«Коли Луці було два тижні, мій чоловік повернувся на службу. Я була сама з дитиною, і мені потрібно було придбати і відправити ліки військовим. Я вперше вдягнула слінг, поклала туди дитину і разом з ним пішла в аптеку, щоб купити ліки і відправити їх “Новою поштою” для медиків». Це один епізод з життя Олени Мосендз, який так багато говорить про її життя і життя багатьох українських жінок в цей складний для країни час.
Про це пише Vatican News.
З Оленою Мосендз, яка родом із Херсонщини, ми записували інтерв’ю на початку 2024 року. Тоді ми говорили про її волонтерську діяльність, в рамках якої вона збирає і передає ліки військовим медикам. Олена тоді розповідала також про своє одруження, яке відбулося півтора місяця до нашої розмови. Нещодавно Олена завітала до нашої редакції зі своїм чоловіком і з їхнім синочком, якому цими днями виповнився один рік. Ми поспілкувалися з нею про виклики з якими вона стикається як мама маленької дитини, як дружина військового в такі важкі часи і як це вдається поєднувати також з волонтерською діяльністю і з працею.
Олено, я рада вітати Вас у студії Радіо Ватикану – Vatican News. Наше попереднє інтерв’ю ми з Вами записували по телефону, а сьогодні маємо можливість поспілкуватися наживо. Розкажіть, будь ласка, насамперед, чим Ви зараз займаєтеся.
Дуже дякую за можливість бути тут. Я рада бути в Римі, в місті, яке завжди надихає, і провести тут кілька днів відпустки з моєю родиною. Зараз я в декретній відпустці. Моєму малюку один рік, але вже півроку я працюю комунікаційною менеджеркою в «Карітас України». Також займаюсь медичним волонтерством для військових медиків: ми допомагаємо їм знаходити і забезпечувати необхідними ліками ті підрозділи, які рятують людей, рятують життя військових і цивільних вздовж лінії фронту.
Цією діяльністю, наскільки я знаю, Ви займаєтеся вже досить тривалий час.
З 2022 року.
Як вам вдається поєднувати ці всі речі: Ви є мамою малюка, якому виповнився рік. Ви є дружиною військового, що теж не є легко. І Ви також працюєте і займаєтеся волонтерською діяльністю. Як знайти час на все це? Як Ви викладаєте для себе пріоритети?
Насправді, я почала займатися військовою медициною, гуманітарною допомогою в квітні 2022 року, коли частина Херсонської області була окупована. І ми отримували запити від людей, які опинились в окупації, і не могли виїхати. Серед них була також моя родина – мама, бабуся, брат. Я тоді була у Львові, і ми там збирали, закуповували медикаменти, які передавали на Херсонщину. Пізніше ми почали знайомитись з військовими медиками і шукати медикаменти, медичне обладнання і навіть автомобілі швидкої допомоги, евакуаційні машини безпосередньо для військових. Заради цього волонтерства у 2022 році я звільнилася з Українського католицького університету в Львові і переїхала в Запоріжжя.
В університеті Ви займалися викладацькою діяльністю?
Так, я викладала Комунікації і очолювала Магістерську програму з медіа комунікацій для студентів магістрів. Пізніше я продовжила викладати онлайн, тому що розуміла, що поки триває повномасштабне вторгнення, я не можу жити і працювати у Львові, коли моя родина, мої близькі й друзі перебувають в окупації. Мені хотілось бути якнайближче до них. Коли ми почали працювати з військовими медиками, ми розуміли, що медики – це ті люди, які рятують життя наших військових, а також цивільних в тих містах, які є на лінії фронту. І ми можемо робити дуже багато речей завдяки також комунікації і завдяки досвіду. І справді це вдавалось робити. За цей період, від 2022 року, завдяки моїм друзям, знайомим серед людей різних з країн, але здебільшого серед католиків, ми передали дев’ять автомобілів швидкої допомоги й евакуаційних машин, і навіть одну вантажівку для Збройних сил України для медичних підрозділів.
