Оприлюднено перше Апостольське напоумлення Лева XIV, документ, роботу над яким розпочав Папа Франциск, на тему служіння бідним, в обличчях яких ми знаходимо «страждання невинних». Папа засуджує економіку, яка вбиває, відсутність справедливості, насильство проти жінок, недоїдання, надзвичайну ситуацію в освіті. Він підтримує заклик Папи Берґольйо щодо мігрантів і просить віруючих «підняти голос, що викриває», бо «структури несправедливості потрібно зруйнувати силою добра».
Про це пише Vatican News.
Dilexi te, «Я полюбив тебе» (Одкр 3,9). Ці слова з Книги Одкровення, якими Господь звертається до християнської громади, яка, на відміну від інших, не мала жодного значення чи ресурсів, і наражалася на насильство та зневагу, дали назву першому Апостольському напоумленню Папи Лева XIV, яке він підписав 4 жовтня 2025 року, в день літургійного спомину святого Франциска з Ассізі, і яке було оприлюднене в четвер, 9 жовтня.
У центрі документа – любов Христа, яка втілюється в любові до вбогих, що розуміється як піклування про хворих; боротьба з рабством; захист жінок, які страждають від виключення та насильства; право на освіту; супровід мігрантів; милостиня, яка «є відновленою справедливістю, а не жестом патерналізму»; справедливість, відсутність якої є «корінням усіх соціальних лих». Текст із 121 пункту, що випливає з Євангелія Божого Сина, Який став убогим від самого моменту Свого приходу в світ. Документ, який поновлює вчення Церкви про вбогих, яке побачило світ протягом останніх ста п’ятдесяти років.
Слідами попередників
Цим документом Папа, який є виходцем з августиніанської чернечої родини, ступає слідами своїх попередників: Івана XXIII, який у Mater et Magistra закликав багаті країни не залишатися байдужими до країн, що страждають від голоду і злиднів (83); Павла VI з його Populorum progressio та виступом в ООН «як захисника бідних народів»; Івана Павла II, який доктринально закріпив «преференційне ставлення Церкви до бідних»; Бенедикта XIV та його «більш політичного» прочитанням криз третього тисячоліття в Caritas in Veritate. Врешті, Франциска, який піклування «про бідних» і перебування «з бідними» зробив одним із наріжних каменів свого понтифікату.
Праця, яку розпочав Папа Франциск і поновив Лев XIV
Саме Папа Франциск за кілька місяців до смерті розпочав роботу над Апостольським напоумленням. Як і у випадку з Lumen Fidei Бенедикта XVI, яку у 2013 році підхопив Хорхе Маріо Берґольйо, цього разу його наступник завершив роботу, яка є продовженням Dilexit nos, останньої енцикліки Папи-аргентинця про Пресвяте Серце Ісуса. Адже існує сильний зв’язок між любов’ю до Бога і любов’ю до бідних: через них Бог «ще має нам щось сказати», стверджує Папа Лев. І покликається на тему «преференційного вибору» на користь бідних, вислів, що народився в Латинській Америці (16) не для позначення «ексклюзивності або дискримінації інших груп», а «дії Бога», Який керується співчуттям до слабкості людства. «На пораненому обличчі бідних ми бачимо відбиток страждань невинних, а отже, і самих страждань Христа» (9).
У документі, в якому аналізуються «обличчя» бідності, знаходимо чимало приводів для роздумів і закликів до дії. Йдеться про бідність «тих, хто не має засобів до існування», «тих, хто є соціально марґіналізованим і не має засобів, щоб заявити про свою гідність і свої здібності»; «моральну», «духовну», «культурну» бідність; бідність «тих, хто безправний, не має простору, не має свободи» (9).
Нові форми бідності та брак справедливості
Перед обличчям такої ситуації Папа вважає недостатніми зусилля, спрямовані на усунення структурних причин бідності в суспільствах, що характеризуються «численними формами нерівності», появою нових, «більш витончених і небезпечних» форм бідності (10), економічними правилами, які дозволили збільшити багатство, «але без рівності». «Відсутність справедливості є коренем соціальних лих» (94).
«Коли кажуть, що сучасний світ зменшив бідність, то це робиться, оцінюючи її за критеріями інших епох, які не можна порівняти з нинішньою реальністю», – стверджує Лев XIV (13). З цієї точки зору він схвально відгукується про те, що «Організація Об’єднаних Націй поставила подолання бідності як одну з цілей тисячоліття». Однак шлях до цього довгий, особливо в епоху, коли досі панує «диктатура економіки, що вбиває», коли доходи небагатьох «зростають експоненціально», а доходи більшості «дедалі більше віддаляються від добробуту цієї щасливої меншості» і коли поширені «ідеології, що захищають абсолютну автономію ринків і фінансові спекуляції» (92).
