В рамках Ювілею синодальних команд і органів участі Папа Лев XIV поспілкувався з учазниками заходів, які відбуваються у Ватикані, відповівши на запитання референтів континентальних робочих груп, наголошуючи на місіонерському покликанні Церкви.
Про це пише Vatican News.
«Вчитися». Це одне з найчастіше повторюваних слів у відповідях, які Папа Лев XIV дав представникам синодальних команд та органів участі, які цими днями прибули до Ватикану з паломництвом з нагоди Святого Року. Представники семи географічних регіонів представили шлях впровадження синодальності у відповідних церковних контекстах, поставивши йому запитання.
Церква в Африці має багато чим поділитися з усіма
Огляд синодального шляху в Африці представив о. Рафаель Сімбіне Жуніор, священник дієцезії Шаї-Шаї в Мозамбіку, Генеральний секретар Симпозіуму єпископських конференцій Африки та Мадагаскару (SECAM). Питання, поставлене Папі, стосувалося того, як місцеві Церкви, зокрема в Африці, можуть здійснювати розпізнання, не піддаючись впливу «уніфікованих моделей», які можуть послабити їхню ініціативу.
У своїй відповіді Папа з самого початку зосередив увагу на слові «місія», натхненний тим, що сам був місіонером. Він згадав Папу Франциска і те, як той підкреслював у синодальному процесі важливість нести Євангеліє в усі куточки світу. «Я думаю, що Церква в Африці має багато чого запропонувати нам усім», – зазначив Святіший Отець, насамперед тому, як «Церква може бути мостом». «Ми не шукаємо єдиної моделі і не будемо пропонувати стандартну модель, про яку всі в кожній країні скажуть: “Ось так і треба робити”. Йдеться радше про навернення». «Особливо в культурах, де ми, християни, не є більшістю, – додві він, – часто у спілкуванні з представниками інших релігій, як регіональних, так і світових, таких як іслам, виклики, що стоять перед нами, є водночас і великими можливостями. І я думаю, що те, що більшість з нас пережила в останні роки під час підготовки до Синоду і на початку цього нового процесу втілення, полягає в тому, що синодальність, використовуючи ваші слова, не є кампанією. Це спосіб буття, спосіб бути Церквою. Це спосіб плекання наставлення, яке починається з того, що ми вчимося слухати одне одного».
Почути крик тих, хто страждає, не можемо залишатися бездіяльними
Переходячи до Фіджі, Сьюзан Села, представниця Федерації католицьких єпископських конференцій Океанії (FCBCO), директорка Інституту «Pacific Technical and Further Education», розповіла про роботу в Церкві континенту, яка рухається різними темпами, між екологічною вразливістю та культурним багатством. Тут синодальний шлях розуміється головним чином як «духовне навернення». Запитання до Папи стосувалося церковної організації та можливого зростання в майбутньому ролі різних об’єднань.
Відповідь Святішого Отця на користь зростання такої ролі. Він сподівається, що Церкви будуть зростати у сопричасті завдяки практиці синодальності. Він згадав, що нещодавно мав нагоду зустрітися з єпископом саме з цього регіону, який був дуже стурбований наслідками зміни клімату, що можуть поставити під загрозу саме виживання території. «Ми насолоджуємося розкішшю сидіти в дуже комфортних приміщеннях і розмірковувати над речами, які іноді можуть здаватися дуже теоретичними. Але коли ми чуємо нагальний крик людей у різних частинах світу, чи то через бідність, чи то через несправедливість, чи то через кліматичні зміни, чи, можливо, через низку інших причин, ми усвідомлюємо, що не просто розмірковуємо над теоретичними питаннями і що необхідна нагальна відповідь», – сказав Папа, додаючи, що «Церква має голос, і ми повинні мати мужність підняти голос, щоб змінити світ, щоб зробити його кращим».
Без освіти завжди будуть існувати опір і побоювання
З Північної Америки преосвященний Ален Фобер, єпископ Валліфілда (Канада), член Звичайної Ради Синоду, представив багатогранний континент, який він називає «церковною мозаїкою», де бідність і реальність мігрантських спільнот мають вплив на місцеві Церкви в США та Канаді. Папі Леву XIV представлено занепокоєння тієї частини єпископів і духовенства, яка розглядає синодальність як можливе джерело послаблення авторитету пастирів. Вони просять надати вказівки щодо кращого сприяння співвідповідальності, підзвітності та прозорості в єпархіях і парафіях.
