Києві та на Київщині, Чернігівщині і Харківщині. Мер столиці Віталій Кличко повідомив, що майже 6000 будинків знову залишилися без опалення. Більшість з них – це ті, які вже двічі підключали або намагалися підключити до опалювальної мережі після обстрілів 9 і 20 січня. У п’ятницю, 23 січня, мер у своєму повідомленні на Facebook закликав киян підготувати «запаси необхідних продуктів, води та ліків», а тих, хто має таку можливість, – «виїхати за місто, де є альтернативні джерела живлення й тепла». Тим часом у місті, серед волонтерських і благодійних організацій, які стараються подати мешканцям руку допомоги, діє Конференція Блаженної Марти Вєцкої, українська гілка Товариства Святого Вікентія де Поля, яку координує Людмила Логуш.
Людмило, розкажіть, будь ласка, яка тепер ситуація в Києві?
Ситуація досить важка, важка з електроенергією. Тому що, окрім того, що під час атак була зруйнована велика кількість ТЕЦ, які генерують електроенергію, останні атаки були спрямовані саме на розподільчі станції, тобто ті, які розподіляють електроенергію. Тому зараз ситуація дуже-дуже важка. У Києві світло відключають на 20-24 годин, вмикають на три-чотири години. І це переважно вночі, мабуть, щоб зняти максимальне навантаження з використання систем. Тому все досить складно. Ну, намагаються люди якось триматися. Ну, бо ми готувалися. Ми чотири роки вже живемо в цьому. Так. І ці проблеми з електроенергією почалися ще в перший рік війни. Але такі масштабні і глобальні – це, власне, тільки цієї зими. Але, тим не менше, люди більш-менш підготовлені. У всіх є якісь павербанки, є лампи, які можна заряджати. Вже інтернет-провайдери і житлові комплекси, які могли, придбали генератори для того, щоб було хоча б якесь мінімальне забезпечення – щоб люди мали можливість підзарядити телефон чи спуститися в ліфті, якщо ми говоримо про літніх людей чи людей з маленькими дітьми. Бізнесу, компаніям, організаціям значно складніше, оскільки вони повинні працювати на безперебійній електроенергії. Вони використовують генератори, але це досить-таки дорого. Тому в нас уже почалася така проблема, що почали закриватися магазини, мережі супермаркетів такі, як АТБ, «Новус». Тому що вони не справляються з тими обсягами блекаутів, які діють на даний час. Але, тим не менше, все-таки якось і уряд, і місцева влада намагаються підтримати людей. Намагаються все ж таки вмикати хоча б на декілька годин світло. У нас діють Пункти незламності, де можна підзарядити пристрої. А у нас бізнес досить-таки лояльний до людей і дає можливість користуватися тією електроенергією, яку генерують генератори. Тому існує така взаємопідтримка: намагаємося максимально підтримувати один одного, щоб усі трималися, щоб усі вижили.
Як ваша організація старається допомагати людям вижити в цих обставинах?
Конференція Блаженної Марти Вєцкої є київською гілкою Товариства Святого Вікентія де Поля, і ми відповідно допомагаємо найбільш потребуючим людям. Це бездомні люди, бідні, хворі люди, літні, самотні люди. З початком війни в нас з’явилася окрема категорія людей, яких ми підтримуємо: це сім’ї, які виховують дітей з інвалідністю або з паліативними хворобами. Тобто це такі найбільш вразливі категорії громадян, які найбільше страждають від цих проблем з перебоями електроенергії. Тому що тут проблема ще полягає в тому, що не тільки електроенергії немає: оскільки усі інші комунікації прив’язані до електроенергії – це водопостачання, теплопостачання, – то коли настають тривалі блекаути, відповідно, всі інші системи теж перестають працювати. Намагаємося підтримати, як можемо. Декілька тижнів тому, коли була дуже масова російська атака, то в нас деякі райони, особливо лівого берега, три дні були без світла і, відповідно, ліфти не працювали. Люди не могли спуститися, сходити в магазин. А ми звертаємося індивідуально до людей і запитуємо, чим можемо допомогти, кому треба ліки підвезти, кому треба воду підвезти. Тобто ось така індивідуальна допомога. Окрім того, у нас є підопічні не тільки з міста Києва. З початком війни до нас почали звертатися також люди з інших регіонів, особливо з прифронтових зон. Це сім’ї, в яких лежачі діти з інвалідністю, які не можуть нікуди виїхати і взагалі не є мобільними. Ми кожного місяця формуємо для них і направляємо продуктовий набір і постійно домовляємося з поштою, щоб їм привезли прямо додому. Зараз ми маємо багато запитів на павербанки, тому що коли електроенергія подається лише по декілька годин раз на декілька днів, то людям потрібно зарядити усе, що вони можуть. Тому ми зараз думаємо, де б дістати ці павербанки і направити туди сім’ям. Також допомагаємо ліками, засобами гігієни – такими як підгузки, одноразові пелюшки. Тобто все те, що людям необхідно. Ми можемо покрити тільки дуже базові потреби: їжа, засоби гігієни, вода. Можемо відвезти в лікарню, якщо комусь потрібно. Тобто в нас така допомога. На жаль, зараз у зв’язку з війною ми не можемо мати якусь системну програму підтримки. Тобто ми допомагаємо людям, які опинилися в найважчих ситуаціях. І кожне питання розглядається індивідуально, шукаємо можливості допомогти.
