Тиждень тому в Одесі відбулося урочисте посвячення приміщень Фонду «Іскра Надії». Молитву очолив ординарій Одесько-Сімферопольської дієцезії, єпископ Станіслав Широкорадюк OFM. Про завдання фонду та особливості його діяльності розповідає керівник, о. Пйотр Росохацкі.
Отче Пйотре, як виникла ідея створення Фонду «Іскра надії»?
Все почалося з Ювілейного року надії та заклику папи Франциска шукати людей, які втрачають надію, і зміцнювати її. Ювілейний рік став поштовхом до ініціатив, які підтримують надію. У нашій дієцезії ми вирішили створити новий благодійний фонд. «Карітас-Спес Одеса», який я очолював понад десять років, має обмежені можливості, тому виникла потреба у фонді, що зможе робити більше.
Які потреби людей ви помітили як найважливіші?
Ми побачили, що людям потрібна психологічна та соціальна підтримка. Звісно, багато уваги приділяють ВПО, але ми орієнтуємось також на місцеве населення Півдня України. Наша дієцезія – прифронтова: частина території під окупацією або анексією, Крим від 2014 року, частина Херсонщини – під контролем окупантів. Ми хочемо бути поруч із місцевими людьми, не лише з переселенцями.
У Фонді є напрямки роботи, пов’язані з культурою. Що це означає?
Ми помітили, що війна загрожує українській культурі. Росіяни вивозять книги, твори мистецтва, культурну спадщину. Тому один із напрямів фонду – поєднати підтримку людей із плеканням української культури. Ми створюємо арт-простір: через арт-терапію, роботу з глиною, художні практики, іконопис та інші традиції української культури прагнемо давати людям нове дихання, надію, показати, що завтра може бути кращим.
Які гуманітарні проєкти фонд вже запускає?
Починаємо з відновлення житла у Херсонській і Миколаївській областях. Також надаємо Emergency cash assistance – фінансову допомогу для тих, хто змушений покинути своє житло і шукає прихистку. Це підтримка на перші кроки, на відновлення стабільності.
Що для Вас є джерелом надії в щоденній праці?
Джерело надії – це молитва і Євхаристія. Без цього все, що ми робимо, може мати лише короткочасний ефект. Коли ми спілкуємося з бенефіціарами, бачимо, що люди втрачають надію: чекають близьких з фронту, повернення полонених, не знають, що з їхнім житлом. Всі втомилися від війни, і та невидима робота, яку ми робимо – документи, звіти, співпраця з донорами – вимагає сил. Тут дуже важлива духовна підтримка, молитва і Євхаристія дають цю енергію.
