Вони були засновані в часи лихоліття, щоб рятувати людей у кризових ситуаціях. Сьогодні Малі Сестри Непорочного Серця Марії – згромадження, яке заснував блаженний Гонорат Козьмінський – залишаються поруч із мешканцями України в часи війни. Вони поруч, слухають, втішають, годують, лікують. «Для мене не важливо, чи я помру в Польщі, чи в Україні, бо там мої сестри, моя спільнота», – зазначила в інтерв’ю для Радіо Ватикану-Vatican News мати Юдита Ковальська, генеральна настоятелька.
Про це пише Vatican News.
Малі Сестри Непорочного Серця Марії – одне з 12 згромаджень, приналежних до гоноратської родини, що діють сьогодні. Воно виникло в період поділів Польщі, коли Церква переживали важкі часи. «Ми є сестрами кризи, які виникли в умовах кризи, щоб рятувати людей у кризових ситуаціях – як духовних, так і матеріальних. Як сестри, які не носять хабіту, ми існуємо для того, щоб бути з людьми, бути поруч з їхніми проблемами і радощами», – підкреслює в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News мати Юдита Ковальська, генеральна настоятелька. Сьогодні спільноти згромадження діють у Польщі, Литві, Латвії, Німеччині, Римі, а передусім в Україні. Там, у 21 спільноті служать 80 сестер, також у особливо небезпечних місцях: Харкові, Києві, Одесі, а також у Криму.
Перша відповідь на виклики війни
Коли 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабний наступ на Україну, мати Юдита сказала сестрам, що вони можуть у будь-який момент знайти притулок у Польщі. «Небагато з них приїхали. Більшість залишилася, а ті, що приїхали, служили біженцям на кордоні. Сестри знали мови, могли перекладати, допомагати, втішати», – згадує вона. В Україні сестри від самого початку організовували молитви та чування за мир. «Вони не хотіли залишати людей без духовної підтримки. Вони знали, що потрібно бути з ними», – каже генеральна настоятелька, яка сама неодноразово їздила до спільнот на територіях, охоплених війною. «Для мене не важливо, чи я помру в Польщі, чи в Україні, бо там мої сестри, моя спільнота», – додала вона.
Капеланки щоденності
«Ми живемо сьогоднішнім днем. У таких гарячих точках, як Харків чи Одеса, сестри разом з людьми ховаються в сховищах, в підвалах, коли відбуваються обстріли. Потім вони повертаються до роботи – в лікарнях, парафіях, центрах для переміщених осіб. Найважче бути з людьми, виснаженими війною, які втратили надію, і говорити їм про Бога», – розповідає Радіо Ватикану-Vatican News сестра Каміла Кармалюк, настоятелька вікаріату Святого Михаїла Архангела в Україні. Сестри допомагають матеріально, але також просто перебувають поруч. «Іноді потрібно поплакати разом з ними, іноді в тиші піти до будинку, в якому вони втратили все», – каже сестра Каміла.
Під час війни сестра Каміла працювала в осередку Карітас-Спес у Яблуниці, який прийняв сотні біженців. «Я не пережила цю війну фізично, але через очі і розбиті серця цих людей. Я вислуховувала їх годинами. Це була школа плачу сердець», – згадує вона. Вона розповідає історію дочки, яка після смерті матері в чужому місті не мала навіть де зберігати урну з прахом. «Вона стояла на колінах у церкві і казала: “Сестро, я навіть не знаю, де поховати маму”. Такі трагедії людей, які не знають, що буде завтра, є повсякденністю», – підкреслила вона.
Конкретна допомога
Окрім присутності та духовної підтримки, сестри займаються і практичною допомогою. У Києві проводяться щомісячні зустрічі для жінок, які втратили близьких на війні. В Одесі одна із сестер, хірург, рятує життя пораненим солдатам. У багатьох місцях сестри доставляють їжу, засоби гігієни та просто відвідують хворих і самотніх людей. Щоб якнайкраще послужити, багато з них закінчили школу військових капеланів, яку веде єпископ Павло Гончарук, ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії. Навчання дає інструменти для роботи з людьми, які пережили травму, і допомагає підтримувати сім’ї солдатів.
