Публікуємо заключну із чотирьох розповідей учасниць паломництва, організованого благодійною організацією «Дерево мого життя» на початку жовтня цього року. Учасниці цього паломництва, включно з Оленою, розповідь якої публікуємо, взяли участь в загальній аудієнції з Папою Левом XIV і мали з ним коротку зустріч.
Про це пише Vatican News.
Голос Олени дзвінкий, немов гірська ріка. І коли вона розповідає свою історію, з її очей час від часу течуть струмки сліз. Олена, дружина військового. Її життя, як і життя багатьох українців, несе в собі важкі переживання, пов’язані з війною та окупацією, але також глибоке коріння, що сягає через покоління. Олена народилася в Торецьку, місто, яке вже не існує, а її родина пройшла через безліч трагедій – від репресій і голодоморів до виселення та втрати домівок. Цей особистий досвід, що переплітається з історією її роду, став невід’ємною частиною її стійкості та віри.
Я дружина військового. Я дуже пишаюся своїм чоловіком, бо він в мене абсолютно мирна людина. Він навіть за станом здоров’я був звільнений від строкової служби. І коли в 2014 році нас окупували і визволили, і він попросився добровольцем, то його не взяли. Я народилася в місті Торецьк, яке, на жаль, вже не існує. Не існує нічого: навіть кладовища моїх предків – воно повністю знищено – ні міста, ні дому, де проживав мій дідусь. Це по маминій лінії. А зараз ідуть бої за Щербинівку, що біля Торецька, і там по батьковій лінії всі живуть. Але все життя я прожила в Краматорську, куди мої батьки переїхали, коли мені ще не було навіть року. Все своє дитинство я проводила на териконах. Завжди була чорна, бабуся мені і моєму братові завжди шила весь одяг чорний. І ми з ранку до вечора лазили по цих териконах.
Я хочу трошки сказати про місто і про окупацію. Я майже чотири рази була на грані життя і смерті, бо два рази мені російські військові дуло автомата в груди тикали. А другий раз мене побачили, що я була свідком негарного, м’яко кажучи, поводження. Окупація – це страшне. І хоча ми були недовго в цій окупації, але, розумієте, я років ще зо три не могла дивитися на ці білі “бусики”, бо щоразу мені здавалося, що зараз відчиняться двері і вилізе великий автомат. Нас визволили, і ми вже досить вільно почали почуватися. І в 2015 році я приїхала на Закарпаття. Чому я опинилася там вже тоді? Бо було затишшя, ми тоді думали, що все вже скінчилося. Ми мали невеликі заощадження, і на мій ювілей ми вирішили поїхати відпочити і відсвяткувати мій ювілей. В Драгобраті ми відпочили, витратили всі наші заощадження, дуже гарно відсвяткували мій ювілей. Повернулися додому в 10 годині ранку, а в 12:20 був дуже сильний обстріл. Було з десяток вбитих і понад 60 поранених. І тоді у фірмі, на якій працював мій чоловік, сказали нам їхати або в Київ, або в Мукачево. Ми вибрали Мукачево, бо ми вже немолоді, а там і свіже повітря, і гарна вода.
З кінця лютого 2015 року ми живемо в Мукачево, але коли почалося повномасштабне вторгнення, то чоловік не міг сидіти осторонь, і пішов добровольцем на фронт. Він зараз воює на Запорізькому напрямку. Вже був декілька разів поранений. Багато має нагород. Хоча він за професією програміст, він зовсім мирна людина. Дуже важко мені це дається, бо з цим чоловіком я вперше почулася жінкою, яку кохають, про яку турбуються. Розумієте, у нас спільні погляди, ми дуже багато з ним подорожували… і це все в тебе забрали. І завжди хочеться запитати: “Які у вас цілі? Навіщо вам та Україна, якщо у вас самих величезна територія неосвоєна?”. Розумієте, якщо поглянути на історію моєї родини, то нема такого покоління, які б не постраждали від дій наших сусідів. Починаючи з прадідусів і прабабусь, і всього роду. Наприклад, по маминій лінії я знала тільки маминих батьків діда Якова і бабусю Марію – і все. У нас було табу про наш рід: були підозри, що вони дворянського роду і там всі розстріляні. Але це було настільки великим табу, що виглядало так, немов би до них нікого не було: як Адам і Єва. Я не знаю жодного прадідуся з маминої сторони. Коли я запитувала їх, то вони тебе ніби не чули. “Нащо воно тобі? – Казав дідусь Яша. – Тобі це не треба”. І я навіть не знаю причини. Зі сторони татової лінії всі були виселені. У них було більше дванадцяти дітей. Та нещасна корова – хіба це заможні? Але ж розкуркулювали, засилали в Сибір. Діти гинули. От заради чого? Голодомори оці шалені. Моя мама народилася 1933 року, і віддавали все, щоб вона вижила. Голод на Донбасі в 1947 році, коли розстрілювали і не пускали у сусіднє село, бо там є хліб. Мені не зрозуміло це… Але зараз Україна не може не встояти, бо за Україною будуть інші держави. Україна повинна зупинити ворога, і світ повинен допомогти.
