У часи великої тривоги й болю, коли родини розділені війною, а серце стискається від страху за найдорожчих – молитва і спільнота стають справжньою опорою. Ця історія Людмили – не лише про біль втрати дому, не лише про війну, що увійшла в її життя ще 2014 року, а передусім – про силу віри, про храм, який став другим домом і про спільноту, яка стала родиною. Це свідчення того, як Господь діє через людей, підтримку і спільну молитву.
Про це пише Vatican News.
«Коли всі в церкві на службі молилися і звучали слова: “За Володимира і сина його Станіслава”, це давало мені надію і сили, що молитви не тільки мої, а стількох людей допоможуть їм. І вони допомогли. Я точно знаю», – ділиться Людмила, яка нещодавно була у Римі з маленькою групою паломників від благодійної організації «Дерево мого життя». Це друга історія із чотирьох з дружинами і матерями українських військових. Це історії жінок, які є прикладом не лише сили і стійкості, але й відкритості та дбайливості.
«Мене звати Людмила. Я дружина і мама воїнів: чоловік воював, а син продовжує воювати. Війна для нас теж почалася в 2014 році, тому що ми на той момент проживали і малий бізнес в Криму, і вже тоді довелося стикнутися з російською армією та з окупацією Криму. Ми змушені були поїхати звідти, і влаштувалися Києві: знайшли там для себе працю і заняття. У 2022 році, з першого дня повномасштабного вторгнення, мій син пішов воювати добровольцем. Чоловік у березні 2022 року мобілізувався і теж пішов на війну. Пропри те, що йому було 59 років, він не зміг залишитися осторонь. На даний момент чоловік вже ветеран, він мав контузії, і вже й по віку демобілізувався. А син впродовж всього цього часу продовжує захищати Україну. Про що я хочу розповісти? В березні 2022 року ми опинилися в Сваляві на Закарпатті, бо так сталося, що знайомі запропонували туди приїхати. Ми ж не знали, що це затягнеться настільки, і було дуже важко, бо я була там сама і моя собачка зі мною: і син, і чоловік були на фронтах. І я шукала для себе якусь підтримку. Ну і на те, напевно, воля Божа, щоб ідучи повз нашого свалявського римо-католицького храму Успіння Пресвятої Богородиці, я побачила, що двері були відкриті. Я туди зайшла і залишилася. Я навіть не уявляла, що через деякий час це приведе мене в Рим до зустрічі з Папою Римським. Я молилася за своїх. Дуже мене вразило, коли священник отець Томаш запропонував мені прийти на молитву. “Кожного вечора ми молимося за наших воїнів і за мир в Україні”, – сказав він. І мені завжди дуже зворушувало, коли всі в церкві на службі молилися і звучали такі слова: “За Володимира і сина його Станіслава”. Це давало мені надію і сили, що молитви не тільки мої, а стількох людей допоможуть їм. І вони допомогли. Я це точно знаю. На даний час, дякувати Богу, вони живі, здорові. Ще на одному я би хотіла наголосити… В храмі я познайомилася з психологом Олесею Уліганець з благодійної організації “Дерево мого життя”, яка прийшла до нас на одну із зустрічей. Вона розповіла про організацію і запропонувала прийти. І відчула, що я вкотре отримала допомогу з небес. Так я опинилася в організації “Дерево мого життя”, і за це я дякую Богу, звичайно, тому що це стало для мене дуже вагомою опорою. Бо це дуже непросто витримувати, коли такі психологічні навантаження, стреси, постійні хвилювання. А в “Дереві мого життя” є і фахівці, і психологи, та інші жінки. Там ти відчуваєш себе серед своїх, серед людей, які тебе дійсно розуміють, які переживають схожі з тобою емоції і відчуття. І тоді ти вже трошки відчуваєш себе, що ти не одна на цій землі і в такій ситуації. Це дає віру і надію, що все буде добре. У свялявському осідку нашої організації найбільше розвинутий саме аспект психологічної підтримки, і це було саме те, чого мені не вистачало. Можливо, це були якісь невирішені питання моєї особистості. З кожного заняття я виносила те, що мені було потрібно. Наприклад, мене вразило одне із занять, на якому говорилося про жінок нашого роду. І навіть коли я сюди їхала, я згадувала свою маму, бабусю, яка, до речі, теж постраждала від того, що була репресована і заслана із західної Білорусі в Сибір. Це так перекликається… Я хочу вам сказати, що мій чоловік він теж не українець: він етнічний поляк, але народився в західній Білорусі. Його сестри зараз живуть в Литві. І я хочу наголосити, що ця війна стосується не тільки українців: як мінімум, наші найближчі сусіди теж залучені до цього всього, навіть якщо вони ще цього не усвідомлюють. Я розумію, що втома від війни є і у нас в Україні, і за кордоном, і тому люди просто живуть своє життя, бо вони не можуть в цьому “варитися” постійно. Але не можна закривати на це очі, тому що не покаране зло прийде до них і буде розповзатися далі. Я би хотіла висловити велику вдячність “Дереву мого життя” і нашому храму Успіння Пресвятої Богородиці, нашим священникам – отцю Томашу та отцю Євгену – тому що вони навіть допомогли мені і моєму чоловіку. Ми навіть там вінчалися: хоча ми прожили разом сорок років, а вже під час війни ми вінчалися».
Коментуючи слова пані Людмили, директорка благодійної організації «Дерево мого життя» Любов Михайлюк розповіла, що ще після першого вторгнення Росії в Україну, вони проводили в 2017 і 2018 роках двотижневі курси абілітації родин учасників АТО. «І було дуже багато родин саме зі східної частини України: Донеччини, Сумщини, Харківщини, – розповіла вона. – Багато з цих родин не були в шлюбі. Цю реабілітацію родин учасників АТО ми проводили в реколекційному домі отців редемптористів в Яремчі. І після цього двотижневого курсу, де поєднуються не тільки психологічна віднова, але й фізична – бо це гори, можна було робити прогулянки – і також духовний супровід і духовна віднова, багато хто з цих родин повінчалися і похрестили дітей. Це дуже цінні свідчення про те, що коли ми, як люди, пускаємо Бога в своє серце, то тоді Він починає діяти. Коли ми відкриваємось на добро, то зрозуміло, що ми наповнюємось цим добром».