Ознакою цього, «іноді добре замаскованою», є те, що Папа Франциск називав культурою відкидання мов непотребу, яка «з байдужістю толерує той факт, що мільйони людей помирають із голоду або виживають в умовах, негідних людини» (11). Папа засуджує «псевдонаукові критерії», згідно з якими «свобода ринку» приведе до «вирішення» проблеми бідності, а також «душпастирство так званих еліт», згідно з яким, мовляв, «замість того, щоб витрачати час на бідних, краще зайнятися багатими, впливовими та фахівцями» (114). «У дійсності права людини не є однаковими для всіх» (94), – звертає увагу він.
Змінити ментальність
В цьому контексті Лев XIV закликає до переміни ментальності, позбуваючись, насамперед, «ілюзію щастя, яке походить від заможнього життя». Це спонукає багатьох людей до бачення існування як зосередженого на багатстві та успіху «будь-якою ціною», навіть за рахунок інших і через «несправедливі політико-економічні системи» (11). «Людська гідність повинна були шанованою вже, а не завтра» (92).
Христос, Який стукає в наші двері
Лев XIV присвячує багато місця темі міграції. Його слова супроводжує зображення маленького Алана Курді, 3-річного сирійського хлопчика, який у 2015 році став символом європейської міграційної кризи через фотографію його бездиханного тіла на морському березі. «На жаль, окрім миттєвого емоційного сплеску, подібні факти стають дедалі менш релевантними як другорядні новини» (11), – констатує Святіший Отець. Водночас він нагадує про багатовікову діяльність Церкви на користь тих, хто змушений покинути свою землю, що виражається у створенні пунктів прийому, місій на кордонах, зусиллях Caritas Internationalis та інших інституцій (75).
«Церква як мати крокує разом з тими, хто прямує вперед. Там, де світ бачить загрози, вона бачить дітей; там, де будують стіни, вона будує мости. Вона знає, що її проповідь Євангелія є вірогідною лише тоді, коли перетворюється на жести близькості та прийняття. І вона знає, що в кожному відкинутому мігранті сам Христос стукає у двері спільноти» (75). У питанні міграції Лев XIV переймає «чотири дієслова» Папи Франциска: «Приймати, захищати, підтримувати та інтегрувати».
Від Папи Франциска Лев XIV також запозичує визначення бідних не лише як об’єктів нашого співчуття, але й як «вчителів Євангелія». «Служіння вбогим – це не дія, яку належить здійснювати “згори вниз”, а зустріч між рівними… Отже, коли Церква схиляється, щоб піклуватися про вбогих, вона приймає свою найвищу поставу» (79).
Бідність не є «випадковою»
Наступник святого Петра звертає увагу на сьогодення, в якому тисячі людей щодня помирають «від причин, пов’язаних з недоїданням» (12). «Подвійно бідними», додає він, є «жінки, які потерпають від виключення, жорстокого поводження та насильства, оскільки часто мають менше можливостей захищати свої права» (12).
Папа Лев XIV проводить глибокий аналіз самих причин бідності: «Бідні існують не через випадковість чи сліпу і гірку долю. Тим більше злидні для більшості з них не є вибором. Проте, досі є люди, які наважуються стверджувати це, виявляючи засліплення та жорстокість» (14), – підкреслює він. «Звичайно, серед бідних є й ті, хто не хоче працювати», але є також багато чоловіків і жінок, які, наприклад, збирають макулатуру з ранку до вечора, щоб «вижити», а не «покращити» своє життя. Отже, як читаємо в одному з ключових пунктів Dilexi te, не можна сказати, «що більшість бідних є бідними тому, що не заслужили цього, згідно з тим хибним уявленням про меритократію, за яким здається, що заслуги мають лише ті, хто досяг успіху в житті» (15).
Ідеології та політичні спрямування
Іноді, зазначає Папа, самі ж християни піддаються «зараженню поглядами, позначеними світськими ідеологіями або політичними та економічними орієнтаціями, що призводять до несправедливих узагальнень і хибних висновків». «Є ті, хто досі говорить: “Наше завдання – молитися і навчати правдиву доктрину”. Але, відокремлюючи цей релігійний аспект від цілісного розвитку, вони додають, що лише уряд повинен піклуватися про них, або що краще залишити їх у злиднях, радше навчаючи їх працювати» (114).