Папа зупинився на Канаді та Сполучених Штатах, які, за його спостереженнями, у минулому були союзниками, а зараз перебувають у процесі віддалення. Саме у зв’язку з цією тенденцією він підкреслив важливість синодальності, яка, на його думку, має бути реалізована на практиці. Він закликає всіх замислитися над цим, «священників, навіть більше, ніж єпископів», відкрити свої серця і взяти участь у цих процесах. Він додав, що часто опір є наслідком страху або незнання, і тому наголошує на важливості навчання. «Ми повинні зрозуміти, що не всі ми біжимо з однаковою швидкістю і що іноді ми повинні бути терпеливими один до одного. І замість того, щоб мати кілька людей, які біжать вперед і залишають позаду багатьох інших, що може навіть спричинити розкол у церковному досвіді, ми повинні шукати способи, іноді дуже конкретні, щоб зрозуміти, що відбувається в кожному місці, які є перешкоди або звідки вони беруться, і що ми можемо зробити, щоб дедалі більше заохочувати досвід сопричастя в цій Церкві, яка є синодальною», – сказав він.
Наново відкрити ентузіазм віри, щоб нести примирення
Раду католицьких патріархів Сходу представив преосвященний Мунір Хайралла, Єпарх Батрумський, голова Маронітського патріархального комітету з питань реалізації рішень Синоду. Його доповідь є також криком про справедливість «від імені наших пригноблених і позбавлених голосу народів, посланців надії і ремісників миру». У цьому випадку питання, поставлене Наступнику святого Петра, стосується того, які термінові зміни повинні здійснити східні Церкви, щоб втілювати синодальність також на рівні семінарій, новіціатів, формування мирян.
Двічі аплодисменти з боку асамблеї увиразнили слова Папи у відповідь на свідчення з місця, яке сьогодні, як сказав Лев XIV, «потребує знаків надії». Він вказав на пошук дару ентузіазму в Церквах Близького Сходу, а також у християнах діаспори, як на великий і важливий знак надії. У землі, де народився Ісус, де він жив, де прийняв смерть і де воскрес із мертвих, саме це є «остаточним знаком усієї нашої надії». «Я думаю, що виклики, з якими східні Церкви продовжують стикатися і боротися на Близькому Сході, – сказав він, – є чимось, що ми, на Заході, повинні краще розуміти, якщо можна так сказати, і що, дивлячись на синодальні процеси, ми повинні розуміти, що між латинською Церквою і східними Церквами існують також значні відмінності. І ми повинні поважати ці відмінності. Я думаю, що це перший крок у будь-якій спільноті, у будь-якій людській організації: якщо ми не поважаємо один одного, ми ніколи не зможемо почати пізнавати один одного і наближатися один до одного».
Будувати шляхи залучення
Звіт про шлях Латинської Америки та Карибського басейну було доручено Ніколасу Мейеру, члену синодальної команди Ради єпископатів Латинської Америки та Карибського регіону (CELAM) та координатору Регіональної конференції Карітасу. Усі країни цього регіону працюють з національними єпископськими групами або комісіями, а деякі вже визначили найближчі шляхи: від реформи структури Єпископських конференцій до посилення процесів слухання, від кращої підготовки душпастирських працівників до оновлення шляхів євангелізації. Тут Папа відповів є на питання про те, як синодальний процес може заохочувати та надихати суспільства до більшої інклюзивності, справедливості та миру.
Святіший Отець подякував за все, що здійснюється в Латинській Америці, де він сам багато навчився під час своєї місії. Він висловив захоплення духом сопричастя, який традиційно є частиною культури цих народів. А потім додав, що ентузіазм є необхідним інгредієнтом, який сприяє поширенню віри, щоб «інші захотіли приєднатися до нас і бути будівничими миру та сопричастя». «Я рідко надихався процесом, я надихаюся людьми, які з ентузіазмом живуть вірою. І жити цим духом – ми говоримо про духовність – синодальності, але це ж духовність Євангелія, сопричастя, прагнення бути Церквою. Це аспекти, які дійсно можуть надихати нас і надалі бути Церквою та будувати шляхи інклюзії, запрошуючи багатьох інших – усіх – супроводжувати нас, йти разом з нами».
