У своїй першій цьогорічній адвентовій проповіді для Папи та його найближчих співробітників Проповідник Папського дому наголосив на важливості діяльного очікування Христового приходу, що є періодом чинити добро, а не знеохоченої пасивності.
Про це пише Vatican News.
«Парусія Господня. Очікування без зволікань» – такою була тема першої з трьох медитацій напередодні Різдва, яку Проповідник Папського дому о. Роберто Пазоліні в п’ятницю, 5 грудня 2025 р., виголосив для Папи та працівників Римської курії і ватиканських інституцій. Свою першу з трьох цьогорічних адвентових проповідей, загальна тема яких: «Очікуючи і пришвидшуючи прихід Божого дня», він зосередив на парусії. Цим терміном грецького походження позначається Господня присутність і водночас Його прихід. «Адвент, – підкреслив капуцин, – це пора, коли Церква знову запалює надію, споглядаючи не тільки перше пришестя Господа, але й, насамперед, Його повернення в кінці часів». Це час, коли ми покликані «очікувати і водночас пришвидшувати прихід Господа зі спокійною та діяльною пильністю».
Необхідність Божої благодаті
«Парусія» – це термін, який чотири рази з’являється в 24 розділі Євангелії від Матея з подвійним значенням: «присутність» і «прихід», а Ісус порівнює очікування свого приходу з днями Ноя перед всесвітнім потопом. Днями, коли життя текло звичайно, й тільки Ной будував ковчег, знаряддя спасіння. Перед обличчям нових і складних викликів, за словами проповідника, «Церква покликана залишатися таїнством спасіння в епоху змін». «Мир, – підкреслив отець Пазоліні, – залишається міражем у багатьох регіонах, допоки давні несправедливості та болючі спогади не знайдуть зцілення, тоді як у західній культурі слабшає почуття трансцендентності, придушене ідолом ефективності, багатства та технологій. Поява штучного інтелекту підсилює спокусу бачити людину без обмежень і без трансцендентності». Потрібно не лише усвідомити необхідність Божої благодаті, але також розпізнати «напрямок, в якому Царство Боже далі рухається в історії», повертаючись до пророчого дару, що випливає з Хрещення. Отже, усвідомлювати таємницю Бога, Який «продовжує стояти перед своїм творінням з непохитною довірою, в очікуванні того, що кращі дні можуть – і повинні – ще настати».
Зло потрібно усунути
Для того, щоб знову знайти обличчя Бога, Який супроводжує «своє поранене створіння», Проповідник Папського дому запросив звернутися до сюжету про всесвітній потоп, коли Господь побачив зло в серці людини. Зло, яке не можна подолати змінами, еволюцією, бо людство потребує не лише самореалізації, а й спасіння. «Зло не можна просто пробачити: його треба видалити, щоб життя нарешті могло розквітнути у своїй правді та красі», – сказав він, зауваживши, що сьогодні, для людини, що занурена в культуру скасування, скасувати означає не просто все знищити, а й усунити в іншому те, що викликає в неї дискомфорт. «Однак, щодня ми касуємо багато речей, не відчуваючи провини і не роблячи нічого поганого. Ми видаляємо, повідомлення, непотрібні файли, помилки в документі, плями, сліди, касуємо борги. Багато з цих дій, навпаки, необхідні для того, щоб наші стосунки дозріли і світ став придатним для життя». Скасувати в цьому світлі означає відкритися Богу, починаючи зі своєї слабкості, і дозволити Йому зцілювати.
«Відбудувати» небо
Господь не втомлюється знаходити «мудрого мужа, того, хто шукає Бога», як це сталося з Ноєм, який, у свою чергу, усвідомлює Господню благодать. У людині ковчега Бог бачить можливість стерти все і почати заново. «Лише тоді, коли людина повертається до того, щоб жити перед справжнім обличчям Бога, – підкреслив о. Пазоліні, – історія може справді змінитися». «Розповідь про потоп нагадує нам, що життя відроджується тільки тоді, коли ми відбудовуємо небо, тією мірою, що повертаємо Бога в центр», – підкреслив він, вказуючи на те, що потоп стає «переходом до повторного творення через момент розстворення». Це як «тимчасове зміна правил гри, щоб врятувати саму гру, яку Бог започаткував з довірою».
Рішення більше не ранити
Таким чином, потоп є «парадоксальним оновленням життя». Бог не забуває про людство і ставить свою веселку над хмарами як знак союзу, «складає зброю» з урочистою заявою про ненасильство. «Це може здаватися, – додав отець Пазоліні, – зухвалою метафорою, майже недоречною, щоб говорити про Бога і про те, як проявляється Його благодать». Проте, «людство, після тисячоліть історії та еволюції, все ще далеке від того, щоб вміти її наслідувати». Тому, в той час, як землю роздирають «жорстокі та нескінченні конфлікти, які не дають перепочинку численним немічним і беззахисним людям», джерелом надії є рішення того, хто, маючи таку можливість, добровільно вирішує не ранити, бо розуміє, що тільки через прийняття іншого союз «може бути тривалим, справжнім і вільним».
Час чинити добро
«Чувайте ж, бо не знаєте, в який день прийде ваш Господь», – заохочує Ісус. Незнання дня і години, коли це станеться, в минулому породжувало великі очікування, як зауважив проповідник, але сьогодні ситуація, здається, змінилася. «Очікування настільки ослабло, що іноді поступається місцем прихованій зневірі щодо його фактичної реалізації», – сказав він, зазначивши, що сьогодні переважає «втомлена пильність, спокушувана знеохоченням». Період очікування, натомість, – це час сіяти добро і чекати приходу Ісуса Христа. Слід остерігатися двох великих спокус, які торкаються людини і Церкви: «забути про потребу спасіння і вважати, що можна відновити схвалення, дбаючи про зовнішню форму нашого образу та применшуючи радикальність Євангелія». Необхідно, як підкреслив о. Роберто Пазоліні, повернутися до радості та до «труду наслідування», не стараючись «приручати Христове слово». Бо повернення Христа, як писав Томас Мертон, чекаємо лише як «стражі на границях світу».