Цінність милостині
Симптомом такого мислення є те, що здійснення милосердя іноді «зневажається або висміюється, нібито це якась манія окремих осіб, а не сяюче ядро церковної місії» (15). Папа докладно зупиняється на милостині, яка рідко практикується і часто зневажається (115). «Як християни, ми не відмовляємося від милостині. Це жест, який можна зробити різними способами, і ми можемо старатися робити це найефективніше, але ми мусимо його робити. І завжди краще зробити щось, ніж нічого не робити. У будь-якому випадку це торкнеться нашого серця. Це не буде вирішенням проблеми бідності в світі, яке слід шукати з умом, наполегливістю та соціальною активністю. Але нам потрібно вправлятися в милостині, щоб торкатися стражденного тіла бідних» (119).
У тому ж дусі Папа викриває «недостатність або навіть відсутність зусиль» з боку деяких християнських груп на захист і підтримку найбільш знедолених (112). Якщо церковна спільнота не співпрацює на благо залучення всіх, застерігає він, «вона ризикує розпастися, навіть якщо говорить про соціальні проблеми або критикує уряди. Вона з легкістю зануриться у духовну мирськість, приховану за релігійними практиками, безплідними зібраннями чи пустопорожніми промовами» (113). «Треба без зайвих прикрас сказати, що існує нерозривний зв’язок між нашою вірою і бідними» (36).
Свідчення святих і чернечих спільнот
На противагу такому байдужому ставленню існує цілий світ святих, блаженних, місіонерів, які протягом століть втілювали образ «убогої Церкви для вбогих» (35). Від Франциска Ассізького і його вчинку обняття прокаженого (7) до Матері Терези, вселенської ікони милосердної любові, відданої вмираючим в Індії «з ніжністю, яка була молитвою» (77). А ще – святий Лаврентій, святий Юстин, святий Амброзій, святий Іван Золотоустий, святий Августин, який стверджував: «Хто каже, що любить Бога, і не має співчуття до потребуючих, той говорить неправду» (45).
Святіший Отець згадує також про діяльність камілліянців на благо хворих (49), жіночих згромаджень у лікарнях та будинках для літніх людей (51). Він згадує про прийняття у бенедиктинських монастирях вдів, покинутих дітей, паломників та жебраків (55). Він також згадує францисканців, домініканців, кармелітів, августиніанців, які започаткували «євангельську революцію» через «простий і вбогий спосіб життя» (63), а також тринітаріїв і мерседаріїв, які, борючись за звільнення полонених, виражали любов «Бога, Який визволяє не тільки від духовного рабства, але й від конкретного гноблення» (60). «Традиція цих орденів не завершилася. Навпаки, вона надихнула нові форми дії перед обличчям сучасних форм рабства: торгівлі людьми, примусової праці, сексуальної експлуатації, різних форм залежності. Християнська любов, коли втілюється, стає визвольною» (61).
Папа також наводить приклад святого Хосе де Каласанса, який заснував першу безкоштовну народну школу в Європі (69), щоб підкреслити важливість освіти для бідних: «Це не милість, а обов’язок». «Діти мають право на знання як на фундаментальну вимогу для визнання людської гідності» (72).
Боротьба народних рухів
У своєму документі Папа також згадує про боротьбу проти «руйнівних наслідків владарювання грошей», яку ведуть народні рухи під проводом лідерів, до яких «часто ставляться з підозрою і навіть переслідують» (80). Вони, пише він, «закликають подолати уявлення про соціальну політику як про політику щодо бідних, але не з бідними, ніколи як політику бідних» (81).
Голос, який викриває
На останніх сторінках документа Лев XIV закликає весь Божий люд «зробити чутним, нехай і різними способами, голос, який пробуджує, викриває, а навіть наражається на те, щоб здаватися немудрими». «Структури несправедливості необхідно розпізнавати і знищувати силою добра, змінюючи ментальність, а також за допомогою науки і техніки, розробляючи ефективну політику перетворення суспільства» (97).
Необхідно, щоб «всі ми дозволили вбогим євангелізувати нас», закликає Папа (102). «Християнин не може розглядати бідних лише як соціальну проблему: вони є питанням родини. Вони є нашими», – пише він. Тому «стосунки з ними не можуть бути зведені до діяльності чи функції Церкви» (104). «Бідні перебувають у самому центрі Церкви» (111).