І це не враховуючи величезну кількість медикаментів…
Так, про медикаменти я навіть не говорю, тому що це об’єми, які важко навіть виміряти коштами. Багато медикаментів нам передавали і продовжують передавати також друзі, знайомі. Тобто це теплі контакти або люди, які про нас дізнались від наших друзів, або люди, з якими ми іноді багато років перед тим не спілкувались, бо були залучені у різні справи, а під час повномасштабної війни ми змогли знову знайти одні одних і створити мережу такої допомоги. І власне, тоді це був мій перший пріоритет: я змогла собі дозволити “відпустити” робочі питання, почала жити в Запоріжжі, працювала при парафії єпископа-помічника Харківсько-Запорізької дієцезії РКЦ Яна Собіло, і звідти ми їздили на фронт і передавали військовим медикам всю необхідну допомогу. Це було до того часу, поки я не вийшла заміж і ми не дізнались, що ми очікуємо на сина. Відтоді я не могла фізично їздити на дуже гарячі напрямки фронту заради безпеки, заради дитини, тому що від того часу родина і дитина стала першим пріоритетом. Моя відповідальність була вже не тільки за моє життя, а й за життя дитини. Але ми переформатували роботу так, що я досі продовжую передавати медикаменти: ми їх купуємо і відправляємо на фронт «Новою поштою». Отже, не потрібно фізично бути присутньою, а просто організувати процес, і це я можу робити і вдома з малюком.
Були цікаві моменти: коли Лука народився в жовтні минулого року, і йому було два тижні, мій чоловік поїхав, повернувся на службу. Я була сама вдома з дитиною, і мені потрібно було придбати і відправити ліки. І я просто вперше вдягнула слінг, поклала туди дитину і разом з ним пішла в аптеку, щоб купити ліки і відправити їх «Новою поштою» для медиків. Тому що це порятунок життя, тому що завдяки цій допомозі – я постійно про це думаю і про це молюсь – чийсь чоловік, чийсь брат, чиїсь син зможе отримати вчасну допомогу і вижити. І для мене це важливо, тому що я також сподіваюся, що хтось інший в цей час може подбати про мого рідного брата на фронті, про мого чоловіка. І, власне, так ми намагаємось дбати одні про одних. Статус не просто волонтерки, а дружини військового, сестри військового, зобов’язує ще більше віддавати, тому що ми дуже хочемо, щоб про наших рідних хтось також подбав.
Що Вами рухало, коли ви вирішили зробити такий кардинальний крок: залишити викладацьку діяльність, відносно безпечне місто, і переїхати в Запоріжжя, щоб навіть фізично бути ближче до ваших родичів і допомагати у такий конкретний спосіб? Як приймалося це рішення і яку роль в ньому відігравала віра?
Насправді, для мене це рішення було дуже простим і очевидним. Я це можу пояснити дуже просто по-християнськи, по-католицьки: коли голос сумління в тобі говорить, що ти маєш йти і щось робити, то це голос Святого Духа. І якщо ми дозволяємо собі чути і відповідати, то ми можемо йти і бути результативними. Я не кажу про успіх, тому що успіх в цій ситуації – це дуже суб’єктивне поняття. Але є плоди, є результат. Для мене було очевидно, що освіта дуже важлива, і мені дуже близькі цінності університету, освіти майбутніх журналістів і комунікаційників. Але коли наша країна перебуває на етапі боротьби за існування, то пріоритети помінялися. Для мене також цей голос сумління говорив про те, що потрібно йти і допомогти рятувати життя. Час для освіти ще буде, час для молоді ще буде. І добре, що хтось навіть тепер продовжує це робити. Але для мене було очевидно, що якщо я можу зараз своїми контактами, своєю мережею знайомих, друзів і, зокрема, католиків у всьому світі, допомогти рятувати чиєсь життя і приносити значно масштабніші користі й допомогу для України там, де я знаходжусь, то я піду і буду це робити. А другим аргументом, поки я не мала дитини, поки я була неодружена, було наступне: я розуміла, що цінність мого життя не є настільки високою, що я маю боятись його втратити. Ми їхали туди до медиків, де вони допомагають рятувати десятки, сотні і інколи тисячі людей. Я їхала до них із думкою про те, що вони тут працюють, вони тут рятують, вони тут живуть, ризикуючи життям. Але я, навіть ризикуючи своїм одним життям, можу привезти допомогу для сотень інших людей. І пріоритет тут для мене був очевидний.
