Під час 63 Пленарного засідання єпископату РКЦ в Україні було ухвалено рішення звернутись до Апостольської Столиці з проханням про впровадження в Україні сталого дияконату. Пропонуємо Вашій увазі розмову з єпископом-помічником Київсько-Житомирської дієцезії Олександром Язловецьким про те, чим є постійний дияконат та чому він важливий для Церкви.
Ваше Преосвященство, що таке сталий дияконат і чим він відрізняється від перехідного дияконату?
Сталий (постійний) дияконат – це свячення, яке дає чоловікам можливість служити Церкві в ролі диякона, не прагнучи до священства. На відміну від перехідного дияконату, який є кроком до священства, сталий диякон залишається дияконом усе життя (є певні винятки). Служіння сталого диякона охоплює три сфери: літургію, проповідь і милосердя.
Хто може стати сталим дияконом?
Канонічне право визначає, що кандидатами можуть бути одружені або неодружені чоловіки. Неодружені приймають обов’язок целібату. Перед свяченням вони отримують служіння лектора та аколіта, а також мають пройти чотирирічну формацію. Така формація включає духовну підготовку, теологічні знання та практичне служіння. Отож сталими дияконами можуть стати чоловіки, які не прагнуть стати священниками, але хочуть брати активну участь у місії Церкви та допомагати в душпастирській праці.
А якщо говорити про історичний контекст? Чи були постійні диякони у ранній Церкві?
Звісно. Таке служіння було доволі поширене в ранній Церкві. У перші століття дияконат був не просто «сходинкою» на шляху до священства. Навпаки – диякон міг залишатися дияконом пожиттєво, маючи власне, чітко окреслене служіння в структурі Церкви. Поступово дияконат перетворився на проміжний етап перед священством, а постійні диякони ставали дедалі рідкісним явищем. Згодом дияконат почав здебільшого асоціюватися з підготовкою до священства.
Лише ІІ Ватиканський Собор та motu proprio Павла VI Sacrum Diaconatus Ordinem (1967) визначили формацію, завдання та місце постійних дияконів у Церкві. Це дозволило Церкві повернути стародавню практику. Тож сучасний постійний дияконат – це не нововведення.
Чому єпископи вирішили приділити цьому питанню увагу на загальноукраїнському рівні?
Сталий дияконат може бути запроваджений в окремій країні лише за дозволом Ватикану, який надається після звернення Конференції єпископів відповідної країни. Проте навіть після цього кожен ординарій самостійно вирішує, чи впроваджувати це служіння у своїй дієцезії та в якій мірі.
Наших єпископів, ймовірно, спонукав до цього досвід інших країн – зокрема Польщі, де сьогодні служать понад 100 сталих дияконів. Можливо, вплинув приклад Мукачівської дієцезії, у якій зараз служать чотири сталих диякони, а її ординарій, єпископ Микола Лучок, з вдячністю відгукується про їхнє служіння. Особливістю цієї дієцезії є те, що вона вже тривалий час, як виняток у нашій Церкві, має сталий дияконат завдяки історичній близькості до Угорщини, де це служіння активно практикується.
Дехто може припустити, що рішення єпископів пов’язане з кризою покликань до священства?
Звичайно, сталі диякони суттєво підтримують служіння священників, але не замінюють їх. Особливо коли йдеться про Євхаристію чи уділення таких Таїнств, як Сповідь або Єлеопомазання.
Рішення єпископів радше зумовлене розумінням того, що сталий дияконат – це значно більше, ніж відповідь на пастирські потреби. Це повернення до автентичної практики раннього християнства, що існувала від самих початків Церкви. Це відновлення служіння, яке вже було випробуване часом і довело свою цінність.
Запровадження сталого дияконату дозволяє залучати до активного служіння зрілих чоловіків із життєвим досвідом, зміцнювати парафіяльне життя та підтримувати священників у щоденній пастирській праці. Це важливий крок для розвитку нашої Церкви в Україні, який безперечно збагатить її служіння в конкретних спільнотах.
Чому ж єпископи не зробили цього раніше?
Єпископи зазвичай ухвалюють такі рішення тоді, коли переконані, що вірні їхніх локальних Церков до цього готові, а впровадження нового служіння принесе реальну користь парафіям. Це рішення вимагало часу, дозрівання, а також уважного вивчення досвіду інших країн.
Дякую Господу за те, що надихнув наших єпископів, серед яких є й я, прийняти це рішення саме тепер, бо справді настав відповідний момент. Звісно, нам ще належить отримати дозвіл Святішого Отця Лева, але сподіваюся, що коли ми його отримаємо, Господь дасть нам добрі й святі покликання серед наших вірних чоловіків до служіння в сталому дияконаті.
Я переконаний: якщо Господь надихає наших пастирів на таке рішення, то існують і потенційні кандидати, про яких Він уже подумав, щоб їх покликати.
