Туреччина та Ліван очікують на приїзд Лева XIV. Державний Секретар Ватикану кардинал П’єтро Паролін підкреслює значення цієї подорожі для екуменізму, міжрелігійного діалогу, а також як знаку надії та миру. Кардинал наголошує на фундаментальній ролі християн у суспільному, економічному, культурному та політичному житті Близького Сходу. «Ми хотіли б, щоб вони могли залишатися на своїй землі».
Про це пише Vatican News.
У Туреччині та Лівані все готове до приїзду Лева XIV. Перша закордонна Апостольська подорож американського Папи пройде під знаком свідчення та зустрічі. Наступник Петра вирушає на Близький Схід, щоб зміцнити у вірі та принести красу Христа, який спасає все людство. Великі очікування має католицька спільнота – і не лише вона – в обох країнах, розташованих на континентах, позначених війнами та насильством, але здатних, часто ціною великих страждань і труднощів, будувати шляхи діалогу, гостинності та миру. Два гасла візиту – «Один Господь, одна віра, одне хрещення» та «Блаженні миротворці» – підкреслюють його сутність: надію, єдність і братерство.
Подорож до Туреччини буде зосереджена на екуменічних урочистостях з нагоди 1700-річчя Першого Нікейського собору, а в Лівані одним із найзворушливіших моментів стане «тиха молитва» в бейрутському порту, де п’ять років тому внаслідок вибуху загинуло понад 200 людей і близько 7 тисяч отримали поранення. На думку кардинала П’єтро Пароліна, візит Папи принесе християнам на Близькому Сході надію, мир і новий імпульс.
Еміненціє, це перша Апостольська подорож Лева XIV. Туреччина і Ліван – два етапи, два прагнення, які були також дорогі серцю Франциска. З якими почуттями Папа готується до цієї поїздки?
Папа знову бере до рук палицю паломника. Перед ним були Павло VI, Йоан Павло ІІ, Бенедикт XVI і Франциск… Він також іде слідами своїх попередників. Уявляю, що це буде дуже бажана поїздка, адже вона перша у його понтифікаті. Вирушає з почуттями, які завжди супроводжували понтифіків у виконанні Петрового служіння: бажання зустрічати місцеві християнські спільноти, країни та зміцнювати їх у вірі – бо це завдання Наступника Петра – а водночас зустрічати народи, їхні влади, громадянське суспільство й бути для них посланцем миру, згоди та діалогу. Тож це почуття радості, а також очікування, пов’язані з виконанням місії, дорученої йому та його уряду.
Подорож до Туреччини зосереджена на 1700-річчі Нікейського собору. Яке значення ця річниця має сьогодні для Церкви і що означає присутність Папи?
Це дуже важлива річниця, до якої готувалися заздалегідь, щоб підкреслити її значення. Своєю присутністю Папа хоче це наголосити. 1700 років від Нікейського собору – події, що заклала фундамент нашої віри: віри в Ісуса Христа у Його повній божественності та повному людстві – Ісуса Христа, правдивого Бога і правдиву людину. Це підстава віри всіх християн, попри поділи, які, на жаль, досі існують між нами, але всі ми віримо в божественність і людськість Ісуса Христа. Це фундамент нашої віри, згодом доповнений, особливо щодо Святого Духа, Константинопольським собором.
Потрібно також підкреслити, що йдеться про країну, яка була своєрідною колискою християнства: там виникли перші спільноти, до яких адресовано апостольські листи, зокрема листи апостола Павла, і там відбулися перші вісім вселенських соборів в історії Церкви. Тож значущою є як центральна роль Христа у вірі, так і екуменічний вимір – факт, що ми разом визнаємо ту саму віру в Ісуса, правдивого Бога і правдиву людину.
У Туреччині заплановано також відвідини Блакитної мечеті. Чи може ця подорож у часи, позначені фундаменталізмом, стати нагодою зміцнити братерство і підтвердити, що ім’я Бога не може служити виправданням для насильства і поділу?
