У своїй другій адвентовій проповіді для Папи та його найближчих співробітників Проповідник Папського дому роздумував над готовністю Церкви будувати єдність та постійно оновлюватися.
Про це пише Vatican News.
«Церква не є чимось, що можна побудувати за нашими критеріями: вона є даром, який потрібно прийняти, берегти і служити йому», – наголосив о. Роберто Пазоліні, Проповідник Папського дому, у п’ятницю, 12 листопада 2025 р., під час адвентової проповіді про особливості єдності Церкви. Щоб висловити це, він використав три образи: Вавилонську вежу, подію П’ятидесятниці і особливості відбудови Єрусалимського храму. Це була друга медитація, виголошена для Папи та працівників Римської курії і ватиканських інституцій, із циклу медитацій у рамках приготування до Христового Різдва, загальна тема якого «Очікуючи і пришвидшуючи прихід Божого дня».
Дбати за єдність у різноманітності
За словами Проповідника Папського дому, бажання побудувати Вавилонську вежу виникло після світового потопу, коли Господь знову довіряє землю людству. «Книга Буття присвячує цілу главу довгому переліку народів, мов, територій, генеалогій: це різноманітна мозаїка, яка, схоже, хоче передати те, що життя, коли відроджується, не створює ідентичних копій, а різновиди», – зауважив о. Роберто. Однак людство боїться розпорошення, бо більше не хоче бути єдиним народом, і саме в цій атмосфері, за його словами, з’являється розповідь про Вавилонську вежу, поміщена відразу після переліку народів. Намір побудувати вежу є очевидний: «створити єдину точку зближення, щоб гарантувати єдність людського роду і таким чином позбутися страху розпорошення», однак цей, на перший погляд вартий похвали, проект приховує смертельну логіку: «єдність досягається не шляхом узгодження відмінностей, а шляхом уніфікації». «Всі говорять однією мовою, повторюють одні й ті ж слова, переслідують одну й ту ж мету. Це мрія про світ, де ніхто не відрізняється, де ніхто не ризикує, де все прогнозовано», – зауважив проповідник, додаючи, що навіть вибір матеріалів для будівництва вказує на цей тип мислення. Тому йдеться про зовнішню одностайність, де всі єдині «ціною усунення індивідуальних голосів».
Як приклад схожих згубних тенденцій о. Роберто Пазоліні навів ХХ століття, у якому «тоталітарні режими нав’язували єдину думку, придушуючи інакомислення і переслідуючи тих, хто наважувався думати інакше». Кожного разу, коли єдність будується шляхом придушення відмінностей, результатом стає «не єдність, а смерть». «Сьогодні в епоху соціальних медіа та штучного інтелекту ризик уніфікації набуває нових і більш витончених форм: алгоритми, які підбирають те, що ми бачимо, створюючи інформаційні бульбашки, в яких кожен зустрічає тільки тих, хто думає так само, як він; штучний інтелект, який уніфікує мови та думки, зводячи комплексну людську природу до простих схем; соціальні платформи, які винагороджують швидку згоду і карають за вдумливу незгоду», – зауважив проповідник, додавши, що ця спокуса не оминає навіть Церкву.
Спільність, яка втілюється у відмінності
Відтак о. Роберто Пазоліні звернув увагу на реакцію Бога, Який втрутився у будівництво Вавилонської вежі «не вдаючись ні до жорстокого покарання, ні до байдужості». Вирішивши змішати мови людей, Бог вказує на небезпеку побудови єдності через однорідність, що означає заперечувати людям їхню унікальність, жертвувати відмінностями заради спільного проекту та скасовувати інакшість. «Бог творить, розрізняючи, відокремлюючи: світло від темряви, води від землі, день від ночі. Різниця є граматикою самого існування. Коли людство обирає шлях однорідності, воно обертає в зворотний бік рушійну силу Творця, шукаючи форму безпеки, яка дорівнює відмові від свободи», – зазначив проповідник. За його словами, змішання мов є актом захисту, а не руйнування, оскільки Бог не розділяє, щоб панувати, «а розрізняє, щоб дати можливість життю розвиватися знову», повертаючи людству «можливість не бути всім однаковими».
У такий спосіб Бог не дозволяє, «щоб єдиний голос став абсолютним критерієм, придушуючи будь-яку інакшість». Тому розпорошення стає ліками, адже перериває проект смерті та повертає гідність індивідуальностям. «Це терапія, яка знову відкриває простір для союзу, бо союз не існує без віддаленості. Не існує спільності без відмінності», – підкреслив промовець. Він зазначив, що Бог бажає, щоб людство було об’єднане, але не абияк. Тому Новий Завіт пропонує дзеркальну модель єдності – Зіслання Святого Духа. Під час цієї події різні народи, які розмовляють різними мовами, розуміють апостолів кожен своєю мовою (Ді. 2,1-12). «Це вирішальний нюанс: множинність мов не зникає, а Святий Дух не нав’язує єдину універсальну мову. Апостоли говорять своєю мовою, а слухачі розуміють свою: різноманітність залишається, але вона більше не розділяє», – зауважив о. Роберто Пазоліні.