Знаєте, я, може, не така віруюча людина, але я вдячна Папі Римському, який дуже підтримує нашу країну. Я вірю в Бога. Я не можу сказати, до якого напрямку віри я належу, бо я точно знаю, що він є. Зараз я часто заходжу в греко-католицьку церкву: мені дуже подобається, бо вона завжди відкрита, завжди з’являється священник в церкві і завжди його слово мені допомагає. Тобто я вдячна Ватикану за підтримку і вдячна особисто Папі Римському за те, що він підтримує нашу країну. І я дуже вдячна організації «Дерево мого життя». Я прийшла до них тільки три місяці тому. В мене ще такий стан не дуже спокійний. Але те, в якому я стані була три місяці тому, навіть не можу передати. Ви розумієте, в мене був такий стан, що навіть на світлих і гарних картинках я бачила тільки сум і самотність. Але зараз, дякуючи «Дерево мого життя», я вже три місяці ходжу і на заняття з танців. Я ходжу також до пані Любов, де вона займається з дружинами військових. Також я ходжу на такі вправи, де нас правильно вчать дихати, правильно розслаблятися. Я ж не спала всі ці роки, розумієте? Три роки я протягом трьох-чотирьох діб не могла заснути. Це такий тривожний стан… А потім на четверту або на п’яту добу тебе просто “відключає”. Але на короткий час, тому не встигаєш відновитися. І потім знов таке саме. А завдяки цим заняттям я зараз сплю. Буває таке, що коли чоловік не відповідає або на завданні, то я не можу заснути. Але ж це одна ніч на тиждень, а не чотири. Тому я дуже вдячна цій організації і за те, що я стала набагато впевненіша в собі. Я починаю себе любити. Я навчилася жити з чоловіком без чоловіка. Я навчилася жити так, ніби він поруч зі мною, хоча він далеко. Я трохи навчилася спілкуватися з ним, бо він дуже змінився. Він не став різким: він м’який, як і раніше. Але, розумієте, я навчилася відчувати його потреби. Я навчилася уникати конфліктів, які іноді бувають у сім’ях і в мирному житті. Але я навчилася зараз уникати конфліктів, відчувати його. Знаєте, сім’ї руйнуються, але руйнуються ті, у яких немає поруч “Дерева мого життя”, які не вчать, де нема людей, які б могли підтримати і підказати, як уникнути таких ситуацій критичних. І я думаю, що я теж скоро стану дуже глибоко віруючою людиною. Я знаю, що на небі хтось мене оберігає. Я кожного разу кажу: “Слава Богу”. Тобто я вірю і я точно йду до глибшої віри, йду великими кроками. І ця зустріч з Папою Римським стала для мене ще одним кроком до віри. Ви знаєте, це світло в кінці тунелю, коли тунель настільки довгий і темний, і в тебе вже є розпач, що ти цього світла не побачиш, – і ця зустріч з Папою, ця поїздка – це теж якесь світло в кінці тунелю. І я теж вірю в перемогу нашої країни. Я згідна, що ми всі і всі країни дуже вже втомилися від цієї війни, але ми и повинні знайти сили, повинні зупинити це. І я вважаю, що всі народи мають право на існування, мають право жити так, як їм хочеться, і ніхто не має права насаджувати нам якісь ідеї.
