Свідчення паломників, які взяли участь у зустрічі молодих українців при прокатедральному соборі Святої Софії в Римі. Для багатьох з них це стало нагодою не лише для молитви, знайомств і відновлення, але й для розмови про «складну для обговорення» тему війни. Анастасія бере участь у Ювілеї також для того, щоб вшанувати волю свого вітчима, який загинув на фронті лише тиждень тому.
Про це пише Vatican News.
«Я ношу в серці надію на майбутнє, на краще майбутнє для нашої країни, на мир, єдність і навіть на краще майбутнє для всього світу». Цю надію поділяє з ватиканськими медіа Таня, дівчина з Харкова, яка взяла участь у зустрічі для молодих українців, що відбулася у четвер, 31 липня 2025 р., при прокатедральному соборі Святої Софії в Римі в рамках Ювілею молоді. Учасники приїхали як з різних регіонів України, включаючи ті, що ближче до лінії фронту, так і з інших країн світу, куди вони емігрували разом з батьками. У програмі зустрічі були різні заходи, серед яких – круглі столи, обговорення, розваги і концерт, а також Божественна Літургія, яку очолив єпископ Брайан Байда, голова комісії з питань молоді Української Греко-Католицької Церкви, за участю інших єпископів і священиків греко-католицького та латинського обрядів.
Мирне майбутнє для України
17-річна Таня приїхала до Риму з Харкова, але її батьки живуть у Золочеві, що приблизно за 10-15 км від кордону з Російською Федерацією. «Наше місто майже постійно перебуває під обстрілами, – розповідає вона. – Мої батьки живуть там, і я дуже хвилююся за них. Я телефоную їм щодня і запитую, яка там ситуація. Жити там небезпечно. Проте це наш дім, і ми хочемо там залишитися. Я молюся за них і молюся за мир. Я дуже щаслива, що перебуваю тут, на Ювілеї. Це дуже важливо для мене, бо, по-перше, ми тут як паломники, а по-друге, ми також є амбасадорами нашої країни. Я дуже щаслива ходити вулицями Риму з цим прапором на плечах і бачити, як люди підходять, щоб висловити свою солідарність. Папа назвав цей рік роком надії. І я ношу цю надію в своєму серці, надію на майбутнє, на краще майбутнє для нашої країни, на мир, на єдність, а також на краще майбутнє для всього світу».
Незважаючи на війну, прославляти Христа
На подвір’ї парафії Святої Софії також присутні молоді люди з інших країн. «Я приїхав сюди, насамперед, заради досвіду віри, який можу отримати разом з ними», – каже 24-річний Натанаель зі Швейцарії, говорячи про своїх однолітків з України. У минулому він уже брав участь у Божественній Літургії у візантійсько-українському обряді і був зачарований «цим іншим способом відправляти Господню жертву». «Дуже приємно бачити їх теж у традиційному одязі, – каже він про українську молодь, – і зважаючи на те, що їхня країна перебуває у стані війни, розумієш, яких зусиль вони докладають, щоб залишатися вірними Христу. Вони дбають навіть про дрібниці, щоб зробити свою Літургію красивою, і переживають її дуже глибоко. Вони тут, щоб незважаючи на війну, прославляти Христа. Це мене дуже зворушує».
«Наповнитися надією»
23-річний Арманд також родом зі Швейцарії. З групою паломників він прийшов до Риму пішки з центральноіталійського містечка Тальякоццо, і це зайняло у нього приблизно десять днів. «Я не дуже добре знаю молодих українських католиків, але хтось із нашої групи паломників запропонував прожити цей тиждень у літургії, відмінній від римо-католицької, яку ми знаємо в Швейцарії, і ця ідея мені сподобалася. Я вважаю її дуже гарною». Українським молодим людям Арманд хоче сказати, як важливо зберігати надію. «Я сподіваюся, що вони зможуть скористатися цим Ювілеєм, щоб наповнитися надією, бо ми знаємо, що їхнє становище нелегке. Молімося, щоб ця війна завершилася найкращим результатом для них: миром. Нехай Бог благословить їх у їхніх стражданнях, але також і в їхніх радощах. Я хочу показати, що ми хочемо сприяти кращому світу, світу з більшою справедливістю, меншою кількістю зброї і з миром у центрі. Поговоривши з різними людьми про війну в Україні, а також про те, що відбувається на Близькому Сході та в інших частинах світу, ми, як молодь, часто відчуваємо себе дуже безсилими, і я вважаю, що нам, католикам, християнам, залишається єдиний інструмент – молитва. Молитися знову і знову, щоб Бог допоміг українцям».
Говорити про війну
Софія, 17 років, живе в Римі. Її мама – українка, і щороку вона подорожує на Батьківщину мами. Будучи двомовною і маючи родичів в Україні, дівчина розуміє, як слід говорити зі своїми співвітчизниками такі складні теми, як війна: «Це дуже складна тема для обговорення. Потрібно бути дуже чуйним і тактовним». «Цей період дуже складний для всіх, – додає Софія, – навіть для нас, хто живе тут. Мир повинен бути фундаментальною річчю для всіх, а не тільки для нас, хто безпосередньо переживає певні події».
Сльози Анастасії
Труднощі говорити про те, що відбувається в її місті, відчуваються в голосі 18-річної Анастасії, яка приїхала з Херсона. «Моя подруга запросила мене приїхати до Риму, і я погодилася, щоб трохи відволіктися від наших важких обставин, побачити інші культури і духовно відновитися», – каже дівчина, зазначаючи, що ситуація в місті дуже важка, «але люди тримаються, тому що вони чекають, коли їхнє місто знову зможе нормально жити і всі чекають на відновлення рідного міста». У дівчини виступають сльози на очах, коли вона чує слово мир: «Мир – це коли всі будуть жити у злагоді разом зі своїми сім’ями і почуватися в безпеці». Не стримуючи більше сліз, Анастасія додає, що тиждень тому на фронті загинув її вітчим. «Я не хотіла залишати маму саму, але вона сказала, що він хотів би, щоб я поїхала в цю подорож».
Підтримка молодих українців, що живуть в Італії
Для 18-річного Максима, який народився в Україні, але відколи йому було три роки мешкає в Італії, каже, що такі зустрічі української молоді зі всього світу є дуже цінними: «Вони дають можливість познайомитися з новими людьми, отримати новий досвід, краще їх пізнати і, головне, зрозуміти, що вони відчувають і що пережили». Хлопець розповів, що у своєму місті Латина, що за 70 км на південь від Риму, він допомагав у різних проектах, спрямованих на допомогу українським біженцям. «Я також слухав багато їхніх історій, – розповідає він, – деякі з них просто моторошні, і я дуже їм співчуваю. Я живу в Італії з трьох років і багато разів їздив в Україну, можливо, також тому, що більша частина моєї родини там, і я відчуваю себе дуже пов’язаним зі своєю країною і, відчуваю себе насамперед українцем. Я хотів би зробити все можливе, щоб допомогти своїй країні, а також тим, хто приїжджає звідти, хто втікає від війни. Хоча я не можу зробити багато, я намагаюся робити хоч щось».
Максим усвідомлює, що окрім матеріальної допомоги, важлива також загальнолюдська підтримка, «яка полягає в тому, щоб бути поруч». «На мою думку, те, що потрібно українцям, які приїжджають сюди, це, насамперед, хтось, хто їх вислухає», – підкреслює він.
