Щодня їхня перша і остання думка лине до їхніх рідних, які в полоні чи зникли безвісті. Те саме переживають українські жінки, які нещодавно взяли участь в загальній аудієнції з папою Левом на площі Святого Петра у Ватикані. Вони представляють різні асоціації родин зниклих безвісти і полонених військових і цивільних. Троє з них розповіли в інтерв’ю для ватиканських медіа про свій біль та про значення участі в цій аудієнції.
Про це пише Vatican News.
«Кожного дня я його шукаю, я вірю, що я його знайду», – каже Марія, мати Полєвого Григорія, військового медика, який пропав безвісти у квітні 2022 року. Марія Лежньова належить до громадської організації «Військові лікарі», яка об’єднує родини зниклих безвісти і полонених українських військових медиків. Вона була частиною делегації з дванадцяти українських жінок – представниць неурядових організацій та асоціацій родин зниклих безвісти та полонених, як військових, так і цивільних українців, – яка взяла участь у загальній аудієнції на площі Святого Петра у Ватикані минулої середи, 17 вересня 2025 року. Наприкінці аудієнції група у супроводі посла України при Святому Престолі Андрія Юраша мала коротку зустріч з Папою Левом XIV.
Підтримка всієї Церкви
«Я вперше так близько бачила Папу, – ділиться своїми враженнями пані Марія. – Ми всі прийшли з великою надією». Вона розповіла, що на площі Святого Петра вони зустріли інших українців – паломників, які прибули до з різних країн світу. «Ми зустріли групу українських священників, – каже вона. – Вони нас благословляли, обіцяли молитися за нас. Вони заспівали вітальну пісню Папі з нагоди його іменин. Потім до нас підійшли українці з Ірландії. Вони обіймали нас усіх, підтримували. Це дуже приємно. Це таке відчуття – не можу словами передати. Вони огорнули нас любов’ю. Це все запам’ятається назавжди. І ми віримо, що це допоможе повернути наших дітей».
Ці моменти тепла і підтримки дуже важливі для Марії та інших матерів, дружин і всіх рідних, які щодня намагаються знайти своїх близьких, підтримують одні одних і стараються привернути увагу громадськості до цієї великої трагедії. «Завдяки нашим спільним зусиллям нам вдалося повернути додому багатьох наших полонених медиків, – розповідає Марія про їхню асоціацію “Військові лікарі”. – На жаль, був випадок, коли медика, визнаного полоненим Міжнародним Червоним Хрестом, повернули додому мертвим. Ми всі знаємо, що лікарі не є комбатантами. Вони намагаються врятувати життя пораненим солдатам: витягують їх з поля бою, надають необхідну першу допомогу. На жаль, часто вони самі гинуть на фронті. Наша асоціація також збирає інформацію про кількість загиблих, полонених і зниклих безвісти лікарів, а також інформацію про кількість атак на медичні заклади в Україні».
У липні 2025 року міністр охорони здоров’я України Віктор Ляшко повідомив, що з початку російського повномасштабного вторгнення в Україну було вбито 510 медиків. 19 серпня 2024 року, з нагоди Міжнародного дня гуманітарної допомоги, ВООЗ повідомила, що її національне представництво в Україні з початку конфлікту зафіксувало 1940 російських атак на медичні заклади. «Це найвищий показник, який ВООЗ коли-небудь фіксувала в будь-якій гуманітарній надзвичайній ситуації на глобальному рівні», – йдеться на вебпорталі ВООЗ.
Про медика, який не міг бути осторонь
«Від самого дитинства Григорій мріяв бути лікарем, – розповідає Марія про свого єдиного сина. – Спочатку він навчався в Першому Київському медичному коледжі, потім в Національному медичному університеті ім. Богомольця. В університеті працював на швидкій допомозі, працював в реабілітаційних центрах. У перший день повномасштабного вторгнення він пішов до військкомату, став у чергу (тоді у нас були черги), і сказав: “Я не можу бути осторонь. Я не буду ховатися”. І він пішов. Спочатку був на кордоні Сумської області, потім їх перекинули на Бахмутський напрямок. Там зник зв’язок з ним. Нещодавно, в серпні йому виповнився 31 рік. Я вірю, що я його знайду, поверну живого, здорового, і що ми повернемо всіх своїх, і медиків, і інших військових хлопців, і дівчат. Ми все для цього робимо. І дуже дякуємо тим, хто нас не залишає в такі складні години і нам допомагає».