Так, безперечно. Я говорив про екуменічний вимір подорожі, але є також міжрелігійний аспект. Нещодавно ми відзначали 60-річчя Nostra aetate, де, поряд з наголосом на особливому зв’язку між християнами та юдеями, підкреслено й те, що нас єднає з мусульманами. Це жест діалогу, жест міжрелігійної поваги, який показує, як християни й мусульмани можуть співпрацювати для створення більш справедливого, солідарного та братнього світу.
Папа нещодавно сказав у Колізеї: той, хто молиться, не стає фундаменталістом. Це, з одного боку, відкидання фундаменталізму, а з іншого – запрошення поглиблювати співпрацю задля спільного блага.
Ліван – країна інтеграції, що не раз відроджувалася протягом останніх 50 років. Яке послання Папа передасть її мешканцям?
Насамперед це буде послання надії, бо Лівану конче потрібна надія. Останнім часом країна зробила кроки у розв’язанні кризи останніх років: тепер є президент, сформований уряд, тривають реформи. Але залишається багато труднощів, затримок і перешкод, які можуть, якщо не поставити під загрозу процес реформ, то принаймні його сповільнити й тим самим розчарувати очікування людей.
Тому Папа приносить надію: «Продовжуйте, не втрачайте відваги, намагайтеся йти обраним шляхом». А також – послання близькості. Відомо, наскільки Святий Престол опікується Ліваном, адже – щоб ужити вже відомий вислів – це «більше ніж країна, це послання»: приклад мирного співжиття різних релігій та етнічних груп, що має зберегтися. І присутність Папи є знаком цієї постійної близькості.
Минуло 61 рік від першої подорожі Павла VI до Святої Землі. Яке значення мають апостольські подорожі Папи?
Вважаю, що Папи від часів Павла VI побачили в апостольських подорожах новий інструмент служіння, відповідний до нашого часу. Це частина місії, яку Христос доручив святому Петрові: зміцнювати братів і служити єдності Церкви. Історично це служіння здійснювали різними способами; тепер подорожі стали одним із них.
У певному сенсі, як каже папа Франциск, це знак «Церкви, що виходить»: Церква не лише чекає, щоб до неї приходили, але сама йде до народів, культур і життєвих реалій. Тож подорожі папи – окрім конкретних змістів, пов’язаних із кожною країною – мають глобальний сенс: Церква, в особі Вселенського Пастиря, стає близькою для всіх.
Подорож охоплює Європу та Близький Схід – регіони, позначені війнами, кризами та міграціями. Який внесок можуть зробити християни?
Християни від самого початку були ключовою частиною країн Близького Сходу й завжди робили вагомий внесок у їхнє суспільне, економічне, культурне й політичне життя. Вони хочуть і надалі виконувати цю роль – роль будівничих єдності, посередників, тих, хто сприяє зустрічі.
Проблемою є те, що чисельність християн у регіоні постійно зменшується, і це викликає серйозне занепокоєння Святого Престолу. Ми хотіли б, щоб християни могли залишатися на Близькому Сході та й надалі вносити внесок у суспільства, частиною яких вони є. Вони – громадяни своїх країн, і повинні мати змогу залишатися та виконувати свою місію.
Еміненціє, Ви згадували про роль Святого Престолу у міжнародному контексті. Які перспективи, з огляду на віру і дипломатію, відкриває ця подорож?
Я не раз казав, що такі подорожі, як і багато інших ініціатив Святого Престолу, можна порівняти із сівбою: ми сіємо, а Бог знає, якими будуть плоди й коли настане час жнив. Але в сучасному світі, позначеному труднощами, про які ви згадали, Святий Престол повинен і надалі сильно наголошувати на темі зустрічі, а не протистояння; на подоланні антагонізмів і пошуку спільних точок для співпраці задля добра суспільства і людської родини, на темі спільного блага… Це великі євангельські цінності, які Церква продовжує проповідувати.
Маю надію, що з цього послання, яке Папа неустанно повторює opportune et importune – вчасно і невчасно, як сказав би апостол Павло, – народяться нові реальності, у яких народи зможуть взаємно розумітися та жити в мирі, згоді й разом будувати людську родину.
