Розмова з виконавчим директором релігійної місії «Карітас-Спес Україна» та делегатом провінціала делегатури Матері Божої Фатімської Товариства Католицького Апостольства отцем В’ячеславом Гриневичем SAC про підсумки Ювілейного року.
Як у рік надії Ви відкрили для себе чесноту надії?
Ми, як релігійна місія «Карітас-Спес Україна», велику частину нашої діяльності присвячуємо для того, щоб відбудувати людям житло, зруйновані будинки. І в моменті відбудови дуже важливо використовувати правильні будівельні матеріали.
Має бути міцний фундамент, має бути міцний бетон. І те, що скріплює один елемент будівлі з іншою. Для мене надія є таким елементом, який відіграє дуже важливу роль в тому, щоб фундамент людини був міцним, щоб був наповнений змістом.
Тому для мене надія відкривається таким чином, що коли ми говоримо про відбудову, то не має бути так, що ми будуємо на пустому, на чомусь не тривалому. Часто буває так, що вона проявляється вона в моментах такої втоми або ж після якихось труднощів. Надія повертається в простих людях, які несуть служіння іншим, які готові навіть свої потреби залишити осторонь, але натомість підтримувати інших. Це – волонтери, це – рідні люди, які підтримують один одного. Це також партнери, які звертаються не лише в питаннях про професійну гуманітарну допомогу, але також запитують: «Як ви?», чи проявляють якісь такі знаки уваги стосовно мене та до колективу. Це завжди запалює надію та наповнює також і служіння сенсом.
Яка людина є для Вас свідком надії або яка історія?
У мене є дві людини. Це по суті наш осередок в Нікополі, наші дві колеги, які залишилися, які продовжують своє служіння, які працюють активно з дітьми в околицях, в самому місті. І попри те, що місто часто зазнає атак росіян, то вони продовжують нести цю милосердну любов, цю надію до дітей. Я мав нагоду відвідати їх і бачив чим займаються. Це таке смирення у цьому часі, в якому служать та провадять свою діяльність.
Насправді, це є дуже зворушливим, коли ти бачиш, як діти посміхаються, як діти мають можливість відволіктись від війни та трохи повернутися в те заслужене дитинство. Для мене такі люди є знаком надії того, що цей промінчик, який запалюють колеги в Нікополі своєю активністю, що він перейде в наступні покоління і буде нести також це добро для наступних поколінь.
Максим Железницький
