зображення: Sancta Familia
Молодий дописувач L’Osservatore Romano, який був поранений під час ізраїльського обстрілу храму Святого Сімейства в Газі, ділиться своїми спогадами про той день і про шлях одужання, що розпочався для нього відтоді. Він засвідчує: навіть перед обличчям насильства й розпачу останнє слово належить не війні, а життю і миру.
Лист оприлюднила сторінка Vatican News.
Привіт усім! Я радий повернутися з новою статтею. Сьогодні – 656-й день війни, страждань і смерті в нашому улюбленому Секторі Гази.
Четвер, 24 липня, став рівно тижнем відтоді, як я зазнав поранення, прямуючи до Дому Отця на території нашого храму… Це сталося в четвер, 17 липня, о 10:00 ранку – я йшов на урок духовності.
Вибух був настільки потужним, що я не встиг захистити себе від уламків. На жаль, один із них влучив у нижню частину спини, пошкодив праву ногу й завдав серйозних внутрішніх травм черевної порожнини. Я відчув нестерпний біль, упав обличчям донизу й почав сильно кровоточити.
Дякувати Богові, отці Ґабрієль і Юсуф побачили, що я поранений, і викликали швидку допомогу. Отець Ґабрієль, попри проблеми з колінами, опустився на підлогу й тримав мою голову, а отець Карлос був поруч із нами в молитві: «О Господи Ісусе, допоможи нам! О, Пресвята Діво Маріє…»
З Божою поміччю мене доправили до лікарні «Аль-Ахлі» вже за 10 хвилин після поранення. Те, що я там побачив, словами описати неможливо – усе було жахливим. Мене поклали на підлогу в наметі для екстреної допомоги, і поряд увесь час залишалися моя мама, тато, тітка й отець Карлос.
Ніколи в житті я не відчував такого болю і страждання. Після стількох днів і місяців війни цього разу вже не я передавав новини з Сектору Гази – я сам став новиною.
Я ніколи не забуду, що сказали мені отці в ті хвилини, коли біль був нестерпним: «Згадай Голгофу. Ісус був там – на хресті, страждав і вмирав. І ти теж поклади всі свої страждання під Хрест». Нарешті, після двох годин очікування, опівдні мене забрали до операційної. Усередині живота залишалося багато уламків, які спричинили інфекцію. Операція тривала близько п’яти годин, я прийшов до тями о 19:00.
Мене прийшли провідати багато людей: родина, парафіяни, і, звісно, наші отці. Я був дезорієнтований і виснажений. Але це поранення не є кінцем мого писання – воно стало початком нової, чистої сторінки. Бо, як завжди, останнє слово – не за смертю і війною, а за життям і миром. Адже мир сильніший за війну…
Далі буде…