Церква може перетворювати культури, які дискримінують жінок
Клара Антонія Чісар, член синодальної групи Ради Єпископських Конференцій Європи (CCEE), викладачка душпастирського богослов’я в Католицькому університеті Лінца, Австрія, представила європейську картину, зупиняючись як на взаємодії між спадщиною православних Церков, джерелом збагачення, та спадщиною Заходу, так і на питанні ролі жінок. З цієї точки зору, професорка відзначила неоднорідність підходів і чутливості: від явної відкритості до форм опору, скептицизму або побоювань щодо просування жінок на керівні посади. З цього постають запитання: «Які надії можуть обґрунтовано плекати жінки в синодальній Церкві? Чи вважаєте Ви, що в Церкві відбувається справжня культурна зміна, завдяки якій у майбутньому рівність між жінками і чоловіками в Церкві може стати реальністю?».
У своїй відповіді Папа поділився двома особистими спогадами. Перший стосувався його виховання в католицькій сім’ї, батьки в якій були дуже активними в парафії. Це було в 70-х роках, і, звертаючись до своєї матері, він запитав її, чи хоче вона бути такою ж, як чоловіки, а вона відповіла, не жартуючи: «Ні, бо ми й так кращі!». Інший досвід, з Перу, стосується Згромадження богопосвячених жінок, чия харизма полягає в тому, щоб працювати там, де немає священників. «Вони мають право хрестити, є офіційними свідками на шлюбі, виконують чудову місіонерську роботу, яка дійсно є “свідченням” навіть для багатьох священиків. Це та відвага, яка потрібна, – стверджує Святіший Отець, – щоб проповідувати Євангеліє, і це роблять жінки!». Папа уточнив, що проблема не в тому, що не існує можливостей, а в тому, що «існують культурні перешкоди», які фактично заважають жінкам виконувати «те, що могло б бути їхньою роллю», і спонукають їх почуватися людьми другого сорту. Він згадує про упередження та дискримінацію, які досі існують у деяких країнах, «що явно суперечать Євангелію, і ми часто безсилі перед цими реаліями». Папа переконаний, що ще багато потрібно зробити. «Ми не можемо просто думати, що, призначивши тут чи там жінку на ту чи іншу посаду, її будуть поважати, бо існують сильні культурні відмінності, які створюють проблеми. Тому потрібно говорити про те, як Церква може бути силою для навернення, перетворення культур відповідно до цінностей Євангелія. На жаль, часто форма, в якій ми живемо вірою, визначається більше нашою культурою, а не нашими євангельськими цінностями», – зауважив Святіший Отець.
Просування рівності, справедливості, обміну
Врешті, свідчення з Азії отця Кларенса Санданараджа Девадассана з Малайзії представило синодальний шлях, який «знайшов плідний ґрунт» на континенті, що характеризується релігійним плюралізмом, культурним розмаїттям та складними соціально-політичними реаліями. Будучи членом синодальної команди Федерації Азійських Єпископських Конференцій (FABC), священик зазначив, що синодальний шлях заохотив до більшого залучення мирян і зокрема жінок до процесів прийняття рішень, сприяючи гармонії між народами і віросповіданнями. Він не приховує, що деякі священники сприймають синодальність як загрозу традиційній владі, і зазначив, що є регіони, де релігійний екстремізм або політична ситуація обмежують публічні прояви синодальності.
Відповідаючи, Лев XIV згадав про відчуття таємничості, яке відкриває двері для різних видів міжрелігійного діалогу, і це є скарбом згаданого континенту, якого ми повинні навчитися. Він згадав також про містичний і споглядальний елемент, який, за його словами, потрібно постійно відкривати, і в цьому контексті Азія може стати джерелом надії. «Звичайно, є великі виклики. Структурні та економічні реалії, з якими ви маєте справу, і труднощі навіть у просуванні повномасштабної комунікації через обмеження, яких зазначають місцеві Церкви – це реалії, які, на мою думку, ми теж маємо розділяти. Я думаю, що такий досвід синодальної Церкви, яка будує спільноту, повинен надихати нас усіх, так би мовити, на більшу великодушність у розподілі ресурсів, щоб ми могли, можливо, досягти більшої рівності, більшої справедливості, навіть у плані розподілу з іншими матеріальних благ».