Ваші думки були настільки конкретними і практичними, і Ви усвідомлювали, що є небезпека втратити життя…
Звичайно, в тій ситуації, в якій ми живемо в Україні, варто оцінювати небезпеки максимально об’єктивно, максимально критично і готуватися до того. У мене з першого дня після того, як я пройшла тренінги медичної допомоги, в рюкзаку або в сумці завжди є турнікет. Навіть коли я їхала з Запоріжжя до Львова, я не викладала його зі своєї сумки. Бо одного разу був випадок, що ми просто на трасі використали наші особисті турнікети, щоб допомогти людям, які потрапили в аварію. Тобто немає безпечних місць в Україні: ракети прилітають і до Львова, і до Запоріжжя, і до Києва, і будь-куди. І коли ми їдемо на лінію фронту, де за п’ять або десять кілометрів вже стоять російські військові, я розуміла, що ми можемо попасти під обстріл, що може статися будь-яка непередбачувана ситуація, і важливо раціонально оцінювати ризики. Тому я намагалася готуватися і уявляти, що буде, якщо я буду поранена, що буде, якщо зі мною щось трапиться. Звісно, ситуація змінилася, коли в мене є дитина, і, відповідно, я мушу дбати про себе більше для того, щоб подбати про нього, про те наступне покоління українців, заради яких ми зараз намагаємось перемогти, вижити, для того щоб лишити їм у спадок цю країну безпечною.
Зародження ваших з чоловіком стосунків припав на війну. Як вам вдається плекати ці стосунки, коли навколишні обставини такі складні? Бо ніде не написано в книжці, що, наприклад, дружина повинна чи не повинна їхати до чоловіка, де б він не був, чи він має до неї частіше приїжджати, як підтримувати стосунки, коли вони далеко одне від одного тощо.
Це питання для мене і складне, і одночасно, просте. Ми почали спілкуватись просто як знайомі, тому що мій чоловік – військовий, він працює в медичному підрозділі, і ми передавали допомогу також і до цього підрозділу. Тобто у нас були спочатку волонтерсько-робочі відносини, які потім переросли в дружбу, і вже за якийсь час вони переросли в кохання, і пізніше – в родину. Я намагалась приїжджати до нього тоді, коли в мене була для цього фізична можливість, і коли чоловік мені давав дозвіл, тобто коли він перебував на безпечній території, чи хоча б відносно безпечній, тому що вздовж лінії фронту все це дуже умовно. І, наприклад, всі готелі в усіх містах Донецької, Харківської і Запорізької областей – це є зона небезпеки. Тому це завжди було важко організувати для того, щоб зберігати цю безпеку. І коли вже я була вагітна, то, звісно, мої поїздки обмежились. І це був дуже важкий період, бо на той момент чоловік лише двічі за цей рік зміг бути вдома на короткий час. І пізніше він приїхав вже в пологовий будинок до нас і був з нами перші десять днів від народження Луки, а далі на кілька місяців, майже на півроку знову розлука. І це був найважчий період, коли я вчилася всьому сама. Це було і фізично важко, і емоційно важко.
Але найважче було те, що цей перший досвід – тримати малюка на руках, його перші усмішки, його перші емоції – важко розділити з чоловіком, бо важко передати словами все те, що відбувається. І я дуже чекала того часу, поки хоча б півроку виповниться Луці, буде тепло, і ми зможемо хоча б десь ненадовго ближче приїжджати до нього. І влітку цього року у нас з’явилась така можливість, коли після чергового бойового завдання їхній підрозділ вийшов на комплектацію, на відпочинок в більш-менш безпечні місця, і чоловік дозволив нам приїхати. І найбільше щастя для мене це те, що перші кроки, перші якісь нові навички вже усвідомленої дитини, коли йому вісім-десять місяців, його тато міг це бачити. І для мене також важливо, щоб син ріс не лише з мамою і бабусею, бо моя мама недалеко зараз мешкає від нас, але щоб він знав, що в нього є тато і що тато не лише в телефоні, бо по телефону дуже важко спілкуватися, утримувати увагу. Тому, коли ми маємо такі короткі побачення, вже тепер втрьох, то ми, насправді, вчимося жити разом в обставинах, які є в тих прифронтових містах, а частіше селах: без добрих умов і побуту. Звісно, мені б хотілося, щоб у моєї дитини все було найкраще – найкращі умови, найкраща їжа, іграшки, – але найважливіше, щоб у нього був тато, навіть якщо це в якомусь селі і в не дуже, можливо, сучасному будинку. Ми шукаємо кожну нагоду для того, щоб бачитись, щоб Лука був на руках у свого тата. Це зараз для мене це дуже важливе завдання.
За той період, коли ви самі вдома, Лука не забуває тата? Він його потім впізнає наступного разу, коли ви зустрічаєтеся?