Лілія: я борюся не тільки за свого сина, а й за всіх до останнього
Лілія Орел представляє асоціацію «Засуджені, але не забуті». Вона мама військовополоненого Володимира Орла. «Він морський піхотинець, – розповідає вона. – На початку повномасштабної війни він брав участь у захисті нашої країни в місті Маріуполь, де відбувалися дуже інтенсивні бої, і був взятий у полон у квітні 2022 року. На жаль, він досі перебуває в полоні. І не просто в полоні: Російська Федерація засудила його». Жінка наголошує, що засудження військовополонених є грубим порушенням міжнародного гуманітарного права, зокрема Женевських конвенцій. «Я також була на загальній аудієнції з Папою, сподіваючись, що світ побачить і почує наш біль, – каже Лілія. – Я живу в Італії майже три роки. Ми приїхали сюди з моїм молодшим сином як біженці. Звідси я намагаюся допомагати сім’ям українських полонених і привернути увагу всього світу до цієї проблеми, щоб усі знали, що ми не просто цифри і статистики».
25 вересня Володимиру виповниться 30 років. Вдома на нього чекають дружина і 9-річна донька. Його мама Лілія каже, що вони не мають з ним жодного зв’язку: російська сторона не дозволяє цього. Вся інформація, якою вони володіють, була передана їм іншими військовополоненими, які повернулися. «Ми всі чекаємо, працюємо, плекаємо надію. Тому ми і до Папи прийшли. Ми маємо надію, що Бог нас почує, що рано чи пізно справедливість переможе і наші хлопці будуть вдома». Те, що допомагає Лілії не впадати у відчай, – це усвідомлення, що вона бореться не тільки за свого сина, «а й за всіх до останнього». «Всі мої думки постійно зайняті цим, – ділиться вона, – це як інша робота, це моє життя. Я засинаю і прокидаюся з цією думкою».
Підтримувати інших навіть після повернення з полону рідної людини
Чоловік Олени Добичі, яка також була присутня на аудієнції на площі Святого Петра, повернувся з полону рік тому. Попри це, вона продовжує допомагати сім’ям, які все ще чекають на своїх близьких. Олена очолює Асоціацію громадських організацій «Адамант», яка об’єднує численні організації, загальна кількість членів яких перевищує шість тисяч осіб. «Коли я повернула свого чоловіка, – ділиться вона, – я пообіцяла іншим родинам, що не покину їх, що буду поруч з ними, що буду їх надихати, щоб вони також боролися. І вони це роблять. Я хочу, щоб вони відчули ту саму радість, яку відчула я, щоб вони змогли знову обійняти своїх близьких».
Підтримка тих, хто повернувся з полону
Олена розповідає, що їхня асоціація надає підтримку українським військовим також і після їхнього повернення з російського полону, допомагає їм відновити фізичне та психічне здоров’я. «Ми підказуємо їм, куди звертатися, намагаємося підбадьорювати їх і підтримуємо своєю присутністю, – розповідає вона. – Коли хлопці повертаються, вони кажуть: “Ми не думали, що ви так за нас боретеся. Ми думали, що після повернення не знатимемо, що робити”. Коли вони повертаються додому, вони сірі і вони дуже худі: важать удвічі-втричі менше, ніж до полону. Коли повернувся мій чоловік, я його навіть не впізнала. Впізнала тільки по очах. Раніше він важив близько 100 кг, а після повернення – близько 60 кг, виглядав як 20-річний хлопець. Зараз, завдяки досвіду з моїм чоловіком, я займаюся реабілітацією військових після їхнього повернення з полону».
Будьмо чутливими і великодушними
Коли ми просимо Олену дати пораду стосовно того, як спілкуватися з рідними військовополонених і зниклих безвісті, вона підкреслює, що треба старатися бути чутливими і ніколи не запитувати: “А твій вже повернувся?”. «На жаль, є такі, які не розуміють нас, і вони ніколи нас не зрозуміють, поки не пізнають нашу біду. Але не дай Боже їм пізнати таку біду. І тому я хочу побажати всім родинам України: бережіть свої родини, бережіть себе, своїх дітей і допомагайте нашим хлопцям, які на фронті, які захищають ваші родини, які вдома. Бережіть, насамперед, самі себе. І ми не хочемо, щоб хтось був змушений звертатися до нас про допомогу. Ми хочемо, щоб ви жили мирно і щасливо».
