В Апостольському листі про важливість археології, приуроченому до 100-річчя заснування Папського інституту християнської археології, Лев XIV нагадує, що ця дисципліна є «служінням, покликанням, формою любові до Церкви і людства», свідченням того, що Бог став тілом і що спасіння залишило сліди.
Про це пише Vatican News.
Копати, торкатися знахідок, віднаходити енергетику часу – у праці християнського археолога, однак, присутня не лише матерія, а й людський фактор: руки, які викували знайдені залишки, «розум, який їх замислив, серце, яке їх любили». Це одна з особливостей християнської археології, яку Папа висвітлює в Апостольському листі про важливість археології, приуроченому до сторіччя Папського інституту християнської археології, опублікованому у четвер, 11 грудня 2025 року.
Зробити видимим Таїнство
Матерія і таїнство: це дві напрямні, які перетинаються в християнській археології, тому що «християнство, – підкреслює Лев XIV, – народилося не з ідеї, а з плоті», з лона, тіла, гробниці. Християнська віра, насправді, ґрунтується на «конкретних подіях, обличчях, вчинках, словах, вимовлених певною мовою, в певну епоху, в певному середовищі. Саме це археологія робить видимим, відчутним». Він також нагадує, що «Бог обрав говорити людською мовою, крокувати по землі, жити в певних місцях, відвідувати будинки, синагоги, вулиці». Тому в час, коли використовується штучний інтелект, вивчаються галактики, досліджувати й надалі має сенс. «Неможливо до кінця зрозуміти християнську теологію, – пише Папа, – без розуміння місць і матеріальних слідів, які свідчать про віру перших століть».
Ніщо не є неважливим
Археологія і теологія переплітаються в праці археолога, в основі якої лежить виняткова чутливість до обережного поводження з «матеріалами віри». «Копаючи серед каменів, руїн, предметів, вона, – пояснює Святіший Отець, – вчить нас, що ніщо, до чого доторкнулася віра, не є неважливим». Кожне найменше свідчення заслуговує на увагу, його не можна відкидати, тому археологія «є школою культурної сталості та духовної екології», «виховання шанобливого ставлення до матерії, пам’яті, історії». Ніщо не викидається, все бережеться, розшифровується, бо за кожною знахідкою стоїть «подих епохи, сенс віри, тиша молитви. Це погляд, – підкреслює Папа, – який може багато чого навчити також сьогоднішню душпастирську діяльність і катехизацію».
Археологія як союзник богослов’я
За допомогою найсучасніших технологічних засобів можна отримати нову інформацію, і тому кожен матеріал може мати глибоке значення. «Археологія в цьому сенсі є також школою надії», – читаємо в Листі. Посилаючись на Апостольську конституцію Veritatis gaudium Папи Франциска, Лев XIV нагадує, що археологія, разом з історією Церкви та патрологією, повинна бути частиною фундаментальних дисциплін для богословської освіти. Археологія, насправді, говорить не тільки про речі, але й про людей, «допомагає зрозуміти, як одкровення втілилося в історії, як Євангеліє знайшло слова і форми в культурах». Тому богослов’я, яке приймає археологію, «є богослов’ям, яке прислухається до тіла Церкви, яке запитує про її рани, яке читає її знаки, яке дозволяє її історії торкнутися до себе». І це також форма любові, бо «це спосіб надати голос мовчанню історії, повернути гідність тим, хто був забутий, висвітлити анонімну святість численних вірних, які творили Церкву».
Місія євангелізації
Завданням археології є також євангелізувати, допомагати Церкві зберігати живу пам’ять про її початки, розповідати історію спасіння також за допомогою образів, форм і просторів. «У час, коли часто втрачаються корені, археологія, – стверджує Папа, – стає таким чином цінним інструментом євангелізації, яка бере свій початок від історичної правди, щоб відкрити християнську надію і новизну Духа». Дивлячись на те, як Євангеліє було прийняте в минулому, ми отримуємо стимул поширювати його сьогодні, промовляючи до далеких, але й до молоді, що шукає автентичності та конкретності. Археологія, як підкреслює Лев XIV, є «потужним інструментом діалогу; вона може сприяти налагодженню зв’язків між віддаленими світами, різними культурами, поколіннями; вона може свідчити про те, що християнська віра ніколи не була закритою реальністю, а динамічною силою, здатною проникати в найглибші шари людської історії».
Жива і примирена пам’ять
Сила археології полягає також у тому, що вона дозволяє відчути силу існування, яке простягається крізь століття, виходить за межі матерії і має особливе значення в теології Одкровення. Вона просвічує тексти матеріальними свідченнями, досліджує джерела, доповнює їх, порушує нові питання, і тому богослов’я, вірне Об’явленню, «повинно залишатися відкритим на складність історії» з її викликами, конфліктами, моментами слави і темряви. Не випадково, пояснює Святіший Отець, кожне поглиблення таїнства Церкви є поверненням до витоків, адже вона оновлюється, коли запитує про те, що її глибоко визначає. Не йдеться про культ минулого, хай буде ясно, а про «живу пам’ять», «здатність дати минулому можливість промовити до сьогодення». «Це мудрість у розпізнаванні того, що Святий Дух пробудив в історії. Це креативна вірність, а не механічне наслідування», – пояснює він. Тому з цього може народитися спільна мова, «примирена пам’ять», здатна розпізнати різноманіття голосів, єдність у різноманітності, стаючи таким чином «місцем слухання, простором діалогу, інструментом розпізнання».
Знання, доступне для всіх
Папа згадує заснування Папського інституту християнської археології в 1925 році Папою Пієм XI, в Ювілейний рік миру, тоді як сторіччя припадає на Ювілейний рік надії. Збіг, який може відкрити нові горизонти для людства, стривоженого численними війнами. Заснування відбулося в непевній післявоєнній атмосфері, з сміливістю і далекоглядністю: вчинок, який, за словами Папи, спонукає нас сьогодні зрозуміти, що бути вірним духу заснування означає не закриватися в елітарних знаннях, а «ділитися, поширювати, залучати». У цьому сенсі фундаментальне значення має спілкування з іншими інституціями, що займаються археологією, такими як Папська Римська Академія Археології, Папська Комісія з Сакральної Археології, Папська Академія Cultorum Martyrum. «Також і стосунки з християнським Сходом, – підкреслює Папа, – можуть знайти в археології плідний ґрунт».
Служіння надії
«Церква покликана виховувати пам’ять, і християнська археологія є одним з найблагородніших інструментів для цього. Не для того, щоб ховатися в минулому, а щоб свідомо жити сьогоденням, будувати майбутнє з корінням», – пише Папа, додючи, що археологія в цьому сенсі «є служінням надії», бо показує, що «віра вистояла перед переслідуванням, кризами, змінами», оновлюючись, перетворюючись, розквітаючи в нових формах. Євангеліє «завжди мало генеративну силу», Церква завжди відроджувалася, надія ніколи не вичерпувалася. Насамкінець Папа закликає продовжувати цінну, ретельну роботу, яку слід передавати з запалом. «Християнська археологія є служінням, покликанням, формою любові до Церкви та людства. Будьте вірними глибокому сенсу вашого зобов’язання: робити Слово життя видимим, свідчити, що Бог став тілом, що спасіння залишило сліди, що Таємниця стала історичною розповіддю», – наголошує він.