Як ви допомагаєте сім’ям, які мають дітей з інвалідністю? Одна з таких сімей – це сім’я Лесі, яка надіслала нам відео. Яка в них тепер ситуація?
Сім’я Лесі, яку ви бачите на відео, це теж наші підопічні. Ви бачили, що в неї син з важкою інвалідністю. Вони живуть на тринадцятому поверсі, і їм досить складно. В Україні є державна програма, яка допомагає дітям з ліками, але це не всі ліки і не всі підходять. Тому ми теж намагаємося їх підтримати. Таким сім’ям, як Лесина, які виховують дітей з інвалідністю, ми стараємося надавати комплексну підтримку. Ми починаємо від того, що раз на місяць збираємося всі разом із сім’ями, щоб вони могли трохи поспілкуватися. Бо ці сім’ї зазвичай нікуди не можуть піти, особливо зараз. А діти не мають можливості спілкуватися з іншими дітьми. Наприклад, тепер Максима, сина Лесі, вони не можуть вивести надвір на прогулянку, бо ліфт не працює, а вони живуть на 13-у поверсі. Тому зараз шукаємо волонтерів, які могли б допомогти знести його і винести наверх. Ми організовуємо ресурсні зустрічі, де такі сім’ї можуть поспілкуватися між собою. Для дітей організовуємо розваги, майстер-класи. На свята, наприклад, була організована програма на свято св. Миколая для дітей. Це комунікація, інтеграція в суспільство, тому що зазвичай ці сім’ї не мають такої мобільності. Також це допомога ліками, засобами гігієни, продуктами харчування. Інколи є індивідуальні прохання – наприклад, допомогти придбати засоби реабілітації, візок. Тоді ми збираємо кошти і допомагаємо. Так само інколи просять допомогу на медичні обстеження. На жаль, державна допомога таким сім’ям є досить маленькою. Вісім тисяч гривень на місяць, які їм дають, зазвичай іде на продукти харчування або базові потреби. Лесин чоловік працює, а Леся не працює, бо змушена доглядати за дітьми, оскільки в Києві немає таких закладів, де можна було б залишити дитину з такою важкою інвалідністю. Для мам це взагалі неможливо. Навіть у столиці, навіть у Києві, при всій розвиненій інфраструктурі. Тому про роботу для таких сімей взагалі не йдеться.
Яким чином вас можуть знайти люди, які потребують допомоги?
У нас є соціальні мережі Facebook та Instagram та сайт https://svp.org.ua/.
Багато людей знаходять нас через них. Ми також співпрацюємо з парафіями Києва. Дуже добре працює так зване «сарафанне радіо». Люди передають інформацію одне одному. Зараз у нас близько двадцяти сімей підопічних. Частину ми знайшли через особисті контакти, інших привели самі підопічні. Так воно і працює. В Києві ми знаходимося на вулиці Кучмин Яр, 1Б, при парафії отців-місіонерів [ред. –Місійне Згромадження св. Вікентія]. Там завжди є сестри, отці, які допоможуть сконтактувати.
Як Ви особисто даєте собі раду в цих обставинах? Вам як координаторці потрібно також підтримувати й надихати інших…
Мені особисто трохи складно, але мені гріх жалітися. У Вікентійській родині я вже двадцять років. Але я за професією адвокат, і адвокатура – це мій основний заробіток. А діяльність координатора в Конференції Блаженної Марти Вєцкої – це моя благодійна, або громадська діяльність. Тому мені не так складно, бо я маю роботу, і це дуже важливо. І крім того в мене є де жити, а багато людей втратили свій дім. Чотири роки війни виснажили всіх – емоційно, психологічно, морально. Ми живемо в постійному стресі, тривозі через атаки, постійно літають дрони, ракети. Ми бачимо, як вони пролітають біля нашого будинку, їх збивають, все горить, і є усвідомлення, що в будь-який момент життя може закінчитися. Ситуація з електроенергією теж досить складна. Морально ми всі, в принципі були готові до такого, бо нас готували до цього всі чотири роки. Фізично складно, бо, наприклад, за останні три доби, світло часто є тільки вночі. Зараз виключили в 6 годині ранку, то, можливо, включать в 19:00. Важко працювати, бо всі розряджається. Холодно. Останні два тижні надворі температура від мінус 10 до мінус 20. В нашій квартирі не так холодно, бо це новіший будинок. У старих будинках, радянських часів, де мешкають деякі з наших волонтерів, температура може бути 7–10 градусів. Деякі волонтери працюють з ранку до вечора на державній службі, то в їхніх кабінетах – в цих величезних будівлях старого зразка – температура + 5. Пережити це важко не так фізично, як емоційно. Але віра в Бога, віра в майбутнє, віра в нашу країну, віра в людей дуже допомагає. І незважаючи на виснаження, на те, що іноді агресія проявляється, все ж люди підтримують один одного. Навіть, наприклад, в нашому будинку всі сусіди стараються один одного підтримувати. І ця підтримка дуже рятує. Бо бачиш, що люди тримаються, значить і я можу витримати. Вчора ми були в притулку для бездомних Вікентійської родини. Там теж в приміщенні температура +5. І люди прийшли з вулиці, щоб поїсти, але вони всі кажуть: «Ми тримаємося. Ми віримо, що буде краще». Як, чуючи це, ми можемо опускати руки? Спілкуючись одні з одними, ми часто кажемо: «Так, важко», але завжди закінчуємо розмову словами: «Ми повинні триматися і вірити краще, бо іншого варіанту в нас немає». Тому ми так і тримаємося
