Священство не як мета, а як служіння, постійне розпізнання, навчання і молитва, щоб почути голос Ісуса, остерігаючись самотності, виснажливого активізму і розсіяності цифрового світу, яка викрадає внутрішній світ. Це деякі з настанов Лева XIV семінаристам, які знаходимо у листі з нагоди 400-річчя Вищої духовної семінарії архідієцезії Трухільйо в Перу.
Про це пише Vatican News.
Церква потребує святих пастирів, які разом віддаються служінню, а не самотніх функціонерів. Про це Папа Лев XIV нагадує спільноті Вищої духовної семінарії святих Карла та Марсело, що в Трухільській архидієцезії (Перу) в листі, приуроченому до 400-річчя заснування формаційного осередку. Текст, датований 17 вересня, днем літургійного спомину святого Роберто Белларміно, був прочитаний 4 листопада, в день спомину святого Карло Борромео, під час Святої Меси в національному санктуарії Ґвадалупської Діви Марії з нагоди відзначення річниці.
«Мій слід також є частиною цього дому, де я служив», – пише Лев XIV, згадуючи про своє перебування тут на посаді ректора з 1988 по 1998 рік і як викладача канонічного права, патристики та моралі. Він підкреслює важливість семінарій як місць, де можна «перебувати з Господом, дозволяти Йому себе формувати, пізнавати Його і любити, щоб бути подібним до Нього».
Священство – не мета, а дарування себе
Святіший Отець далі ділиться деякими думками про «надійні підвалини священства», яке, насамперед, не є «втечею від особистих проблем». «Це не втеча від того, з чим не хочеться стикатися, не притулок перед емоційними, сімейними чи соціальними труднощами; це не просування чи сховок, а повне дарування свого життя. Тільки будучи вільним, можна дарувати себе: той, хто прив’язаний до інтересів або страхів, не дарує себе, бо по-справжньому вільним є той, хто не є рабом. Важливим є не “висвятитися”, а бути справді священниками», – підкреслив Лев XIV.
Папа застерігає від сприйняття священства як посади, оскільки йдеться про обрання Господа, Який «з особливою прихильністю кличе деяких чоловіків брати участь у Його спасенному служінні, щоб вони відтворювали в собі Його образ і давали постійне свідчення вірності та любові». «Хто прагне священства з дріб’язкових мотивів, той помиляється в основі і будує на піску», – пише він, наголошуючи, що фундаментальним у семінарії є розпізнання, підкреслюючи «з простотою і правдою», що ми є священниками для Бога і для народу, а не для себе. Необхідно щиро плекати прозорість своєї душі через часту сповідь і послух тим, хто супроводжує шлях формування в семінарії. «Семінарист, який вчиться жити в цій ясності, – підкреслює Святіший Отець, – стає зрілою людиною, вільною від амбіцій і людських розрахунків, вільною беззастережно дарувати себе». Церква, за його словами, потребує семінаристів з чистим серцем, які шукають Христа без дволикості і не дають егоїзму чи марнославству полонити себе.
Втікати від посередності
На закінчення Лев XIV застерігає від «дуже конкретних небезпек», якими є «мирськість, яка розмиває надприродне бачення реальності, виснажливий активізм, цифрове розсіювання, яке викрадає внутрішній світ, ідеології, що відхиляються від Євангелія, і, що не менш серйозно, самотність тих, хто претендує жити без пресвітерської спільноти та без свого єпископа». «Ізольований священник є вразливим. Братерство і священниче сопричастя є невід’ємною частиною покликання. Церква потребує святих пастирів, які разом посвячуються, а не самотніх функціонерів; тільки тоді вони можуть бути вірогідними свідками сопричастя, яке проповідують», – наголосив він.