Зростати у вірності покликанню
Проповідник Папського дому зазначив, що людству знадобиться багато часу, щоб засвоїти урок Вавилонської вежі. Він звернув увагу на народ Ізраїлю, який після звільнення з єгипетського рабства поступово починає прагнути форми правління на зразок сусідніх народів, де цар керує народом, а також має храм, у якому зберігається присутність Бога та Його Закону. «Обидва ці вибори будуть супроводжуватися постійною двозначністю. Монархія, оскільки вона символічно представляє спокусу замінити владу Бога, єдиного справжнього Царя і Охоронця Ізраїлю, людським правителем. Храм, оскільки його покликання бути домом молитви завжди буде піддаватися ризику спотворення форм, зведення сакрального простору до зовнішньої ритуальності, відокремленої від життя і живої зустрічі з Господом», – зауважив о. Роберто Пазоліні. У цьому контексті він вказав на історичний період Ізраїлю після повернення з вавилонської неволі, коли відбудували храм і Єрусалим. «Ця історія вражає тим, що кожен бере на себе відповідальність за відновлення частини стін, що знаходиться прямо навпроти його будинку. Однак не бракує й ворогів, які перешкоджають відновлювальним роботам. Визволені з полону змушені бути дуже пильними й захищатися», – пригадав промовець.
За його словами, біблійна історія відбудови храму стає цінним розумінням таїнства Церкви. «Подібно до мурів і храму в Єрусалимі, Церква – божественна і водночас людська реальність – покликана постійно відновлюватися, щоб її історична форма була віддзеркаленням краси Євангелія. Це особливо добре розуміли святі, які більше за інших відчували, коли “дім Божий” виявляв ознаки втоми», – зазначив проповідник Папського дому. Він наголосив, що протягом століть Церква завжди відчувала та переживала потребу в оновленні, щоб залишатися вірною собі та водночас продовжувати служити світові. «Другий Ватиканський Собор нагадав, що Церква-паломниця покликана Христом до постійної реформи і що всяке оновлення Церкви, по суті, полягає у зростанні вірності її покликанню. А отже, оновлення не є надзвичайною потребою, а звичним наставленням Церкви, яка прагне залишатися вірною Євангелію та місійному мандату» – наголосив о. Роберто Пазоліні.
Три критерії оновлення Церкви
Підсумовуючи наведені біблійні приклади, промовець вказав на кілька основоположних критеріїв розпізнавання. Перший із них полягає в тому, що церковне оновлення ніколи не тотожне спокусі зробити все однорідним. «Подібно до Вавилону, завжди присутня небезпека перетворити єдність на однорідність, вважаючи, що спільнота вимагає лише єдиного стилю, однакової сприйнятливості чи вираження. Церква в оновленні – це не однорідна Церква, а Церква, здатна прийняти різноманітність, довіривши Святому Духові завдання упорядкувати її в гармонію, яка перевищує наші можливості», – підкреслив проповідник Папського дому. Другий критерій стосується періоду будівництва Єрусалимського храму. «Оновлення ніколи не є наївним або мирним процесом: воно вимагає постійної духовної боротьби, оскільки Хрещення дає нам можливість не тільки будувати, але й протистояти тому, що суперечить Євангелію. Хто припиняє боротися – проти гордовитості, лінощів, ілюзій чи ідеологій – той також припиняє будувати Тіло Христове. Церква оновлюється тією мірою, якою її члени погоджуються продовжувати вести справжню духовну боротьбу, не вдаючись до легких шляхів чистого консерватизму чи некритичної інновації», – зазначив о. Роберто Пазоліні. Третій висновок полягає в тому, що будь-яке справжнє оновлення проходить через готовність нести тягар спільності. «Відбудова Церкви означає прийняття цього переплетення: співіснування ентузіазму і ностальгії, нових надій і ран, які ще кровоточать. Спільність ніколи не є однорідною, а місцем, де різні голоси вчаться бути поруч, не заглушаючи один одного. Це вимагає вміння слухати навіть те, що не збігається з нашим сприйняттям, приймати біль іншого без осуду, давати йому торкнутися своєї душі. Саме в цій терплячій здатності разом “знемагати” Церква знову стає справжнім домом для всіх, а розрізнений спів народу з часом перетворюється на величну хвалу», – підкреслив проповідник Папського дому.