Він його впізнає. По-перше, що ми намагаємось якомога частіше бачитись в телефоні через відеозв’язок, коли є така можливість. Але, звісно, тато в телефоні і тато наживо – це зовсім інше. Найважчий період це тоді, коли ми повертаємось від чоловіка додому, то Лука, чуючи чоловічий голос, вдивляється в кожне обличчя чоловіка, який є на вулиці, або серед родичів, серед знайомих, і він шукає тата, і потім він бачить, що це не його тато. Він дуже засмучується, і це те, що найбільше ранить мені серце. Тому ми намагаємось робити все можливе і навіть інколи неможливе, щоб він чим більше часу проводив з татом. Але ми розуміємо, що, наприклад, сьогодні така нагода є, а завтра вони на довший час переїжджають в ту область, в те місто, куди чоловік категорично не дозволяє нам приїжджати, і я приймаю його ці умови, тому що так, насправді, живуть дуже багато родин.
Існують спільноти взаємопідтримки родин військових, жінок, матерів, сестер, і там ми можемо знаходити допомогу: консультації психологів і фахівців з грудного вигодовування, інших фахівців, які допомагають вирішувати певні побутові психологічні питання. Зрештою, ми, як сестри по обставинах, теж намагаємось просто підтримувати одна одну, ділитись досвідом, ділитись успішними історіями нашого перебування в такій ролі. Це також те, що додає мені сили, і я можу ділитися нею також з іншими родинами військових.
Чи є щось таке, що чого Ви не усвідомлювали перед тим, як народити дитину? Я маю на увазі в тому, що це означає бути мамою немовляти в таких обставинах?
Передусім це, звісно, питання безпеки, коли ми не можемо прогнозувати завтрашній день. Я звикла в своєму житті дуже багато речей планувати наперед, тому що так складалася моя робота, так складалися різні мої проекти. Так дуже легко жити, працювати, коли ти маєш план дій на кілька місяців, інколи на півроку наперед. А з малою дитиною кожен день – це немов нове випробування, нові обставини, нові відкриття, нові уроки. І ніколи не можна вгадати, яким буде наступний день. А з іншої сторони, також загальна безпекова ситуація в країні важка. Звісно, ми постійно моніторимо, і я думаю про те, що буду робити, якщо не буде світла, не буде газу, не буде опалення і потрібно буде з дитиною кудись їхати. Хоча зараз цього робити нам ще не доводиться, але я ці думки постійно тримаю в голові і постійно наперед думаю, що мені потрібно організувати для того, щоб забезпечити дитині хоча би базовий комфорт і безпеку. І це, насправді, важке завдання, тому що ніхто нам ці правила гри ніколи не озвучував.
Ми ніколи не знали, що ми будемо проходити такий досвід. І тому ми вчимось щодня. Друге, що для мене складне, це те, що я сама собі не належу: я не можу самостійно планувати навіть свою роботу, мені потрібно було вчитись також просити інших про допомогу. Бо коли я 24 на 7 з дитиною наодинці, і потрібна інколи просто фізична допомога іншої людини, щоб приготувати їжу, прибрати, або попрати, а вже пізніше почати працювати, то я зрозуміла, наскільки важко цим мамам, які змушені бути самі. Особливо, якщо є декілька дітей різного віку з різними потребами: ти мусиш все своє життя, всі свої пріоритети, всі свої таланти присвятити на цей період тому, щоб допомогти цій дитині вирости. І оце усвідомлення, напевно, було дуже теоретичне, а на практиці доводиться вчитись щодня.
Я вам дуже дякую і бажаю, щоб якнайшвидше настав момент, коли і ваша сім’я, й інші сім’ї нарешті матимуть можливість знову постійно бути і зростати разом.
Дуже дякую за постійну підтримку. Ми там, в Україні, дуже сильно відчуваємо підтримку людей доброї волі, підтримку Католицької Церкви з усього світу. І для мене також важливо, що я завжди цим ділюсь з нашими медиками, з нашими військовими і їм розповідаю, завдяки кому ми отримали ту чи іншу допомогу, щоб вони знали, що вони не самі. Бо для них також важливо, що про них знають, про них пам’ятають. І навіть за цих кілька днів перебування в Римі, коли ми зустрічали якихось паломників на площі Святого Петра чи туристів, які чули, можливо, нашу мову, запитували, звідки ми, і просто казали нам, що вони підтримують Україну, що вони вболівають, що вони моляться за нас. І також я це з радістю везу додому, в Україну і для наших військових, і для моєї родини. І з радістю буду це поширювати далі.
